Istoria_svitovoi_kultury / Istoria_svitovoi_kultury

РОЗДІЛ III. РАННІ ФОРМИ КУЛЬТУРИ

віть зрозумівши зміст слова, людина іншої етнічної культури може не збагнути, що їсти, якими предметами користуватися, як це робити. Бо все це має різні форми в різних народів. Така інформація, закладена в матеріальних предметах і формах поведінки й засвоєна в загальному контексті певної культури, складає етнічну культуру.

Будь-яка форма, будь-який вияв культури так або інакше пов’язані з етносом, бо поширені серед одного, багатьох або всіх етносів. Але для етнокультурного аналізу (тобто вивчення етносу) має вагу не явище культури саме собою, і навіть не те, яким чином воно позначається в процесі загального культурного, соціального або економічного розвитку певного суспільства, а те, яким чином воно позначається на усвідомленні суспільством своєї етнічної єдності, на його етнічній самооцінці; а також, як це культурне явище оцінюють і сприймають інші етноси. Етногенез тісно пов’язаний із формуванням самосвідомості етносу, який дає змогу йому самоідентифікуватися й самоназватися. За цими фактами стоїть можливість розрізняти «своїх» і «чужих», самоідентифікуватись особистості в належності до певної спільноти — «я — українець». Самосвідомість і самоназва є головними етнічними позначками, що фіксують ситуацію, коли із взаємодії різних, не однозначних і не поширених соціальних факторів складається згусток інформаційної мережі, що призводить до вичленування етносу. Завдяки цьому об’єктивні фактори існування етносу перетворюються на фактор самосвідомості, який, у свою чергу, знаходить вираження в самоназві як в об’єктивній реальності.

З моменту виникнення такої більш чи менш загальної в рамках окремої групи населення самосвідомості й самоназви етногенез, тобто становлення певної групи як етносу, може загалом вважатися завершеним, і всі інші процеси складають подальшу етнічну історію певного етносу: введення до його складу окремих інородних груп або, навпаки, виокремлення з нього окремих груп і їхній перехід в інші етноси; подальша консолідація етносу, і навпаки, тимчасове послаблення внутрішньоетнічних зв’язків, яке не призводить, проте, до розпаду етносу як цілісності; виникнення або стирання локальних особливостей малих етнографічних груп усередині етносу тощо. Незважаючи на всі ці явища, що істотно змінюють конфігурацію, структуру й обличчя етносу на різних етапах його історії, етнос зберігає свою самоназву і самосвідомість, забезпечуючи тривкість свого існування, так

51

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

само як індивід залишається однією й тією самою особистістю, незалежно від зміни віку чи будь-яких подій у його житті. Механізм існування етнічних спільнот усіх типів, їхня просторова стабільність, їхня часова спадкоємність спираються переважно на зв’язки, які загалом можна назвати інформаційними. На відміну від генетичної інформації, яка передається в генній формі, культурні інформаційні зв’язки існують у вигляді різних форм комунікації.

Справді, будь-які відносини між окремими людьми та їхніми групами — економічні, суспільні, політичні, релігійні — обов’язково мають форму певної інформації. Біологічні групи людей (раси) підтримують свою відносну морфологічну стабільність, насамперед, переданням генетичної інформації всередині групи. Існування етнічних груп зумовлене схожим механізмом, але форма передавання інформації — культурна. Особливо важливими для людей є мовні комунікації у формі наслідування, які вимагають тісного контакту в просторі й часі.

Крім цієї інформації в синхронному плані (або горизонтальному), існує ще інформація в діахронному (вертикальному) плані. Це вся культурна традиція народу, його спадщина, що передається з покоління в покоління в мовній (усній або письмово-літературній), а також матеріальній і поведінковій культурі. Наявність безперервних діахронних інформаційних зв’язків між поколіннями етносу зумовлює його спадкоємність і стабільність у часі, тяглість етнічної традиції.

Визначальні параметри етносу і нації перебувають у різних планах, оскільки для існування етносу основною є діахронна (вертикальна) інформація, а для нації важливіша синхронна. З її втратою національна єдність губиться досить швидко, тоді як етнічна може зберігатися тривалий час.

Для розуміння етносу важливе значення мають запропоновані Ю. В. Бромлєєм терміни «етнікос» та «етносоціальний організм»1. Коли йдеться про народ (етнос), мається на увазі етнікос. Саме етнікос коріння свого існування мав у діахронній інформації, в наявності своєрідної етнічної пам’яті, комплексу етнічних традицій. Тобто етнос зберігає певний набір умовних знаків, і використання, навіть спорадичне, цих знаків є засобом самоідентифікації, демонстрації своєї

1 Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. — Москва, 1983. — С. 15.

52

РОЗДІЛ III. РАННІ ФОРМИ КУЛЬТУРИ

належності до певного етносу. Інша річ — етносоціальний організм, одним із видів якого є нація. Для її існування важливі не стільки діахронні, скільки синхронні зв’язки, не стільки пам’ять і традиція, скільки повсякденна діяльність і спілкування, розв’язання щоденних загальних завдань, координація діяльності для їх вирішення. Таким чином, українці Канади безумовно є часткою українського народу (етнікосу), але не можуть бути складовою частиною української нації. І річ не в територіальній єдності чи відособленості, а в збереженні або у втраті інформаційного) спілкування.

Умовою поступового формування етносів була щільність інформації як у синхронному, так і в діахронному плані. Комунікації у первісних колективах засновані на взаєморозумінні усної мови для всіх їхніх членів. Тісне спілкування людей підтримує це взаєморозуміння, не дає діалектам перерости в окремі мови. Саме порушення спілкування внаслідок розселення нових землеробських і скотарських спільнот зумовило виокремлення й самостійний розвиток колись пов’язаних між собою за походженням, мовою та культурою праетносів. За відсутності письма синхронні інформаційні зв’язки були щільнішими в межах локальних виробничих груп, землеробських селищ, а загальноплемінна й міжплемінна інформація передавалася вряди-годи. Лише з появою класового суспільства й пов’язаних із ним великих поселень, поглиблення поділу праці, збільшення щільності населення, а також виникнення писемності зросла й інтенсивність комунікацій. Саме в цей період формуються стародавні народності. Процес етногенезу на цьому не зупиняється, він триває протягом усієї первісної, а також давньої і ранньосередньовічної історії, але інтенсивність його зменшується. Нові етноси виникали з наявних шляхом їх розщеплення, диференціації, або шляхом асиміляції (інтеграції). В результаті двостороннього балансу цих процесів сформувалися мовні сім’ї народів, генеалогічна класифікація яких виглядає так.

I. Індоєвропейська сім’я мов — найбільша з усіх мовних сімей. У ній понад десять гілок:

1.Індоарійська — до неї входять мови: гіндустані, бенгалі, пенджабі та ін.

2.Іранська об’єднує більш як двадцять мов: перську, афганську, таджицьку, осетинську, курдську та ін.; до іранських належать і мертві мови — давньоперська, пехлеві, скіфська та ін.

53

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

3.Летто-литовська (балтійська) — об’єднує мови литовську, латиську, латгальську (на сході Литви) і мертву прусську. Вчені вказують на спорідненість балтійських і слов’янських мов.

4.Слов’янська з трьома підгрупами — східнослов’янською, західнослов’янською, південнослов’янською.

5.Германська об’єднує такі поширені мови, як англійська, німецька, голландська, шведська, норвезька, данська, ісландська та ін.

6.Романська об’єднує п’ятнадцять мов: іспанську, португальську, французьку, італійську, румунську, молдовську (дуже близька до румунської) та ін. До романської гілки належала й мертва латинська мова, яка справила великий вплив на розвиток усіх романських мов.

До індоєвропейських належать також кельтські мови (ірландська, шотландська, бретонська та ін.), сучасна грецька й давньогрецька, албанська, вірменська, хетські і тахарехські (відомі тільки з пам’яток писемності) мови.

ІІ. Фінно-угорська (уральська) сім’я мов поділяється на дві гілки:

1.Угорська об’єднує мови: угорську (мадярську), мансійську (вогульську) і хантийську (остяцьку).

2.Фінська об’єднує мови: фінську (суомі), естонську, карельську, комі-зирянську, комі-пермяцьку, удмуртську, марійську, мордовську та ін.

ІІІ. Тюркська (алтайська) сім’я мов об’єднує понад тридцять мов: турецьку, узбецьку (в Узбекистані й Афганістані), азербайджанську (в Азербайджані й Ірані), татарську, туркменську, башкирську, казахську, киргизьку, чуваську, алтайську (ойротську) та ін.

IV. Семіто-хамітська (афразійська) сім’я мов. Єдності думок про розгалуження цієї сім’ї на гілки поки що немає. Проте можна говорити про вичленування семітської, берберської, кушитської і чадської. Найпоширенішою сучасною мовою семітської гілки є арабська, якою розмовляють жителі всіх арабських країн.

V. Кавказька сім’я мов різноманітна, міра спорідненості неоднакова і не досить вивчена. Основні гілки:

1. Картвельська (іберійська) об’єднує грузинську, що має давню писемність і літературну форму, занську (мегрело-чанську) і сванську мови.

54

РОЗДІЛ III. РАННІ ФОРМИ КУЛЬТУРИ

2.Абхазо-адигейська об’єднує кабардино-черкеську, адигейську, абхазьку й абарзинську мови.

3.Нахсько-дагестанська — об’єднує аварську, лезгинську, лакську, даргинську, чеченську, інгуську та інші мови. Не всі мови Кавказу мають писемність.

Крім названих, відомі інші, менш розгалужені сім’ї мов — чукотсь- ко-камчатська, дравидійська, тайська, ескімосо-алеугська та ін.

VI. Китайсько-тибетська сім’я мов посідає друге місце за кількістю людей, що розмовляють ними. Ця сім’я об’єднує дві гілки мов — китайську, або хань, і дунганську, або хуей, та тибето-бірманські (бірманську, тибетську).

VII. Австронезійська сім’я мов налічує понад 150 мов, що поділяються на чотири великі гілки — індонезійську, полінезійську, меланезійську й мікронезійську. Австронезійська сім’я (індонезійська, яванська, сунданська, мальгаська, гавайська, фіджі та ін.) посідає третє місце за кількістю людей, що розмовляють нею. Це населення численних островів і півостровів Південно-Східної Азії.

VIII. Папуаська сім’я мов об’єднує мови, якими розмовляє населення Нової Гвінеї, Соломонових островів. Вони генеалогічно неоднотипні, тобто говорити про сім’ю мов папуа можна лише умовно.

Мови Нового Світу (Північної та Південної Америки) розпадаються на багато сімей індіанських мов, досить різноманітних типологічно. Скоріше за все, їх генезис відбувався уже в Новому Світі, під час розселення на континенті нащадків порівняно невеликої групи перших переселенців, які потрапили сюди в період верхнього палеоліту, десь понад 15 тисяч років тому. Простежити на кореневому матеріалі спорідненість мов Нового й Старого Світу вже неможливо, а деяку структурну схожість можна пояснити випадковою конвергенцією.

Хоч америндські мови справді дуже різноманітні, багато з них однак мають і деяку схожість. Не випадково вже давно ставиться питання про наявність у давнині америндської етномовної єдності. Про віддалену спорідненість усіх індіанських мов писав іще у двадцяті роки італійський лінгвіст А. Тромбетті. Ще один визначний мовознавець М. Сводеш вважав, що близько 15–20 тисяч років тому пращури американських індіанців могли розмовляти на діалектах однієї спільної

55

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

мови. Очевидно, ідея про америндську єдність слушна. Водночас деякі індіанські мови пов’язані, ймовірно, з пізнішими мігрантами з Азії.

Генеалогічний опис дає змогу простежити виникнення й розвиток мови, а отже, її носія — народу. Проте загальна картина розвитку мови й етногенезу далека від завершення. І не тому, що частина мов і діалектів не досить вивчені. Багато мов, у тому числі й добре відомих науці, не піддаються класифікації. Це стосується японської та корейської, погано простежуються споріднені зв’язки албанської, грецької, вірменської мов. Нові наукові теорії дають змогу з нових позицій підійти до розв’язання цієї проблеми.

Зупинимося на проблемі появи мови як найважливішого феномена культури. З початком трудової діяльності мова була так само необхідна людині, як і засоби праці, й удосконалюватися вони мали одночасно. Але наука може вивчати або живі мови, або ті, що залишили письмові пам’ятки. Всі ці мови сформувалися в історичний період, починаючи з мезоліту. При всьому розмаїтті відомих мов усі вони мають певний набір загальних рис. Можна допустити, що ці рисі притаманні й тим прамовам, якими коли-небудь розмовляв Homo sapiens, бо вони однаковою мірою властиві мовам високорозвинених суспільств і мовам первісних племен, тобто відображають загальні особливості мислення людини. Всі мови світу розрізняють іменні й дієслівні функції слова, суб’єкт і об’єкт дії, суб’єкт і предикат. Усі мови світу здатні будувати складнорозгалужені сурядні та підрядні речення, за допомогою яких можливо висловити найскладнішу думку, попередньо домовившись про терміни, тобто за наявності відповідної лексики.

Зрозуміло, що появі мови такого довершеного типу мала передувати складна й довга еволюція. Первинним етапом звукової мови могло бути її існування у формі окремих «слів», тобто звукових сигналів, які ще не об’єднувались у синтагматичні1 сполуки. Наступним і вирішальним кроком у її розвитку мусило стати опанування вільним групуванням «слів-сигналів» у парні синтагматичні сполуки, від яких уже легше перейти до розгорнутих речень. Різниця в мові — це різниця в правилах оформлення синтагматичних сполук і побудові речень. На етапі, коли не було цих правил, не було й різниці. На рівні примітив-

1Синтагма (від грец. — з’єднання) — закономірність сполук одиниць

ікатегорій мови в процесі їхнього мовного функціонування.

56

РОЗДІЛ III. РАННІ ФОРМИ КУЛЬТУРИ

ної культури, в зачатках мовної діяльності ще не склалися комплекси різниць, між якими можна провести чіткі кордони в просторі.

Сучасна лінгвістика, яка вивчає такі синтагматичні основи мов, досить упевнено доводить, що більшість сучасних мов має спільне походження.

Так звана «ностратична» теорія, яку висунув 1903 року датський учений Холгер Педерсон і розвинув потім радянський учений В. М. Іл- ліч-Світич, дає змогу в загальних рисах відтворити етногенез на основі вивчення спорідненості мов за походженням і зв’язком деяких прамов із расовими популяціями людини.

X. Педерсон навів деякі аргументи про віддалену спорідненість між індоєвропейськими, семіто-хамітськими та урало-алтайськи- ми мовами, що їх він у сукупності назвав ностратичними (від лат. noster — наш). Ілліч-Світич далеко розширив рамки ностратичної макросім’ї, включивши до неї картвельські й дравідійські мови, до того ж він увів до алтайських корейську мову. В результаті постійних досліджень у цій галузі рамки ностратичної макросім’ї ще більше розширилися. Тепер до неї відносять японську (до алтайської сім’ї — в одній групі з корейською), юкагирську (можливо, до уральської сім’ї) та ескімосько-алеутські мови.

Тобто переважна більшість мов Північної Євразії і Північної Африки належать до величезної ностратичної макросім’ї. Після великих географічних відкриттів та інтенсивних міграцій із Європи до Америки, Австралії та Океанії одна з сімей ностратичних мов — індоєвропейська — дуже поширилася також і в цих частинах світу. Нині мовами ностратичної макросім’ї говорить 61 відсоток усього населення світу, в тому числі мовами індоєвропейської сім’ї — 45 відсотків, афроазійської (семіто-хамітської) — 5, дравідійської — 4, алтайської — 6 (у тому числі японською — 3 й корейською — 1), уральською — 0,5, картвельською — 0,1 відсотка.

Коли розпалась етнолінгвістична спільність, що дала початок сім’ям, мовами яких тепер розмовляють понад 3/5 всього людства? Дані глотохронологічного аналізу дають підстави припустити, що дивергенція (розпад) ностратичної етнолінгвістичної єдності відбулася 15–11 тисяч років до нашої ери.

Багато хто з прибічників ностратичної теорії вважає, що регіоном, де сформувалась, а згодом розпалася ностратична етномовна єдність,

57

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

була Південно-Західна Азія (під час своєї дивергенції ця спільнота, імовірно, сягала й деяких сусідніх областей).

Час і місце початку неолітичної революції й початку поширення ностратичних мов загалом збігаються. Можна припустити, що стародавні землероби й скотарі Переднього Сходу розмовляли саме праностратичними діалектами. Після освоєння продуктивного господарювання почалося його лавиноподібне поширення, що призвело до безпосереднього розселення носіїв нового господарського типу (отже й носіїв ностратичних мов) і до поширення нових культурних досягнень разом зі словами, що їх позначають. Ностратичні мови швидко охопили чималий ареал.

Досить великий інтерес викликає зв’язок мовних і расових спільнот. Він якраз і поставлений у рамках ностратичної теорії. Адже мовами ностратичної сім’ї нині розмовляють народи різних рас: європеїди, негроїди, монголоїди. Проте це результат процесу расового змішування, який тривав постійно. Є всі підстави вважати, що носії ностратичної мови з антропологічного погляду були однорідні, причому палеоантропологічні знахідки, що приблизно відповідають часові та місцю існування ностратичної єдності, свідчать про їхню належність до європеїдної раси.

Процес дивергенції в афроазійської (частини ностратичної) сім’ї супроводжував активне розселення племен. Проникнувши до Африки й мігруючи нею, одні з них — кушити — отримали чималий домішок негроїдної крові й стали мішаною расовою групою, інші — чадці — фактично безслідно розчинилися серед місцевого негроїдного населення, передавши, одначе, йому свою мову й культуру. Алтаємовні народи — ще один приклад зміни початкової раси. Спершу європеїди, «алтайці», рухаючися на схід, набували дедалі виразніших антропологічних рис монголоїдного населення (зберігаючи, проте, свої мови). Зрештою, дві алтайські гілки (монголи й тунгусо-мань- чжури) остаточно втратили всі європеїдні морфологічні ознаки. Що ж стосується тюрків, то, як відомо, серед них трапляються і майже цілковиті європеїди (наприклад, турки, азербайджанці), і майже цілковиті монголоїди (якути, тувинці), і расово змішані народи (більшість тюркських етносів).

На відміну від інших гілок ностратичної етномовної єдності індоєвропейці значною мірою зберегли свій початковий європеїдний

58

РОЗДІЛ III. РАННІ ФОРМИ КУЛЬТУРИ

вигляд. Виняток становить індоарійська група, до складу якої після її проникнення в Північну Азію влився помітний австралоїдний елемент.

Усе сказане про ностратичну макросім’ю та європеїдну расу стосується також інших рас. Вважається, що монголоїдам відповідає стародавня австрична мсосросім’я, що об’єднує австронезійські, паратайські, мяо-мяо й австроазійські мови. Розпад праавстричної мови відбувся на північно-східному узбережжі Китаю не пізніше VIII тисячоліття до нашої ери. Всі народи, які належать до австричної макросім’ї, мають ту або іншу австралоїдну домішку. І це не дивно: як свідчать палеотропологічні матеріали, в сусідніх районах з австричною прабатьківщиною, в Індокитаї та Індонезії, в добу палеоліту й частково мезоліту мешкали австралоїдні групи, що проникали в північні райони.

Нині австралоїди розмовляють так званими папуаськими та австралійськими мовами. Сліди прамови, якою розмовляла індотихоокеанська етногенетична спільнота, помітні в андаманських, тасманійських і деяких папуаських мовах.

Існує гіпотеза про єдність америндської макросім’ї та америндської раси (хоч деякі антропологи вважають американоїдів однією з гілок монголоїдної раси).

Складнішим є питання генетичного співвідношення з мовними групами негроїдної раси. Негроїди розмовляють мовами, часом досить відмінними одна від одної, причому їхня класифікація є вельми дискусійною. Якщо не брати до уваги чадців (про причини невідповідності між мовною й расовою належністю яких говорилося вище), расово чисті негроїди говорять тепер мовами двох макросімей: конгосахарської та койсанської. Впевнено відповісти, яка з цих макросімей має відношення до прамови негроїдів, учені поки що не можуть. Але якщо буде науково доведено генетичний зв’язок конго-сахарських мов з афроазійськими, доведеться співвіднести негроїдів тільки з койсанськими мовами.

Тобто з найбільших етномовних спільнот Землі п’ять безсумнівно пов’язані генетичними коренями із певними людськими расами: ностратична й афроазійська — з європеїдами, америндська — з американоїдами, індотихоокеанська — з австралоїдами, койсанська — з негроїдами. Расова належність носіїв синокавказької та австричної

59

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

прамов спірна, вчені умовно припускають, що вони були відповідно європеїдами й монголоїдами.

Отже, ностратична теорія робить великий внесок у розуміння перебігу формування й дивергенції прамов і пов’язаного з ним етногенезу, який став основним культуротворчим процесом ранньої землеробської культури.

В цей же період закладені підвалини ще багатьох культурних надбань, що значно прискорили культурну еволюцію та перехід до цивілізації.

Величезний стрибок у розвитку культури, особливо на початкових її етапах, зумовило виникнення писемності, яка, фіксуючи розвиток культури у часі і просторі, робить її досягнення незворотними. Писемність також залежить від рівня розвитку мови, за якою стоїть певний обсяг соціальної інформації. Коли ця інформація сягає певної кількості, вона об’єктивно сприяє виникненню способів її фіксації.

Розвиток писемності — необхідна умова переходу до цивілізації. За цим фактом стоїть якість соціально-культурного розвитку людства, а не лише наявність графічного засобу фіксування інформації.

Писемність пройшла досить довгий шлях розвитку, мала своєрідні форми, наприклад, вузликове письмо індіанців або клинопис ассирійців, але є певна закономірність у розвитку способів фіксування інформації.

Науці відомо три головних типи письма, що історично змінюють один одного (маються на увазі не окремі мови, а процес мовного розвитку загалом) — піктографію, ідеографію й фонографію.

Піктографія (від лат. pictus — розмальований і грец. — пишу) — це письмо, знаки якого (піктограми) мають вигляд схематичних малюнків, що наочно зображають предмети і явища дійсності (людей, птахів, дерева, хижі тощо).

Ідеографія. Цей термін (від — поняття, — пишу) частіше замінюється терміном «логографія» (від грец. — слово,— пишу). Знаки ідеографічного письма називаються ідеограмами (логограмами).

Якщо піктограма зображує предмет, то ідеограма позначає зміст, суть слова. Ідеограма не конче має нагадувати про якийсь предмет своєю схожістю з ним, вона є умовним знаком слова. Щоб уявити собі сутність ідеограм (логограм) виразніше, звернімося до сучасних

60