17. Своєрідність філософії українського духу.

Українська філософія є давнім феноменом, початки якого сягають глибини віків. Філософські надбання дохристиянських часів тісно пов’язані з основоположниками європейської філософії – еллінами, які у той час активно будували міста на Чорномор’ї (Херсонес, Пантикапей, Ольвія). Тексти «Велесової книги» свідчать, що світоспоглядання праукраїнців було міфічно-практичним. Новий рівень філософської думки часів Київської Русі засвідчують збережені писемні пам’ятки, які розкривають зміст, основні глибинні ідеї, концепції, стиль філософствування: «Слово про закон і благодать» Іларіона Київського, «Повість врем’яних літ» і «Житії Бориса і Гліба» Нестора, «Повчання Володимира Мономаха», «Слово про похід Ігорів» та ін. проблематика «Слова» Іларіона окреслює основні мотиви, навколо яких концентруються духовні інтереси, інтелектуальне життя Київ. Русі. Дуже важливими джерелами філософії є перекладна література, яка виходила з коментарями, поясненнями книжників. Тогочасна філософія мала не духовно-теоретичний, а духовно-практичний вимір, діяльні сну сутність. Одиничні предмети і явища тлумачилися через призму загального – зміст Святого Письма, канонічну літературу, християнське світобачення. В епоху Відродження ворили Павло Русин, Станіслав Оріховський, Григорій Чуй-Русин. Нажаль через тривалі війни цей період не був так розкритий як у Європі, хоча й зумовив зміцнення акцентів філософського розгляду із загального, спільного, повторюваного на індивідуальне, унікальне, неповторне, установка активніше спрямовувалась на людину, людську особистість, її духовний, внутрішній світ. Вперше в Україні філософія почала викладатися в Києво-Могилянський академії і зазвичай мала схоластичний характер. Григорій Сковорода – найвидатніший філософ України XVIII ст. Своє філософське вчення сформував під впливом античної та середньовічної європейської філософії. Він зосередився на етико-гуманістичній проблематиці – на передньому плані в нього не світ, а людина і духовне начало в ній. Поділяв усе суще на 3 специфічні види буття – великий, або макрокосм (Всесвіт); малий, або мікрокосм (людина); світ символів, або Біблія. Щастя вбачав у чистоті сердечній, у рівновазі духовній. У філософії просвітництва увага приділялась сутності людського щастя, проблемам сутності людини. Представники – М. Гоголь, Т. Шевченко, М. Костомаров. Головними ознаками укр. філософії є: наскрізна екзистенційність, головна увага серцю, а не розуму, філософи є письменниками водночас.

18. Марксистська філософія: сучасне осмислення основних положень.

Марксизм – ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і «теорію» революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне (науковий соціалізм). Засновник Карл Маркс. Сюди належав і Фрідріх Енгельс. Головне завдання цієї ідеологічної доктрини було звільнення робітничого класу від експлуатації та побудова вільного від соціального гноблення суспільства. К. Маркс і Ф. Енгельс роблять висновок, що перемогти відчуження можна тільки шляхом знищення приватної власності, що можливе лише за допомогою революційного перетворення суспільства і самої людини. Щасливе суспільство вони вбачали у засадах соціальної рівності та вільній праці. Класова боротьба проголошувалася рушійною силою історії, і на цій підставі виправдовувалося насильницьке захоплення влади, встановлення диктатури пролетаріату, яка буде правити суспільством не на основі законів, а на засадах революційної доцільності. У марксизмі насилля було перетворене на свідому практику окремої організації чи державного апарату. Філософією марксизму є матеріалізм, або, як його називали в радянському марксизмі, діалектичний та історичний матеріалізм. Володимиру Леніну належить заслуга – саме завдяки йому було створене СРСР, де і були запроваджені у дію ідеї марксизму. Його модифікація традиційної доктрини марксизму, відповідно до специфічних російських умов, отримала назву марксизм-ленінізм і використовувалась для обгрунтування комуністичної ідеології. У радянській історіографії і комуністичній пропаганді іменувався «вождем світового пролетаріату» та «основоположником ленінізму», всіляко оспівувався та звеличувався. Спроби запровадження марксизму на практиці були на Кубі, в Китаї, Кореї, Камбоджі.

20. Екзистенціоналізм – загальна характеристика.

Екзистенціалізм – суб’єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, ін. людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини. На його формування і на поширення його їдей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах XX ст. – в Першій і Другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітарних режимів фашизму та сталінізму. Це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації.. він працював на формування сильної – вільної та відповідальної – особи, яка починає домінувати в культурі й способі життя Заходу у XX ст. представниками є – нім. мислителі М.Гайдеггер і Карл Ясперс, франц. філософи Жан-Поль Сартр, Габріель Марсель і Альбер Камю. Головною темою дослідження є існування людини, яке є джерелом сенсу всього сущого. Гайдеггер запропонував онтологічний підхід, суть якого полягає у тому, що людське існування розглядається як таке, що інтимно, емоційно, на підсвідомому рівні пов’язане з буттям світу. Екзистенціоналісти стверджують, що перш ніж пізнавати (бути суб’єктом, розумом, свідомістю), людина повинна бути, існувати в світі. Людина, на їх думку, є єдиною істотою, яка усвідомлює свою смертність. Це усвідомлення зумовлює те, що її існування пройняте «турботою». Завдяки турботі людське буття набуває часового виміру: людина «турбується» про сучасне, проектує майбутнє, звертається до минулого досвіду. Гайдеггер і Ясперс винають таку важливу рису екзистенції, як комунікація. Ясперс навіть заявляв, що екзистенція неможлива без комунікації і вбачав вері науки та техніки велику небезпеку для людського існування – небезпеку втрати свободи та самої людини, оскільки технічні засоби спілкування все більше підмінюють особисте спілкування.

21. „Філософія життя”: загальна характеристика.

Наприкінці XIX – у першій пол. XX ст. набула популярності «філософія життя», найпомітнішими представниками якої були Фрідріх Ніцше та Зігмунд Фрейд. Їх мало цікавив об’єктивний світ і наукова істина, а більше хвилювала людина, світ людського життя. Філософія життя – напрям у неокласичній філософії, представники яког проголосили життя (в біологічній, психологічній формах) основним предметом філософії. Постала вона як протест поти класичного гегелівського ідеалізму, який не переймався проблемою існування конкретної людини з її стражданнями і пориваннями. Філософія життя знаменувала собою поворот жо людини, її проблем і переживань, до антропологічної і аксіологічної проблематики, її гаслом було «людина понад усе». Одним із основних джерел філософії життя є ірраціоналістично-песімістична філософія Шопенгауєра. За Шопенгауером сутність особи становить незалежна від розуму воля– сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом психічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого.

Для Ніцше життя є єдністю радості і болю, чимось на зразок «оптимістичної трагедії», він проголошує «так!» життю у всіх його проявах. Життя у нього – постійне становлення, боріння, процес, ане предмет і субстанція. Воля – рушійна сила будь-яких процесів у неорганічному світі, боротьба за виживання, за розширення власного Я, самоствердження. Людина – біологічна, недовершена, хвора істота, оскільки тваринні інстинкти у ній значною мірою підмінені розумом. Розум – засіб, інструмент життя, позбавлений самоцінності, статусу абсолютної цінності. Життя і воля є абсолютними цінностями, все ін. лише засоби. Був прихильником індивідуалізму, осуджував колективізм як стадність. Перший відкрито заговорив про те, що біологічне виживання людства вимагає, щоб продовжували рід сильні та здорові і що можливо саме в цьому криється помста природи розумній тварині, яка посміла повстати проти неї.