15) Адміністртивно-правові відносини
Адміністративно-правові відносини - це результат впливу адміністративно-правових норм на поведінку суб'єктів сфери державного управління, внаслідок якого між ними виникають сталі правові зв'язки державно-владного характеру. З моменту вступу норми в силу відносини між сторонами будуються у рамках її приписів. Якщо до моменту прийняття норми управлінських зв'язків між ними не існувало, то вони формуються. Якщо ж такі зв'язки існували, то вони, по-перше, упорядковуються, як того вимагає норма, по-друге, набувають характеру юридичних зв'язків або правових відносин.
Виникнення адміністративно-правових відносин складається з трьох послідовно здійснюваних етапів: 1) визначається необхідність (доцільність) і можливість встановлення конкретного адміністративноправового відношення. 2) створюється відповідна юридична конструкція, своєрідний абстрактний макет (склад) адміністративного правовідношення. 3) Закріплюється певна абстракція в адміністративно-правових нормах. Виникають (змінюються і припиняються) адміністративні правовідносини за настання конкретних життєвих обставин, які прийнято називати юридичними фактами. Адміністративно-правові відносини характеризуються такими особливостями: 1. Адміністративно-правові відносини складаються переважно в особливій сфері суспільного життя — сфері державного управління. 2. Адміністративні правовідносини виникають у разі обов'язкової участі відповідного органу державного управління або іншого носія повноважень державно-владного характеру. 3. Адміністративні правовідносини можуть виникати за ініціативою будь-якої із сторін. 4. Суперечки, що виникають між сторонами адміністративних правовідносин, як правило, вирішуються у поза-судовому порядку, тобто шляхом прямого юридично-владного розпорядження правомочного органу. 5. Якщо учасник адміністративно-правових відносин порушує вимоги норм адміністративного права, то він відповідальний перед державою в особі його органу.
16.Управління оподаткування
Поняття "управління оподаткуванням" можна розглядати у двох аспектах:
— по-перше,
як систему органів управління (законодавчих
і виконавчих). До їх обов´язків відносять
процедурне забезпечення проходження
податкової концепції на наступний
плановий період, її розгляд і обговорення
та затвердження в установленномупорядку
(рис. 1.1);
— по-друге, як сукупність норм і правил, які регламентують дії у сфері оподаткування, а також визначають міру відповідальності за порушення податкового законодавства. Управління оподаткуванням — найбільш соціально виражена сфера управлінських дій.
Державна податкова служба як основний орган управління оподаткуванням
Державну податкову службу України створено за рішенням Ради Міністрів УРСР від 12 квітня 1990 р. № 70. Верховна Рада УРСР 4 грудня того ж року прийняла Закон "Про державну податкову службу в Українській РСР", а 24 грудня 1993 р. — "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про державну податкову службу в Україні".
Президент України 22 серпня 1996 р. підписав Указ "Про утворення Державної податкової адміністрації України та місцевих державних податкових адміністрацій" № 760/96. Створення ДПА України було життєво необхідно. Податкова інспекція, яка перебувала у підпорядкуванні Міністерства фінансів, вичерпала свої можливості і вже не могла повною мірою виконувати поставлені перед нею завдання. Через кризовий стан економіки, криміналізацію її значної частини, недосконале законодавство, застарілі методи роботи у податкової інспекції почали виникати проблеми, вирішення яких потребувало кардинальних змін і принципово нових підходів у діяльності цього органу.
До системи органів державної податкової служби входять: Державна податкова адміністрація України, державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в районах, містах, районах у містах; об´єднані державні податкові інспекції; міжрайонні державні податкові інспекції; інспекції з обслуговування великих платників податків.
Для створення міцної та мобільної структури принципове значення мало підпорядкування Державній податковій адміністрації України підрозділів Міністерства внутрішніх справ України по боротьбі з кримінальним приховуванням прибутків від оподаткування. Було створено спеціальну службу — податкову міліцію, яка з самого початку свого існування, тісно взаємодіючи з багатьма структурними підрозділами ДПА, довела не лише доцільність її створення, але й необхідність подальшого розвитку.
З позицій податкового менеджменту серед завдань органів державної податкової служби можна виділити такі:
• Здійснення контролю за дотриманням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов´язкових платежів), а також неподаткових доходів, встановлених законодавством.
• Внесення у встановленому порядку пропозицій щодо вдосконалення податкового законодавства.
• Видання у випадках, передбачених законом, нормативно-правових актів, методичних рекомендацій з питань оподаткування.
• Роз´яснення законодавства з питань оподаткування серед платників.
• Запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до компетенції податкової міліції, їх розкриття, припинення, розслідування та провадження у справах про адміністративні правопорушення.
Серед функцій Державної податкової адміністрації слід назвати такі:
• Здійснення контролю за дотриманням законодавства про податки, інші платежі, валютні операції, порядку розрахунків зі споживачами; облік платників податків, інших платежів; виявлення і ведення обліку надходжень податків, інших платежів.
• Видання у випадках, передбачених законом, нормативно-правових актів і методичних рекомендацій з питань оподаткування.
• Затвердження форми податкових розрахунків, звітів, декларацій та інших документів, пов´язаних з обчисленням і сплатою податків, інших платежів.
• Роз´яснення через засоби масової інформації порядку застосування законодавчих та інших нормативно-правових актів про податки, інші платежі та організація виконання цієї роботи органами державної податкової служби.
• Здійснення заходів щодо професійної підготовки та перепідготовки кадрів та забезпечення ними органів державної податкової служби.
• Надання органам державної податкової служби методичної і практичної допомоги в організації роботи, проведення обстеження та перевірки її стану.
• Розроблення основних напрямів, форм і методів перевірок дотримання податкового і валютного законодавства.
• Прогнозування, аналіз надходження податків, інших платежів, джерел податкових надходжень; вивчення впливу макроекономічних показників і податкового законодавства на надходження податків, інших платежів; розроблення пропозицій щодо їх збільшення та зменшення втрат бюджету.
• Внесення в установленому порядку пропозицій щодо вдосконалення податкового законодавства.
17.структура та підстави адміністративно-правових відносин
Адміністративно-правові відносини - це врегульовані нормами адміністративного права суспільні відносини, які складаються в сфері державного управління.
Підставою виникнення, зміни або припинення адміністративно-правових відносин є юридичні факти. Такими юридичними фактами є дії і події.
Дії - це юридичні факти, які є результатом активного волевиявлення людей. Розрізнять правомірні і неправомірні дії. Правомірні дії завжди відповідають вимогам адміністративно-правових норм. Основним їх видом, характерним для адміністративно-правових відносин є юридичні акти та інпгі правочини, тобто такі дії що відрізняються певним рівнем формалізації та є продуктом вольової діяльності одного з контрагентів перспективного правовідношення, основною метою котрих є спричинення певних юридичних наслідків, зокрема, правовідносин.
Для сфери виконавчої і розпорядчої діяльності найбільш типовими є правові акти органів виконавчої влади (посадових осіб), які мають нормативний або індивідуальних характер (наприклад, наказ про зарахування на посаду).
Неправомірні дії, тобто такі, що не відповідають вимогам адміністративно-правових норм (правопорушення) і тягнуть за собою виникнення адміністративних правовідносин з приводу застосування до винних відповідних заходів юридичної відповідальності як неодмінної форми державного респондування, передбаченої адміністративно-правовими нормами.
Неправомірною може бути і бездіяльність (наприклад, ухилення від реєстрації мисливської рушниці та ін.).
Події - це явища, незалежні від волі людей, які мають юридичне значення (наприклад, смерть, стихійне лихо, досягнення передбаченого законом віку та ін.). У зв'язку з різного роду подіями також виникають конкретні адміністративно-правові відносини (наприклад, по реєстрації народження дитини та ін.).
Усі правовідносини складаються з визначених елементів: суб'єктів, об'єкта і змісту правовідносини.
Суб'єкти адміністративно-правових відносин:
державні органи та їх структурні підрозділи; підприємства, установи, організації;
громадські (недержавні) об'єднання;
службовці державних органів та організацій, громадських об'єднань;
представники громадських формувань, наділені адміністративними правами й обов'язками;
Об'єктом адміністративних правовідносин є вольове поводження людини, його діяння.
Зміст адміністративних правовідносин має дві сторони: матеріальну (поводження суб'єктів) і юридичну (суб'єктивні юридичні права і обов'язки).
Нормами адміністративного права точно визначається, між якими суб'єктами повинні виникати правовідносини, які будуть права та обов'язки сторін. Наприклад: відносини громадян, пов'язані з призовом на військову службу, виникають при заздалегідь визначених обставинах, з певними органами виконавчої влади, при цьому права та обов'язки сторін чітко закріплені юридичними нормами. У визначений термін, за певною формою, визначеним адресатам організації.
18.поняття види та правовий статус органів виконавчої влади
Орган виконавчої влади - організація, яка є частиною державного апарату, має певну компетенцію, структуру, територіальний масштаб діяльності, утворюється в порядку, вст. законодавством, володіє певними методами роботи, наділена повноваженнями виступати за доручення держави й покликана в порядку виконавчої діяльності здійснювати керівництво економікою, соц.-культ. будівництвом і адмін.-політ. д-стю, яка має підзаконний хар-р.
Види органів виконавчої влади
Залежно від територіального масштабу діяльності, органи виконавчої влади поділяють на чотири групи: центральні, органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим (далі - АРК), міжтериторіальні, місцеві.
Органи загальної компетенції - це органи, які в межах підвідомчої їм території здійснюють державне управління та координацію всіх або більшості підпорядкованих чи підконтрольних їм органів галузевої чи функціональної компетенції. Спеціальної компетенції – забезб. реаліз. політики в певній сфері. Органи галузевої компетенції реалізують державну політику у відповідній галузі. Органами предметної компетенції є адміністрації державних підприємств, установ, які керують діяльністю відповідних підприємств, установ. Залежно від порядку розв'язання підвідомчих питань, органи виконавчої влади поділяють на єдиноначальні та колегіальні. Залежно від предмета спрямованості компетенції, органи виконавчої влади поділяють на:а) органи управління господарським виробництвом, економікою та сферою соціального обслуговування; б) органи управління соціальним розвитком і культурою; в) органи управління в адміністративно-політичній сфері; г) органи міжгалузевого управління, які здійснюють функції: ціноутворення, статистики, фінансового регулювання, стандартизації, сертифікації тощо.
19.СУБ'ЄКТИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА
Суб' єкти адміністративного права - це фізичні та юридичні особи, які відповідно до встановленого адміністративного законодавством та адміністративно-правових норм наділені певним обсягом прав та обов'язків у сфері адміністративно-правового регулювання управлінських відносин, а також реалізують функції виконавчої влади.
Ознаки суб'єктів адміністративного права:
- Володіння відповідно до приписів адміністративно-правових норм здатністю мати або реалізовувати (безпосередньо або через представника) права та юридичні обов'язки у сфері державного управління, тобто володіння адміністративною правосуб'єктністю [13, с.4];
- Володіння потенційною можливістю реально брати участь в адміністративно-правових відносинах;
- Зовнішня самостійність у реалізації своїх прав та обов'язків у сфері державного управління.
Необхідно розмежовувати поняття "суб'єкти адміністративного права" і "суб'єкти адміністративних правовідносин" [18, с.51]. Суб'єкт права може визначатись абстрактно у загальному вигляді. Суб'єкт правовідносин завжди конкретний. Суб' єкт права не завжди є суб' єктами правовідносин. Останнім він стає з моменту реалізації своїх прав та обов'язків у сфері виконавчої влади.
Для того, щоб суб'єкт адміністративного права став суб'єктом адміністративно-правових відносин, потрібні такі умови:
- наявність норми адміністративного права, яка передбачає певні права та обов'язки [21, с.52];
- наявність у суб'єкта адміністративної правосуб'єктності;
- наявність юридичного факту як підстави для виникнення або припинення адміністративних правовідносин.
Суб' єкти адміністративного права можуть бути:
- індивідуальні (фізичні особи);
- колективні (юридичні особи, колективні утворення).
До індивідуальних суб'єктів адміністративного права належать громадяни України, іноземні громадяни, біженці, державні службовці, які можуть виступати і як прості громадяни (при захисті своїх особистих, приватних інтересів), і як офіційні представники держави (при захисті публічних інтересів).
До колективних суб'єктів належать органи державного управління, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, підприємства, установи, організації.
Усі суб' єкти адміністративного права створюють систему, в якій можна виділити:
- громадян України, іноземних громадян, біженців;
- об' єднання громадян;
- Президента України;
- органи державної виконавчої влади;
- органи місцевого самоврядування.
20.адміністративно-правове регулювання у сфері економіки
Економіка — складна поліструктурна система, яка функціонує з метою задоволення матеріальних потреб суспільства. Основними складовими цієї системи є галузі, підгалузі та Їхні комплекси. Не є в даному розумінні винятком й економічна система України. При цьому необхідно зауважити, що термін "галузь економіки" нормативне закріплюється на законодавчому рівні. Так, у ст. 1 Закону від 16 жовтня 1997 p. "Про електроенергетику" фіксується, що електроенергетика — галузь економіки України, яка забезпечує споживачів енергією.
Найбільшими складовими економічної системи України є: промисловість; енергетичний комплекс; агропромисловий комплекс; будівельний комплекс; транспорт і дорожнє господарство; зв'язок; торговельний комплекс;
житлове господарство; побутове обслуговування населення; сфера використання й охорони природних ресурсів.
Усі перелічені галузі й комплекси перебувають у тісній взаємодії і пройняті багатьма інтегративними зв'язками. Кожна з них складається з кількох підгалузей. Підгалузі відрізняються, з одного боку, значною самостійністю, а з другого боку — взаємозалежністю й інтегрованістю з економічною системою в цілому.
Так, промисловість чітко поділяється на машинобудівну, хімічну, металургійну тощо. Транспорт — на залізничний, повітряний, водний, автомобільний, трубопровідний. Зв'язок — на поштовий, телефонний, радіозв'язок. Будівельний комплекс — на промислове будівництво, цивільне будівництво, дорожнє будівництво.
У кожній з перелічених галузей і підгалузей є специфічні матеріальні умови виробництва, технологічні процеси, структура і чисельність підприємств, інженерно-технічний та управлінський персонал тощо. Всі ці чинники визначають їх місце і призначення в економічній системі, а також особливості міжгалузевих зв'язків.
Стан економіки, рівень її розвитку, ефективність прямо залежать від спроможності держави управляти виробництвом і обертанням виробленого тут матеріального продукту.
Регулювання економіки є найважливішою функцією держави в умовах ринкового господарювання, а тим більше в умовах переходу до нього. Саме держава встановлює правові основи для прийняття управлінських рішень, захищає інтереси національної економіки, формує її інфраструктуру, контролює процеси грошового обігу, встановлює і розвиває економічно вигідні для суспільства і держави правовідносини.
Практика вже засвідчила, якщо покладатися тільки на суто ринкові механізми у розвитку соціально-економічної системи, то, як це, на перший погляд, не парадоксально, перехід до цивілізованого суспільства з ринковою економікою стане справою віддаленого майбутнього, причому без гарантій виникнення оптимальних пропорцій як у структурі самої економіки, так і в структурах управління.
Без державного регулювання помітно знижується ефективність виробництва, незатребуваною виявляється фундаментальна наука, скорочується через подорожчання інфраструктура соціальної сфери, а рух до цивілізованих форм життя здійснюється стихійно, з великими витратами і значними втратами.
Управління даною сферою являє собою складний процес цілеспрямованого впливу держави на всі компоненти економічної системи з метою її вдосконалення. Його основою є своєчасне і правильне врахування об'єктивних економічних законів, характеру суспільних відносин у конкретний історичний період, розвитку продуктивних сил, ступеню інтегрованості держави у світове економічне співтовариство.
Крім цього, на утримання і спрямування управлінських процесів впливають наявність кількох форм власності, особливості кооперації праці, розміщення підприємств за економічними регіонами тощо.
Урахування усього переліченого, дає змогу визначити пріоритетні напрями в економічному розвитку, оптимально використати матеріальні, технічні, інтелектуальні й інші ресурси суспільства.
У даному розумінні характерними є зусилля суб'єктів виконавчої влади, спрямовані на подолання кризових процесів. Найбільш рельєфно вони подані в затверджених Розпорядженням Президента України від 18 серпня 1997 p. "Невідкладних заходах прискорення реформ і виведення економіки України з кризи", що є базою для Програми діяльності Кабінету Міністрів України. Виходячи з аналізу сформованої ситуації, у даному документі визначаються такі основні напрями економічних перетворень у державі:
• поглиблення грошової і макроекономічної стабілізації на основі пріоритетності стабілізації фінансів нижчої ланки — підприємств, організацій, суб'єктів підприємницької діяльності;
• зниження податкового тиску на товаровиробника та його ефективний захист в умовах подальшої лібералізації економічної діяльності;
• об'єднання політики економічного зростання і фінансової стабілізації з активною соціальною політикою з метою усунення основного чинника, що стримує вихід економіки з кризи — низької платоспроможності населення;
• проведення зваженої адміністративної реформи як центральних, так і місцевих органів влади з метою підвищення ефективності систем керування.
Крім основних напрямів, цей документ містить конкретні розпорядження на адресу Кабінету Міністрів України, Державної податкової адміністрації, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку та інших структур управління. Реалізація цих розпоряджень передбачається у фінансово-банківській, інноваційно-інвестиційній, приватизаційній, соціальній, виробничій сферах. Характерно, що удосконалювання і поглиблення ринкових відносин напряму пов'язане з посиленням управління державним сектором економіки.
Таким чином, держава, в інтересах суспільства, визначає і забезпечує правові основи всіх економічних перетворень, захищає економічні інтереси виробників і споживачів, регулює грошовий обіг, формує і розвиває економічно і соціальне вигідні сфери. Вона створює і гарантує рівні умови господарювання, установлює правила поведінки суб'єктів економічних відносин і забезпечує їх стабільність.
Здійснення такого регулювання неможливе без використання примусових заходів. З їх допомогою обмежуються і придушуються небажані з соціально-економічної точки зору форми господарювання, встановлюються бар'єри на шляху монополізму, криміналізації, деформації економіки.
Звідси випливає, що управління економікою містить у собі елементи соціально-економічного аналізу й розрахунку, організаційно-технічні дії та інженерну практику, правове регулювання й різноманітні організаційно-правові форми, а також комплекс методів впливу на керовані об'єкти.
Усі названі чинники визначають особливості керуючого впливу і структурну побудову механізму управління економікою. Цей механізм складається, по-перше, з системи організаційно-правових структур, по-друге, з системи організаційно-правових методів і форм державно-управлінського впливу на відносини у даній сфері.
Організаційно-правові структури — це суб'єкти державного управління економікою. Організаційно-правові методи і форми — це ті засоби і прийоми, що використовуються суб'єктами управління для реалізації своїх повноважень, тобто методи і форми їх управлінської діяльності.
21.повноваження презедента у сфері економіки.
Найбільш значущим за юридичною силою обсягом повноважень щодо управління економічними процесами в державі володіє Президент України. Вони встановлені Конституцією України (ст. 106) і насамперед полягають у тому, що Президент визначає основні напрями зовнішньої і внутрішньої, у тому числі й економічної, політики, впливає на розстановку кадрів і утворення управлінських структур у даній сфері. Відбувається це в результаті того, що Президент України: забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України; представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України; призначає за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку; призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах; призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України; утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади; скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим; підписує закони, прийняті Верховною Радою України; має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України. З метою найбільш ефективної реалізації своїх повноважень Президент України, згідно з п.28 ст.106 Конституції України створює різні допоміжні структури. Насамперед до них належить Адміністрація Президента України, у складі якої функціонує управління економічної та соціальної політики. Вона утворена Указом Президента України від 14 грудня 1996 р. як постійно діючий орган для забезпечення здійснення конституційних повноважень Президента України. Відповідно до положення (затверджено Указом Президента України від 19 лютого 1997 р.) Адміністрація Президента України аналізує економічні процеси; розробляє пропозиції щодо забезпечення економічного розвитку та економічної безпеки держави; за дорученням Президента України організує контроль за виконанням його указів і розпоряджень, зокрема й у сфері економіки. Для прикладу, приведемо Указ Президента України від 25 березня від 25 березня 2002 р. № 291/2002 “Про заходи щодо стимулювання науково-технічного розвитку економіки Донецької області та Розпорядження Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформи і виведення економіки України з кризи” які стали базою для Програми діяльності Кабінету Міністрів України. Виходячи з аналізу сформованої ситуації, у даному документі визначаються такі основні напрями економічних перетворень у державі: поглиблення грошової і макроекономічної стабілізації на основі пріоритетності стабілізації фінансів нижчої ланки — підприємств, організацій, суб'єктів підприємницької діяльності; зниження податкового тиску на товаровиробника та його ефективний захист в умовах подальшої лібералізації економічної діяльності; об'єднання політики економічного зростання і фінансової стабілізації з активною соціальною політикою з метою усунення основного чинника, що стримує вихід економіки з кризи — низької платоспроможності населення; проведення зваженої реформи як центральних, так і місцевих органів влади з метою підвищення ефективності систем керування. Крім основних напрямів, цей документ містить конкретні розпорядження на адресу Кабінету Міністрів України, Державної податкової адміністрації, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку та інших структур, управління. Реалізація цих розпоряджень передбачається у фінансово-банківській, інноваційно-інвестиційній, приватизаційній, соціальній, виробничій сферах.
22. Види заходів адміністративного стягнення
Адміністративне стягнення - захід відповідальності, що застосовується з метою виховання особи, яка скоїла адміністративний проступок, а також попередження скоєння нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами. Адміністративне стягнення зазвичай знаходить свій прояв у моральному чи матеріальному впливі на правопорушника. Окремі види стягнень можуть одночасно поєднувати в собі моральне засудження, матеріальний вплив і тимчасове обмеження прав правопорушника. Зокрема, такі наслідки наступають за адміністративного арешту, позбавлення спеціальних прав і виправних робіт. Загалом, усі стягнення, будучи пов'язаними між собою, утворюють єдину систему, що базується на підставах і меті їх застосування, можливості їх взаємозаміни. У цьому процесі основним чинником є мета, передбачувана стягненням. Мету стягнення складають: покарання правопорушника, припинення протиправного вчинку, відновлення порушених правовідносин, виправлення правопорушника та попередження можливих із його боку нових проступків, а також відшкодування завданих проступком збитків. Види адміністративних стягнень закріплено в Кодексі України про адміністративні правопорушення (статті 23-32). До них законодавець відносить такі види: попередження; штраф; сплатне вилучення або конфіскація предмета, що став знаряддям учинення чи безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; конфіскація грошей, одержаних завдяки вчиненню адміністративного правопорушення; позбавлення спеціального права, наданого громадянинові (права керування транспортними засобами, полювання); виправні роботи; адміністративний арешт. Законодавством України може бути передбачено адміністративне видворення за межі держави іноземних громадян та осіб без громадянства за вчинки, що грубо порушують громадський порядок. Слід зазначити, що сплатне вилучення та конфіскація предметів можуть застосовуватись і як основні, і як додаткові адміністративні стягнення. За одне адміністративне правопорушення може бути накладено або основне, або основне й додаткове стягнення. Попередження є заходом виховного характеру, що засвідчує офіційну негативну оцінку поведінки правопорушника з боку державного органу (посадової особи) про недопущення скоєння протиправних дій. Цей вид стягнення застосовується за незначні правопорушення. Виноситься попередження в письмовій формі. Штраф передбачено як вид стягнення за будь-яке скоєне адміністративне правопорушення. Цей вид стягнення впливає на матеріальне становище правопорушника. У деяких випадках передбачається накладення штрафу на правопорушника на місці скоєння адміністративного правопорушення (приміром, за порушення Правил дорожнього руху). Сплатне вилучення предмета, що став знаряддям вчинення чи безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає у примусовому вилученні предмета з подальшою реалізацією та поверненні суми колишньому власникові з утриманням суми, що була пов'язана з затратами реалізації вилученого предмета (наприклад, вилучення мисливської рушниці та боєкомплекту до неї). Конфіскація предмета, що став безпосереднім засобом скоєння чи об'єктом адміністративного правопорушення, полягає у примусовій безоплатній передачі цього предмета на користь держави. Конфіскації підлягає тільки той предмет, що перебуває в особистій власності правопорушника, якщо інше не передбачене законодавством держави. Зокрема, предмети контрабанди підлягають конфіскації незалежно від того, кому вони належать. Позбавлення спеціального права застосовується на термін до трьох років. У цьому виді стягнення є деякі винятки. Воно не може застосовуватись до осіб з огляду на їхню інвалідність, хіба що в разі керування транспортним засобом у стані сп'яніння; сюди ж належить і позбавлення права полювання, якщо для особи таке полювання є основним джерелом існування. Виправні роботи застосовуються на строк до двох місяців із відбуванням їх за основним місцем роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, і з відрахуванням до 20% її заробітку в доход держави. Таке стягнення накладається тільки судами. Адміністративний арешт встановлюється і застосовується лише у виняткових випадках за окремі адміністративні правопорушення на строк до 15 діб і накладається виключно судами (суддями). Адміністративний арешт не може бути застосований до вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 12 років, до осіб, які не досягли 18-річного віку, до інвалідів І та II груп. Законодавець передбачає також особливі заходи впливу, що застосовуються до неповнолітніх. За вчинення адміністративних правопорушень до неповнолітніх у віці від 16 до 18 років можуть бути застосовані такі заходи впливу: - зобов'язання публічно чи в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; - застереження; - догана чи сувора догана; - передача неповнолітнього під нагляд батькам чи особам, які їх заступають, або під нагляд педагогічному чи трудовому колективові за їхньою згодою, а також окремим громадянам на їхнє прохання. Наявність у системі адміністративних стягнень різних за характером і ступенем тяжкості санкцій дає можливість зважити на суспільну небезпеку правопорушення та особу правопорушника.
23. Адміністративний примус та його види.
Насамперед варто зазначити, що адміністративний примус є одним з видів державного примусу, йому властиві всі основні риси останнього. Адміністративний примус як система заходів, врегульованих нормами права, є також одним із видів правового примусу (поряд із цивільно-правовим, дисциплінарним, кримінально-правовим) і полягає в застосуванні до об'єктів управління незалежно від їх волі і бажання спеціальних заходів впливу з метою змусити їх виконувати вимоги правових норм.
Цей вид правового примусу характеризується рядом специфічних властивостей, що визначають його сутність і особливості, відносну самостійність в системі державного примусу. До них належить таке:
• регулювання адміністративного примусу, підстав, умов і порядку застосування заходів впливу здійснюється нормами адміністративного права;
• заходи адміністративного примусу застосовуються, як правило, органами виконавчої влади і їх посадовими особами без звертання до суду. Лише в окремих випадках їх застосування покладається на суди (судів) і представників громадськості (наприклад, дружинників, громадських інспекторів і т. ін.);
• заходи адміністративного примусу мають право застосовувати не всі органи виконавчої влади і не всі їх посадові особи, а лише ті з них, кому таке право надано законодавчими актами (державні інспекції, воєнізовані правоохоронні формування — міліція, прикордонна служба, служба безпеки, внутрішні війська тощо);
• адміністративний примус застосовується щодо організацій, посадових осіб і громадян, які безпосередньо не підпорядковані органам і посадовим особам, що застосовують вплив; він не може бути реалізований усередині тієї або іншої системи управління;
• заходи адміністративного примусу дуже різноманітні, вони можуть мати характер морального, майнового, особистісного впливу, допускається застосування фізичної сили і вогнепальної зброї;
• застосовується адміністративний примус з метою забезпечення правопорядку шляхом попередження і припинення правопорушень, покарання винних у їх вчиненні.
Із сказаного випливає, що адміністративний примус — це застосування уповноваженими суб'єктами до осіб, які не перебувають в їх підпорядкуванні, незалежно від волі і бажання останніх заходів впливу морального, майнового, особистісного та іншого характеру, передбачених адміністративно-правовими нормами, з метою охорони суспільних відносин шляхом попередження і припинення правопорушень, покарання винних у їх вчиненні.
Залежно від конкретної мети застосування заходи адміністративного примусу поділяються на три види:
1) адміністративно-запобіжні заходи (перевірка документів, особистий огляд і огляд речей, обмеження (заборона) руху транспорту і пішоходів на окремих ділянках вулиць і автомобільних шляхів та ін.);
2) заходи адміністративного припинення (вимога припинити протиправну поведінку, адміністративне затримання, відсторонення водіїв, які перебувають у стані сп'яніння, від керування транспортними засобами, застосування фізичної сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї та ін.);
3) заходи адміністративного стягнення (попередження, штраф, адміністративний арешт та ін.).
24.Правовий статус державного службовця
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну службу», державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.
Відповідно до ст. 4 Закону України «Про державну службу», право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до ст. 9 Закону України «Про державну службу», правовий статус Президента України, Голови Верховної Ради України та його заступників, голів постійних комісій Верховної Ради України та їх заступників, народних депутатів України, Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та членів Конституційного Суду України, Голови та суддів Верховного Суду України, Голови та суддів вищого спеціалізованого суду України, Генерального прокурора України та його заступників регулюється Конституцією та спеціальними законами України.
Регулювання правового становища державних службовців, що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших, здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України.
Основними обов'язками державних службовців відповідно до ст. 10 Закону України «Про державну службу» є: додержання Конституції України та інших актів законодавства України; забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції; недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина; безпосереднє виконання покладених на них службових обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників; збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню; постійне вдосконалення організації своєї роботи і підвищення професійної кваліфікації; сумлінне виконання своїх службових обов'язків, ініціатива і творчість в роботі.
Державний службовець повинен діяти в межах своїх повноважень. У разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству, державний службовець зобов'язаний невідкладно в письмовій формі доповісти про це посадовій особі, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконанні - повідомити вищу за посадою особу.
Відповідно до статті 11 Заколну України «Про державну службу», державні службовці мають наступні права: користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України; брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх повноважень рішень; одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції; на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян; вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця; на оплату праці залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи; безперешкодно ознайомлюватись з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення; на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов'язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії; вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри; на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці; на соціальний і правовий захист відповідно до його статусу; захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих державних органах та у судовому порядку.
Конкретні обов'язки та права державних службовців визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їх компетенції.
25.громадяни як суюбєкти адміністративного права
Відповідно до Конституції України людина, її права й свободи є найвищою цінністю.Визнання, дотримання й захист прав і свобод людини й громадянина - обов'язок держави. Конкретний обсяг прав, свобод і обов'язків громадян у сфері управління визначається рядом обставин: вік, стан здоров'я, наявність освіти тощо. Громадяни України, реалізуючи свої права, свободи й покладені на них обов'язки в сфері управління вступають в адміністративно-правові відносини з суб'єктами адміністративного права.
Адміністративно-правові відносини громадян можуть виникати:
- на основі реалізації громадянами приналежних їм прав у сфері управління;
- при захисті прав, свобод і законних інтересів громадян;
- при порушенні (невиконанні) громадянами правових обов'язків.
Права громадян діляться по ступеню можливості їхньої реалізації на абсолютні й відносні.
Абсолютні права - права, реалізація яких залежить лише від волевиявлення громадянина:
- брати участь в управлінні справами держави як безпосередньо, так і через своїх представників;
- на вступ до загальноосвітньої школи;
- на особисту недоторканність;
- звертатися особисто, а також направляти індивідуальні й колективні звернення до державних органів і органів місцевого самоврядування;
Відносні - права реалізація яких залежить не тільки від волевиявлення громадян, але також від наявності фактичних можливостей для їхньої реалізації в даному місці і на даний час:
-право громадян на вступ до вищого навчального закладу
- на водіння транспортного засобу (залежить від стану здоров'я, складання іспитів).
У міру досягнення успіхів у господарській і соціально-культурній сферах багато відносних прав можуть стати абсолютними, але не у всіх випадках.
Обов’язки громадян розрізняють за таким же принципом:
Абсолютні обов’язки – це ті обов’язки, які покладені на громадянина в сфері державного управління та виконання яких не залежить від будь-яких обставин, оскільки зумовлено нормами чинного законодавства.(напр.: дотримуватись закону, сплачувати податки)
Відносні – це обов’язки громадян в сфері державного управління, виконання яких залежить від ряду чинників, які можуть стосуватись або волевиявлення громадянина (вступ до ВНЗ – обов’язки абітурієнта;), або певними обставинами(обов’язки за надзвичайного стану).
Особливу групу обов’язків складають деліктні обов’язки – які покладені на громадянина у зв’язку з його протиправною поведінкою і полягають, власне, в обов’язку суб'єкта зазнати певних обмежень своїх прав та свобод, в якості покарання (не в кримінальному його значенні) за вчинений проступок.
Способи виконання обов'язків різні. Одні виконуються за допомогою активних дій, інші — утриманням від дій, заборонених нормами права. Відхилення від виконання обов'язківможе спричинити застосування уповноваженим на те органом або посадовою особою до порушника заходів державного примусу (адміністративну чи дисциплінарну відповідальність). Випадки й порядок їх застосування визначені законодавством.
Загальні права й обов'язки громадян поширюються на всі галузі й сфери управління(наприклад, відносяться: право на участь у державному управлінні й право на оскарження дій державних органів і посадових осіб, що порушують права й свободи громадян, дотримання законів)
Спеціальні права й обов'язки — це права й обов'язки громадян у тій або іншій сфері або галузі або групі галузей управління.(наприклад, у сфері економіки кожний громадянин має право на вільне використання своїх здібностей і майна для підприємницької й іншої, не забороненої законом економічної ; обов'язок одержати середню загальну освіту тощо)
Як загальні, так і спеціальні права й обов'язки громадян у сфері державного управління похідні від основних прав, свобод і обов'язків громадян, закріплених у Конституції України. В адміністративно-правових нормах вони конкретизуються й деталізуються.
26.Контроль і нагляд у державному управлінні
Контроль - це органічна частина, функція управління. Складовою частиною завдань і владних повноважень органів та осіб, покликаних управляти, є організація та застосування контролю, підвищення його ефективності в інтересах поліпшення роботи підконтрольного об'єкта.
У ході контролю виявляються та усуваються обставини, що чинять негативний вплив на діяльність підконтрольних об'єктів, виявляються причини, що призводять до розходження практичних результатів з поставленою метою.
За результатами контрольних перевірок порушуються адміністративні або дисциплінарні провадження, ставиться питання про кримінальне переслідування, відшкодування збитків.
Контроль повинен бути універсальним, системним, дійовим, охоплювати всі сфери і галузі управління, що досягається широким залученням громадськості до контрольної діяльності.
Контроль повинен бути об'єктивним, оперативним і результативним. Це означає, що контрольні дії повинні здійснюватися своєчасно, об'єктивно оцінюватися робота підконтрольного об'єкта, вживатися заходи до усунення виявлених недоліків у роботі.
Контроль повинен бути гласним, тобто матеріали перевірок, результати контролю доводити до відома тих, що піддаються контролю.
Публічне обговорення матеріалів перевірок, виявлених недоліків, привернення до них уваги - є важливим засобом покращення роботи органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій. Таким чином, основними принципами контролю є:
o постійність;
o системність;
o об'єктивність;
o універсальність;
o дійовість;
o гласність.
Залежно від конкретних завдань, форм і методів контролю, від суб'єктів контролю та їх контрольних повноважень розрізняють такі види контролю за законністю у сфері виконавчої влади:
o парламентський контроль;
o громадський контроль;
o адміністративний контроль;
o судовий контроль;
o нагляд органів прокуратури.
Відмінність між цими видами контролю полягає в особливостях органів, що здійснюють контроль. Такими є Верховна Рада України, її постійні органи, Президент України, Конституційний Суд, вищий і центральні органи виконавчої влади, органи виконавчої влади на місцях (державні адміністрації, адміністрації об'єднань, підприємств, установ), органи прокуратури, суду (як загального, так і арбітражного), органи міліції.
Є відмінності і в загальному характері контролю. Якщо судовий контроль спрямований на охорону, захист суб'єктивних прав, які можуть бути порушені застосуванням незаконного акта, то парламентський, адміністративний контроль (нагляд) мають на меті охорону переважно авторитету закону, об'єктивного правопорядку.
Отже, судовий контроль розрахований на міру зацікавленості кожного окремого громадянина у недопущенні порушень його законних прав. Контроль парламентський, адміністративний передбачає зацікавленість відповідних органів у підтриманні правопорядку загалом.
За ознакою об'єктів контрольної діяльності зазначені вище види контролю, належать до зовнішнього контролю (нагляду), оскільки паралельно функціонує внутрішній (відомчий) контроль, що здійснюється міністерствами, державними комітетами, іншими відомствами за ходом виконання законодавчих та інших нормативних актів у відповідній галузі.
У чому полягає відмінність між наглядом і контролем. Мета контрольної діяльності і мета нагляду збігаються. Це є:
o дотримання (виконання) законодавчих актів;
o поновлення порушених протиправним діянням правовідносин;
o забезпечення притягнення винних до юридичної відповідальності.
Об'єктом контрольної діяльності є дії фізичних осіб у зв'язку з виконанням ними юридичних актів, загальнообов'язкових правил, а також перевірка фактичної наявності цінностей.
Об'єктом нагляду є саме законність юридичних актів, загальнообов'язкових правил, інструкцій, інших актів управління.
Методи контрольної діяльності включають як відмову у схваленні акта, так і скасування акта під час перевірки.
Види контролю, залежно від місця в процесі виконання управлінського рішення:
o попередній;
o превентивний (до приведення акта до виконання);
o поточний (у вигляді перевірки, обліку, обстеження, спостереження);
o заключний (відмова у схваленні акта, скасування такого в ході перевірки).
Для нагляду характерним є подальший контроль (за вимогою наглядної інстанції) із зупиненням дії акта, з вимогами усунення порушень закону.
Розглянемо детальніше кожен із зазначених видів контролю (нагляду).
Парламентський контроль здійснюється за ходом виконання затверджених програм і бюджету, за забезпеченням конституційних прав, свобод, обов'язків громадян. Він проявляється у накладанні "вето" на укази і розпорядження Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів. Парламентський контроль здійснюється Верховною Радою України.
Суть адміністративного нагляду полягає в тому, що вищі органи виконавчої влади наділені розпорядчими повноваженнями щодо нижчих органів, в тому числі мають право скасовувати, невідповідності закону, акти управління, що ними видаються.
Президент України скасовує акти Кабінету Міністрів України, акти міністерств, інших центральних органів за невідповідності їх закону, входить з поданням до Верховної Ради про дострокове припинення повноважень місцевих Рад народних депутатів у разі порушення ними законодавства.
Кабінет Міністрів у ході реалізації своїх контрольних повноважень має право скасовувати акти міністерств, інших відомств та органів виконавчої влади.
Місцеві державні адміністрації здійснюють контроль за діяльністю підприємств (об'єднань) будь-яких форм власності, транспорту, за використанням природних ресурсів, за станом обліку, звітності, громадського порядку, за сплатою платежів у бюджет, за радіаційним, санітарним станом.
Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади контролюють стан реалізації актів, що ними видаються в межах галузі (відомства).
Розглянемо детальніше організацію і діяльність державної контрольно-наглядової служби в Україні.
Державна контрольно-ревізійна служба - провідна форма надвідомчого контролю, яка діє при Міністерстві фінансів і йому ж підпорядковується. Має організаційну структуру у вигляді Головного контрольно-ревізійного управління України, контрольно-ревізійних управлінь Автономної Республіки Крим, в областях, у містах Києві та Севастополі, контрольно-ревізійних відділів (груп) у районах, містах, міських районах. У своїй діяльності державна контрольно-ревізійна служба керується Конституцією України, законом України від 26 січня 1993 року "Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні".
Завдання цієї служби - здійснення державного контролю за витрачанням коштів, матеріальних цінностей, їх збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку, звітності. Державний контроль здійснюється у формах ревізій і перевірок.
Ревізія - це метод документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємств, установ та організацій, дотриманням законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку і звітності. За наслідками ревізії складається акт.
Перевірка - це обстеження і вивчення окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій або їх структурних підрозділів. Наслідки перевірок оформляються довідкою або доповідною запискою.
Повноваження державної контрольно-ревізійної служби поєднують:
1) право ревізій і перевірок як документів, так і фактичної наявності цінностей;
2) право доступу у будь-які приміщення підконтрольних об'єктів;
3) право вимагати від керівників проведення ревізій;
4) опечатувати приміщення, каси;
5) вилучати необхідні документи;
6) одержувати від кредитних установ необхідні документи, відомості про банківські операції і рахунки;
7) пред'являти вимоги щодо усунення виявлених порушень;
8) стягувати на користь держави кошти, одержані внаслідок незаконних дій та порушень законодавства.
Органи державної контрольно-ревізійної служби мають право розглядати справи про адміністративні правопорушення у сфері фінансової діяльності (ст. 164 КУпАП).
Зовнішній контроль здійснюють і спеціалізовані органи контролю. Ці органи створюються у галузях промисловості та фінансів, сільського господарства і охорони природи, будівництва та збереження матеріальних цінностей тощо. Суб'єктами цього контролю є державні інспекції: пожежна, автомобільна, в справах захисту прав споживачів, з контролю за цінами, за вивозом матеріальних цінностей, за станом ядерної і радіаційної безпеки, за дотриманням стандартів, благоустрою, екологічна та ін.
До кола спецінспекцій належать інспекції: пробірного нагляду, сільськогосподарського нагляду, газового нагляду, котлонагляду, ветеринарного нагляду, рибного нагляду та ін.
Для правового статусу спецінспекцій характерно, що наглядові функції за виконанням юридичних документів (спеціальних правил, обов'язкових вимог, умов державних обов'язкових стандартів, нормативів, інструкцій), поєднуються з контрольними - за діями органів та посадових осіб щодо виконання загальнообов'язкових правил.
Інспекції наділені правом проводити перевірки, обстеження, рейди, зобов'язані брати участь у ревізіях, знайомитися з документами, вимагати пояснення з усіх видів порушень, вимагати від органів вищого рівня притягнення винних до відповідальності, давати приписи, що породжують юридичні обов'язки, наприклад, про усунення порушень законності і причин, що їм сприяють.
Кожна спецінспекція у своїх діях не має права втручатись у повсякденну роботу адміністрації підконтрольного об'єкта незалежно від форм власності, не може оцінювати оперативно-службову діяльність адміністрації, а має проводити перевірку відповідно до питань свого профілю.
Нагляд органів прокуратури
Закон України "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 року називає нагляд за точним та однаковим виконанням законів, який здійснюють органи прокуратури, вищим наглядом. Ця назва -принципова. Як зазначалося вище, наглядом та контролем за точним виконанням юридичних приписів займаються й інші органи, але наглядову чи контрольну діяльність вони чинять від свого імені. Прокурори здійснюють загальний нагляд від імені Верховної Ради України - вищої влади в державі.
Згідно з Перехідними положеннями Конституцій України, органи прокуратури здійснюють нагляд:
за дотриманням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; за дотриманням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
Прокуратура продовжує виконувати, відповідно до чинних законів, функцію нагляду за дотриманням і застосуванням законів та функцією попереднього слідства - до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування.
Основним і специфічним для прокуратури способом юридичного реагування на порушення законності у сфері виконавчої влади є винесення протесту з вимогою скасування юридичного акта чи приведення його у відповідність із чинним законодавством, а також припинення незаконних дій посадових осіб, відновлення порушеного права.
Протест обов'язковий для розгляду та відповідного реагування протягом 10 днів з моменту його надходження. Принесення протесту зупиняє дію опротестованого акта. Протест, принесений прокурором може бути відкликаний або змінений вищим прокурором.
Залишення посадовою особою без розгляду протесту, припису чи подання прокурора, а так само несвоєчасна відповідь на них тягне за собою адміністративну відповідальність винної посадової особи за ч. 2 статті 185/6 КУпАП,
Коротко зупинимося на судовому контролі в державному управлінні.
Судовий контроль за законністю у сфері виконавчої влади здійснюється у двох формах:
1. Це діяльність суду щодо вирішення адміністративних справ, яка пов'язана з перевіркою законності актів управління на підставі звернень зацікавлених осіб. Йдеться про справи, що виникають з адміністративно-правових відносин: справи позовного та особливого провадження (про звільнення, житлові, про відшкодування збитків, завданих неправильними діями посадових осіб), справи по позовах органів самоврядування, власника тощо, вирішуючи які, суд обов'язково перевіряє доцільність, законність, обґрунтованість дій відповідних органів управління. Судові рішення при цьому або скасовують, або змінюють незаконні акти виконавчої влади або ж відмовляють у визнанні юридичної сили за актами, що суперечать закону. Це є пряма форма судового контролю.
2. Судовий контроль за законністю актів (дій) органів виконавчої влади має місце і тоді, коли законність того чи іншого акта чи дії не є спеціальним предметом судового розгляду, а досліджується, перевіряється у зв'язку з вирішенням віднесених до компетенції суду кримінальних, інших судових справ, при розгляді яких судові доводиться оцінювати дії органів управління з погляду їхньої відповідності закону. Це, так званий, непрямий контроль. Отже, судовий контроль має ту особливість, що здійснюється у сферах, які недоступні деяким іншим видам контрольно-наглядової діяльності.
За результатами непрямого контролю судами приймаються окремі ухвали та подання.
Окрема ухвала має інформувати державні органи, об'єднання громадян, комерційні та інші приватні структури про виявлені порушення закону, про причини та умови, що породили їх, повідомляє про необхідність вжиття заходів щодо усунення порушень і попередження таких надалі (ст. 340 КПК, ст. 235 ЦПК України). Специфікою цього судового акта є те, що ним суд не скасовує і не змінює протизаконні акти управління, а лише повідомляє сигналізує про необхідність їх скасування і не повторення протиправних дій надалі.
Подання судді має таку саму мету, але відрізняється від окремої ухвали єдиноначальним порядком, оперативністю, виноситься суддею у довільній формі, є наслідком узагальнення фактів порушення законності щодо ряду справ поза судовою діяльністю або після судового процесу.
Залишення посадовою особою без розгляду окремої ухвали суду чи подання судді або невжиття заходів до усунення вказаних у них порушень закону, так само, як і невчасна відповідь на окрему ухвалу (подання), тягнуть за собою адміністративну відповідальність (ч. 1 ст. 185/6 КУпАП).
Адміністративно-наглядова діяльність органів міліції проявляється у перевірках дотримання громадянами і посадовими особами, державними органами і об'єднаннями громадян правил дозвільної системи, торгівлі, громадського порядку і безпеки, режиму надзвичайного стану, а також правил загальнообов'язкового характеру, що встановлюються у передбаченому законом порядку уповноваженими органами держави. До порушників цих приписів застосовуються заходи адміністративної відповідальності.
Що стосується Конституційного суду, то його призначення - вирішувати спір про відповідність Конституції України, нормативних актів Президента України, законів, та інших нормативних актів, що приймаються Верховною Радою України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади.
27.Поняття і принципи державної служби
Державна служба в Україні — це професійна діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їх апараті з метою практичного виконання завдань і функцій держави й одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.
Поняття державної служби поєднує найголовніші елементи змісту службової діяльності: а) державна служба в Україні — це професійна діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їх апараті; б) вона є частиною або однією зі сторін організаційної діяльності держави; в) цю організаційну діяльність спрямовано на комплектування особового складу державних органів та інших організацій і правове регулювання роботи державних службовців; г) зміст діяльності державних службовців полягає в практичному виконанні завдань і функцій держави; ґ) особливість державної служби пов'язано з оплатою праці осіб, що на ній перебувають, з державних коштів.
Важливо відзначити, що названі елементи вказують також на значну організаторську роль держави в розв'язанні проблем управління різними галузями, оскільки від професійних знанькадрів управління залежить виконання її завдань і функцій.
Закон України «Про державну службу», прийнятий у грудні 1993 p., встановлює основні принципи державної служби, розвиває конституційне положення про рівне право громадян надоступ до державної служби (ч. 2 ст. 38). У ст. 4 цього Закону зазначено, що право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту й професійну підготовку та пройшли в установленому порядку конкурсний відбір або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України. В Законі нічого не говориться про можливість і порядок перебування надержавній службі в Україні іноземних громадян, досвід яких широко використовують у різних галузях управління.
Основними принципами державної служби є: служіння народу України; демократизм і законність; гуманізм і соціальна справедливість; пріоритет прав людини й громадянина; професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі; персональна відповідальність за виконання службових обов'язків, дисциплінованість; дотримання прав і законних інтересів органів місцевого самоврядування, прав підприємств, установ.
У законі України про державну службу сформульовано етику поведінки державного службовця, відповідно до якої державний службовець повинен сумлінно виконувати свої службові обов'язки, шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування, не допускати дій і вчинків, що можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця. Це має велике як теоретичне, так і практичне значення.
28.Звернення громадян
Зве́рнення громадя́н — викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.
Право на звернення
Громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.
Стаття 40 Конституції України усім громадянам України надає право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Право на звернення забезпечує громадянам можливість обстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення, участі в управлінні державними і громадськими справами та впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, установ, підприємств, організацій.
[ред.]Законодавче регулювання права на звернення
Питання практичної реалізації громадянами свого права на звернення регулюються:
Законом України від 2 жовтня 1996 р. «Про звернення громадян»[1],
Указом Президента України від 7 лютого 2008 року. N 109/2008 «Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та гарантування конституційного права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування»[2]
«Інструкцією з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації», затвердженою Постановою Кабінету Міністрів N 348 від 14 квітня 1997 р.[3]
[ред.]Значення звернень громадян
Звернення громадян до органів державної влади та органів місцевого самоврядування мають важливе значення у забезпеченні постійного зв'язку між державою та громадянином, у вирішенні життєво важливих проблем окремої людини і суспільства в цілому, і реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина, в процесі побудови демократичної, соціальної, правової держави.
[ред.]Вимоги до звернення
Звернення адресуються тим органам державної влади і місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форм власності, об'єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань.
У зверненні має бути зазначено прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги.
Письмове звернення повинно бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати.
Звернення, оформлене без дотримання цих вимог, повертається заявникові з відповідними роз'ясненнями не пізніш як через десять днів від дня його надходження, крім певних випадків, передбачених Законом України від 2 жовтня 1996 р. «Про звернення громадян».
[ред.]Типи звернень
пропозиція (зауваження)
заява (клопотання)
скарга.
[ред.]Форма звернення
Звернення може бути:
усним (викладеним громадянином і записаним посадовою особою на особистому прийомі)
письмовим, надісланим поштою або переданим громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, якщо ці повноваження оформлені відповідно до чинного законодавства.
[ред.]Види звернень
Звернення може бути подано:
окремою особою (індивідуальне);
групою осіб (колективне).
[ред.]Мова звернення
Громадяни мають право звертатися до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, посадових осіб українською чи іншою мовою, прийнятною для сторін.
Порядок розгляду звернень громадян
Органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, посадові особи зобов'язані розглянути пропозиції (зауваження) та повідомити громадянина про результати розгляду.
Органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов'язані об'єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).
Звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, — невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів.
Заборона відмови в прийнятті та розгляді звернення
Звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов'язковому прийняттю та розгляду.
Забороняється відмова в прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, стать, вік, віросповідання, національність громадянина, незнання мови звернення.
29.Адміністративно правовий статус іноземців та осіб без громадянства
Іноземці за своїм правовим статусом неістотно відрізняються від осіб без громадянства. Обсяг прав та обов’язків цих суб’єктів вужчий, ніж у громадян України, але за загальним правилом вони користуються тими ж правами і на них покладаються ті ж обов’язки, що й на громадян України. Відмінності пов’язані з відсутністю громадянства у розглядуваної категорії осіб, яке є найважливішим компонентом адміністративно-правового статусу особи.
Правосуб’єктність цих осіб виникає з моменту прибуття в Україну і завершується з часу залишення її території.
Адміністративно-правовий статус іноземців регламентується Законом України від 4 лютого 1994 р. «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» , а також міжнародними угодами. Статус осіб, які не мають громадянства, але перебувають на території України, визначається законодавством України.
Для іноземних громадян та осіб без громадянства обов’язковими є норми Конституції та інших законів України, загальнообов’язкові правила, що стосуються охорони природи, санітарії, пожежної безпеки, громадського порядку, користування транспортними засобами, в’їзду та виїду. Разом з тим ці особи не користуються частиною прав і обов’язків, що складають групу виключних прав і обов’язків громадян України (виборче право, право мати паспорт громадянина України та ін.).
У цілому основні обмеження для іноземців і осіб без громадянства зводяться до таких: 1) вони не можуть займати деякі посади (Президента України, судді, перебувати на посадах у складі морських та повітряних екіпажів та ін.); 2) вони не мають доступу до посад державних службовців, діяльність яких пов’язана з державною таємницею; 3) ці особи не можуть служити у Збройних Силах України; 4) для і
|
|
ноземних громадян і осіб без громадянства допускаються обмеження в пересуванні чи перебуванні в окремих місцях; 5) для них встановлені окремі правила паспортного режиму, вступу в навчальні заклади тощо; 6) для іноземних громадян та осіб без громадянства встановлена особлива адміністративна деліктоздатність.
При регулюванні правового статусу іноземців Україна виходить з принципу взаємності, що застосовується у стосунках з іншими державами. Адміністративно-правовий статус осіб, що мають дипломатичні привілеї, визначається крім законодавства України також міжнародними правилами і міжнародними угодами України.
30.Поняття законності і дисципліни в державному управлінні
Законність і дисципліна — основні умови існування будь-якої демократичної держави, її обов'язкові риси. Вони невід'ємні одна від одної. Законність можлива тільки за суворого дотримання дисципліни всіма фізичними та юридичними особами, а дисципліна, в свою чергу, обумовлюється межами закону.
В юридичній науці під законністю розуміють «неухильне виконання законів і відповідних їм інших нормативних актів органами держави, посадовими особами, громадянами та громадськими організаціями». Це означає, що законність обов'язкова для всіх інституцій держави й суспільства (органів законодавчої, виконавчої, судової влади, інших державних і недержавних утворень, громадян). Вона також є обов'язковою умовою, що забезпечує безперешкодну реалізацію прав громадян, громадських утворень на самовираження та вільний розвиток.
Ззовні законність виражено в законодавстві, під яким прийнято розуміти систему правових актів, у яких норми права знаходять своє зовнішнє відображення.
Будучи умовою вільного розвитку всіх і кожного, законність не повинна ототожнюватися з вседозволеністю. Саме законність, відображена в правових актах, є тією гранню, яка обмежує свободу кожного заради свободи всіх.
Законність — багатогранне поняття, яке визначається по-різному, її можна розглядати як принцип діяльності держави, сутність якого полягає в обов'язку державних органів, інших фізичних і юридичних осіб діяти відповідно до вимог законів.
Якщо розглядати принцип законності щодо його практичного застосування, то законність означає, що всяке рішення державних і недержавних органів, уповноважених на те осіб не повинно суперечити чинному законодавству; має бути прийняте в межах компетенції органу або посадової особи, що його приймає, з додержанням необхідної процедури; мусить сприяти створенню, закріпленню або розвитку корисних для суспільства відносин.
Законність можна розглядати і як метод державного управління, тобто як сукупність прийомів, способів, за допомогою яких держава забезпечує належну поведінку своїх суб'єктів.
Законність — це також режим системи відносин громадян, громадських та інших недержавних утворень, органів місцевого самоврядування з органами, що представляють різні гілки державної влади. Такий режим має сприяти забезпеченню прав і законних інтересів особи, її всебічному розвитку, формуванню й розвитку громадянського суспільства, ефективній діяльності державного механізму.
Для того щоб забезпечити режим законності, держава має створити основу для цього. Основою (або гарантіями) законності в державному управлінні слід визнати наявність: 1) певних економічних умов; 2) розвинутої політичної системи; 3) механізму соціального захисту населення; 4) науково обґрунтованої системи норм права, що відповідає вимогам часу й доступна для розуміння всіма суб'єктами державного управління; 5) механізму примусу, який чітко працює в межах закону.
Важливою умовою законності й дисципліни в державному управлінні слід визнати також високу правову культуру громадян і апарату виконавчої влади, яка, в свою чергу, є наслідком загального рівня освіти та культури суспільства. Між собою законність і дисципліна співвідносяться як загальне й особливе. Законність також можна розглядати як статику (сукупність норм, законодавчих актів), дисципліну — як динаміку законності (певні дії з виконання вимог норм і законодавчих актів).
Таким чином, законність і дисципліна — це обов'язкові риси правової держави, сукупність форм і методів державного управління, які знаходять своє відображення в чинному законодавстві й за допомогою яких держава регулює взаємовідносини в суспільстві, досягається стан законослухняної поведінки об'єктів управління.