1. Предмет і завдання курсу “Вступ до слов’янської філології”.

Слов'янська філологія — сукупність гуманітарних наук, які вивчають культурне надбання слов'ян чи окремих слов'янських народів шляхом мовного й стилістичного аналізу писемних текстів.

Об'єктом вивчення слов'янської філології є слов'янські мови та написані ними давні тексти різних жанрів і стилів, а відображений у них розвиток матеріальної й духовної культури слов'ян є її предметом

У полі зору слов'янської філології як науки і навчальної дисципліни перебувають:

1) слов'янські народи й мови: етнокультурна близькість і демографічний склад слов'ян, слов'янські мови, їхні особливості, генетична спорідненість, класифікація, літературні форми й діалекти;

2) праслов'яни й праслов'янська мова: витоки, особливості та періодизація історії праслов'янської мови, найдавніша територія праслов'ян та її розширення, лінгвістичні теорії їхньої прабатьківщини;

3) історія слов'ян та їхні зв'язки із сусідніми народами за даними мови: свідчення про слов'ян у творах античних європейських і східних авторів, значення діалектології, ономастики, етимології, запозиченої лексики для вивчен¬ня історії та міжетнічних і міжмовних зв'язків слов'янсь¬ких народів;

4) відображення матеріальної і духовної культур слов'ян у мові: матеріальна культура слов'ян у період ро¬дового ладу, соціальна структура давньослов'янського сус¬пільства, язичницькі уявлення про природу й навколиш¬ній світ за даними мови;

5) виникнення писемності у слов'ян: передумови вини¬кнення слов'янської писемності, старослов'янська мова, найдавніші слов'янські рукописи;

6) історія та актуальні проблеми слов'янської філології: витоки й зародження слов'янської філології, становлення й розвиток східно-, західно-, південнослов'янської та зарубіжної слов'янської філології, міжнародні славістичні форуми й видання.

Слов'янська філологія перебуває в тісних зв'язках з іншими науками: філософією,логікою,психологією; історією; етнографією, демографією,соціологією,антропологією.

Через дотичні до мовного тексту аспекти філологія пов'язана також із семіотикою,анатомією, логопедією, фізикою, географією, інформатикою та іншими природничими дисциплінами.

3. Слов’янські мови серед інших індоєвропейських мов. Проблема балто-слов’янських мовних зв’язків.

Слов’янська група мов поділяється на 3 підгрупи (понад 290 млн носіїв): східну (українська, російська, білоруська; див. Східнослов'янські мови), західну (польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька) і південну (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська); до західної підгрупи належала також полабська мова, яка зникла на початку XVIII ст.

Балто – Слов’янська мовна єдність— гіпотетична єдність у далекому минулому слов’ян. і балт. груп мов. Ґрунтується в основному на великій подібності у їхній лексиці. Балто-слов’ян. мовна єдність чи прамова — одна з класич. проблем індоєвроп. мовознавства.Можна виділити кілька підходів до проблеми балто-слов'янської єдності]. Перший, самий старий, сходить ще до А. Шлейхер. Який вважав, що прабалтійска і праслов'янська мови мали спільного предка. Прихильники цього підходу наголошують на тому, що балтійські і слов'янські мови мають набагато більше схожих рис, з точки зору як лексики, так і морфології та синтаксису, ніж будь-які інші групи індоєвропейських мов.Інші лінгвісти, розглядають ці подібності як результат інтенсивних контактів між двома групами мов, вже після того, як кожна з цих груп самостійно відокремилася від праіндоєвропейської мови. Прихильники цього підходу вважають, що подібності слов'янських та балтійських мов є наслідками прабалтів-слов'янського мовного союзу, загального субстрату і численних запозичень в обидві сторони .Третій підхід передбачає незалежне паралельний розвиток праслов'янської і прабалтійского. Так, наприклад, О. Н. Трубачов виходив з концепції самобутнього генезису праслов'янської як індоєвропейського діалекту (чи групи діалектів). Прихильники четвертого підходу, як, наприклад, В. Н. Топоров стверджують, що балто-слов'янські мови утворилися при виділенні з материнських балтійських мов дочірніх слов'янських .Ця точка зору підтверджується глоттохронологіческімі даними В. В. Кромера, за якими виходить, що балто-слов'янська гілка ділиться не на дві, а на три групи, що знаходяться приблизно на рівній відстані один від одного: східно-балтійську (яка дала сучасні литовський і латиська мови ), західно-балтійську (прусську) і слов'янську. З приводу хронології теж виникають дискусії. Один з прихильників теорії балто-слов'янської єдності, Т. Лер-Сплавінскій визначає період існування спільності в 500-600 років, прив'язуючи початок існування спільності (і виділення її з праіндоєвропейської континууму) до епохи експансії культури шнурової кераміки, в яку входили прабалтів-слов'яни, а кінець до епохи експансії лужицької культури. Прибічник теорії контакту, С. Б. Бернштейн датує час балто - слов'янської контакту серединою II-го тисячоліття до н. е.. - Серединою I-го тисячоліття до н. е. Користуючись методом глоттохронологіі, С. А. Старостін датував розпад балто - слов'янської єдності 1210 до н. е..

3. Праслов’янська мова, значення порівняльно-історичного методу для її реконструкції.

Зрозуміти природу, суть і закономірності розвитку сучасних слов’янських мов неможливо без усвідомлення їхньої основи – праслов`янської мови. Вона сформувалася на основі одного з індоєвропейських діалектів. Ця мова є реконструйовано – гіпотетичною, бо жодної писемної памятки, яка б засвідчувала її використання і відображала її реальні фонетичні, лексичні та граматичні ознаки, не збереглося. Це повязано з тим, що прасловяни не мали своєї писемності, принаймі доказів її існування не виявлено. Однак на матеріалі словянських мов і з урахуванням відповідних фактів та явищ в інших індоєвропейських мовах представники порівняльно історичного мовознавства реконструювали фонетичну систему, лексичний фонд і граматичну будову прасловянської мови.

Порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетичний) — сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дос­лідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встанов­лення закономірностей їх розвитку. Цей метод ґрунтується на наукових прийомах від­творення (реконструкції) не зафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом планомір­ного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше конкретних мов, відомих за писемними пам'ят­ками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні. Як свідчить сам термін, техніка порівняльно-історич­ного методу складається з двох паралельних процедур: порівняння мовних явищ (причому для цього залуча­ють тільки споріднені мови) і їх розгляд в історичному аспекті. Як уже зазначалося, порівняльно-історичний ме­тод виник на початку XIX ст. Його основоположника­ми є німецькі вчені Ф. Бопп і Я. Грімм, датський мовознавець Р. Раск і росіянин О.X. Востоков. Порівняльно-історичному методові відповідає певна теорія мови, основний зміст якої зводиться до таких чотирьох положень: 1) порівняння мов виявляє їх спо­рідненість, тобто походження від одного джерела — мо-ви-основи (прамови); 2) за рівнем спорідненості мови об'єднуються в сім'ї, групи і підгрупи; 3) відмінності споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперер­вним їх розвитком; 4) зміни звуків у споріднених мовах мають строго закономірний характер, через що корені та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає мож­ливість установити (реконструювати) архетипи. Порівняльно-історичний метод був і залишається найважливішим інструментом установлення спорід­неності мов і пізнання їх історії. Для встановлення спорідненості до порівняння залучаються морфеми, а не слова, бо подібність словника не є доказом спорідне- ності: слово легко запозичується з однієї мови в іншу (наприклад, в японській мові — сімдесят відсотків ки-таїзмів). У споріднених мовах спільних частин слів значно більше, ніж спільних слів. Представники порів­няльно-історичного мовознавства дотримуються тако­го правила: якщо кількість спільних частин слів пере­вищує кількість спільних слів, то мови споріднені; якщо ж кількість спільних слів перевищує кількість спільних частин слів, то мови неспоріднені або віддале­но споріднені. Головна мета порівняльно-історичного методу — це відкриття законів, за якими розвивалися мови в мину­лому. Для реалізації цієї мети ставляться такі конк­ретні завдання: відтворення моделі прамови, розкрит­тя історії подальшого її членування на окремі мови і наступного розвитку виділених із прамови мов. . Критерії мовної спорідненості: назви нийближчих родичів, назви частин тіла, назви рослин і тварин, назви небесних тіл, явищ природи, прості числівники. * - астериск вказує на реконструйований характер слова. На рубежі 3-2 тис. до н.е. з індоєвропейських племен виділилась група, яка обєдналась у стійкий союз. Ця група роіснувала до середини 1 тис. до н.е., коли словяни почали розселятись по Європі і почалось формування окремих словянських мов. Переодизація Требіцького: 1) Розпад індоєвропейської прамови 2) Період єдності прасловянської мови 3) Поява діалектів 4) Остаточний діалектичний поділ. Періодизація Ніколаса Ван Вейка: 1) Ранній (3-2 тис. до н.е.) 2) Пізній (сер. 1 тис.). На основі порівняльно-історичного методу створені порівняльно-історичні, порівняльні та історичні описи мов (традиційно вони називаються порівняльними та історичними граматиками) й етимологічні словники.