13. Мовні дані у розв’язанні проблеми локалізації прабатьківщини слов’ян.

З лінгвістичних джерел можна почерпнути важливі відомості про етногенез українського народу, його соціально-економічне, культурне й політичне життя у різні історичні епохи. насамперед назви та власні імена природних, географічних об'єктів, небесних тіл, рослин, тварин, людей, етносів, держав тощо. Топоніми – назви географічних об*єктів. Найбільш стійкими є гідроніми(дуже рідко змінюються). Робилися спроби встановити слов'янську прабатьківщину з аналізу ранньослов’янської лексики. На думку Ф. П. Філіна, слов'яни як народ розвинулися в лісовій смузі з великою кількістю озер і боліт, далеко від моря, гір і степів.На підставі горезвісного букового аргументу намагався локалізувати прабатьківщину слов'ян польський ботанік Ю. Ростафінскій в 1908 р. Бук - запозичення з німецької мови. У сучасну епоху східна межа поширення бука припадає приблизно на лінію Калінінград - Одеса, однак вивчення пилку в археологічних знахідках вказує на більш широкий ареал бука в давнину. У бронзове століття бук проростав практично на всій території Східної Європи (крім півночі), в залізний вік залишки бука виявлені на більшій частині Росії, Кавказі, Карпатах, у Причорномор'ї і Криму. Таким чином імовірним місцем етногенезу слов'ян можуть бути Білорусь і північна і центральна частини Україна, південно-захід Росії. Ялиця в природному середовищі існування не росте на території від Карпат і східного кордону Польщі до Волги, що також дозволяє локалізувати батьківщину слов'ян десь на Україну і в Білорусії, якщо вірні припущення лінгвістів про ботанічному лексиконі древніх слов'ян.У всіх слов'янських мовах (і Балтському) є слово липа для позначення одного і того ж дерева, звідки слід припущення про перекриття ареалу розповсюдження липи з батьківщиною слов'янських племен, але через великого ареалу цієї рослини локалізація розмивається на більшій частині Європи.З точки зору лінгвістів по граматичному строю і іншим показникам давньослов'янськf мова була найближче до Балтськи[ мов. Спільними є, зокрема, багато слів, не відзначаються в інших індоєвропейських мовах, у тому числі: roka (рука), golva (голова), lipa (липа), gvězda (зірка), balt (болото) та ін. В. Н. Топоров вважав що, протославянска мова представляє собою прабалтійскій південно-периферійний діалект, який перейшов в праслов'янський приблизно з V ст.до н.е.. і потім розвинувся самостійно в давньослов'янську мову . За версією лінгвіста В.В. Мартинова праслов'янська мова виникла за наступною схемою: У XII-X ст. до н. е.. десь в центральній Європі існував тісний зв'язок носіїв італийского або близького до нього кельтського мови з носіями західного протобалтскій мови. Носії східного діалекту протобалтскій мови до цього часу вже відокремилися, ймовірно в результаті міграцій. До V століття до н. е.. племена, які розмовляють на західному діалекті протобалтскій мови, особливо близького до давньопруське, увійшли в тісне зіткнення з носіями іранських мов, що поклало початок формуванню і виділенню праслов'янської мови з протобалтскій. Мартинов досліджував граматичні слова, які не запозичуються при культурний вплив або прикордонних контактах.Однак О. Н. Трубачов вважав, що праслов'яни і балти незалежно мігрували в центральній та східній Європі до їх зближення тільки в останні століття до н. е.

17. Археологічні дані у розв’язанні проблеми локалізації прабатьківщини слов’ян. Без бодай хоч часткової згадки про вихідні джерела й пам'ятки не лише слов'янських, а й праслов'янських, так званих археологічних культур, були відкриті Трипільська, Зарубжецька, Черняхівська культури, а такі знахідки, як золота Скіфська пектораль із Товстої могили .Використовуючи досягнення лінгвістики, історії, етнографії, етнокультури, включаючи найдавніші дані археології, вчені доходять висновку, що слов'янам були притаманні всі риси етносу .Археологічні культури слов'ян у своєму етнічному багатовіковому нашаруванні незмінно спиралися на певний фундамент зв'язків. Рибаков Учений звертає увагу на те, що Черняхівська, Зарубинецька, «Скіфська», Милоградська, Чорноліська культури «хронологічно щільно зімкнені одна з одною». І саме в царині цих досліджень археологічних культур наприкінці XIX — на початку XX століття (В. В. Хвойка, Μ. Φ. Біляницький, Μ. О. Макаренко, Т. С. Пассек та інші) постало питання, яка з концепцій може бути прийнятною — «автохтонна» чи «міграційна». Один із послідовників і прихильників теорії автохтонності слов'ян та їхньої культури, автор історичних досліджень етногенези слов'ян В. П. Петров обрав досить чітку позицію на підтримку самого ж відкривача «Трипілля». «В III тисячолітті перед Різдвом Христовим, — констатує В. П. Петров, — на території Правобережної України, на теренових просторах від Дніпра до Дунаю, була поширена пишна й квітуча культура, яка вперше була відкрита наприкінці 19 ст. археологом В. Хвойкою на середньому Дніпрі в районі м. Трипілля і відтоді ввійшла в науковий обіг під назвою трипільської. Наведена раніше думка Б. О. Рибакова про спадковість і зумовленість у своїй послідовності археоло-гічних культур є такою ж справедливою й щодо Трипілля у творенні етнокультурної бази, Одночасно до VI століття археологічними даними достовірно визначаються власне слов'янські археологічні культури v Празькому-корчацького і пеньківська. Саме з другої половини VI століття слов'яни стають головною дійовою особою Великого переселення народів, яке приблизно з VI v VII століть в історичній літературі іменується розселенням слов'ян.

17. Перші державні утворення у слов’ян.

Поступово загальнослов'янська спільність ділиться на три великі відгалуження — східну, західну та південну. Подальший розвиток цих слов'янських угруповань веде до їх дроблення і формування досить стабільних етно-політичних утворень — союзів племен, перелік і розселен­ня яких дається у славнозвісній «Повісті временних літ» Як зазначає літописець Нестор, слов'яни, що «прийшли й сіли по Дніпру й назвались полянами, а інші — древля­нами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип'яттю й Двиною й назвались дреговичами (від слова «дрегва» — болото. — Авт.), інші сіли по Двині й на­звались полочанами за річкою, що впадає до Двини й має назву Полота. Ті ж слов'яни, котрі сіли поблизу оз Ільмень, назвалися власним ім'ям — словенами...» По­ступово в оповіді літописця виступають й інші слов'янські племена: кривичі з їхнім градом Смоленськом, від яких Нестор виводить сіверян, дуліби — жителі Побужжя, меш­канці західної частини пізнішої України — волиняни бужани й хорвати. Не забуває він згадати й жителів По^ сожжя (від р. Сож) — радимичів, і мешканців волго-окських лісів — в'ятичів, і уличів з тиверцями, що насе­ляли простори від Дніпра й Буга до Дністра.

Са́мо — найдавніша відома країна слов'ян. Існувала на території сучасних Чехії і Нижньої Австрії. Державне утворення існувало в 623—660 на території моравів, чехів, лужичан, хорутан і панонців.

Основним джерелом з історії держави Само є Хроніка Фредегар . Всі інші джерела створені пізніше.

Згідно Хроніці Фредегар, держава було створено франкським торговцем з сенонского області по імені Саме на слов'янських землях. Він очолив повстання слов'ян ( вендов) проти Аварського каганату, у результаті був обраний королем (військовим вождем) і виграв війну. Хроніка Фредегар відносить цю подію до 623 році.

В 631 році на території держави Само було вбито кілька франкських купців. У відповідь франкський король Дагоберто I вислав каральну експедицію. Однак у битві під Вогастісбургом, що тривала 3 дні, Само розбив франкських армію.

Після смерті Само в 658 році держава, створена ним, розпалося під натиском авар.

Перше Болгарське царство — слов'яно-болгарська держава на півночі Балканського півострова, що існувало у період між 681 та 1018 роками.

Друге Болгарське царство — середньовічне болгарське царство, яке існувало з 1185 до 1396 року. У 1396 році було завойовано Османською імперією.

Вели́ка Мора́вія — історична держава західних слов'ян у басейні Середнього Дунаю, що сягала верхів'їв рік Лаби й Одеру. Виникла наприкінці VIII — початку IX століть на території сучасних Словаччини й Моравії та досягла розквіту в 860—880 роках.