41. Основні риси та історія розвитку сербської мови.

Сербська мова (серб. cрпски језик, srpski jezik) — стандартизований варіант сербохорватської мови, який використовують переважно в Сербії, Чорногорії та Боснії й Герцеґовині. Крім того, мова має статус міноритарної в Хорватії, Македонії, Румунії, Угорщині, Словаччині, Чехії, Албанії та Греції. Належить до групи південнослов'янських мов.

Стандартизована сербська базується на найбільш поширеному діалекті сербохорватської, штокавському (конкретніше, на шумадсько-воєводинському та східногерцеґовинському діалектах), який також є основою стандартизованих хорватської, боснійської та чорногорської мов. Інший діалект, яким розмовляють серби, є торлацький, поширенй у південно-східній Сербії, є перехідним до македонської та болгарської мов.

Сербська використовує паралельно кириличну та латинську абетки; носії мови читають обидва письма однаково добре. Сербську кирилицю остаточно адаптував 1814 року сербський мовознавець Вук Караджич, що створив абетку за фонетичним принципом. Латинську версію уклав хорватський мовознавець Людевіт Ґай 1830 року, вона є ідентичною з хорватською та боснійською абетками.

42. Основні риси та історія розвитку хорватської мови.

Хорватська мова (хор. hrvatski jezik) — стандартизований варіант сербохорватської мови,[1][2][3] який використовують переважно в Хорватії, Боснії та Герцеговині і сербській Воєводині. Крім того, мова має статус міноритарної в Чорногорії, Австрії, Італії, Угорщині, Румунії, а також офіційною мовою Європейського Союзу Належить до групи південнослов'янських мов.

Стандартизована хорватська базується на найпоширенішому наріччі сербохорватської — штокавському, що є основою також стандартизованих сербської, боснійської та чорногорської. Інші сербохорватські наріччя (чакавське, кайкавське, торлацьке, крашевське) також поширені серед хорватів. Ці чотири наріччя, як і чотири стандартизовані мови часто окреслюють разом терміном сербохорватська мова. Щоправда, цей термін є дискусійним, особливо серед носіїв цих мов, і в деяких колах вживають парафраз «боснійсько-сербсько-хорватсько-чорногорська мова».

В середині 18-го століття було здійснено перші спроби сформувати хорватський літературний стандарт на основі нео-штокавського діалекту, який служив міжрегіональною лінґва франка, відводячи на другий план чакавське, кайкавське та штокавське просторіччя.[5] Вирішальну роль зіграли хорватські вуківці (послідовники Вука Караджича), які наприкінці 19-го ст. — на поч. 20-го ст. закріпила використання нео-штокавського як літературного стандарту, а також фонологічної орфографії.

Для запису хорватської мови використовують латинську абетку “гаєвицю”

Найдавніші писемні пам'ятки датуються XII сторіччям (Башчанський напис, написаний глаголицею, близько 1100 року; Грамота Куліна, написана кирилицею 1189 року). У теперішній мові використовується хорватський варіант латинки.

Літературна мова створена у 2-ій половині XV століття на основі штокавських говірок.У її формуванні визначну роль відіграли хорватські францисканці, єзуїти, хорвати Бартол Кашич, Людевіт Ґай. Об'єднання у літературній мові особливостей різних діалектів дало велику варіативність літературної мови як у лексиці, так у фонетиці і морфології. Орфоепічна норма вимови — подвійна: на місці старого «ятя» (Ѣ) допускається вимова [ije] (mlijeko — молоко,) або [je] (mljekara), що відповідно називається ijекавською та jєкавською вимовою.

Мові властиві довгі та короткі голосні та тонічний (музикальний) наголос, що відрізняє її від усіх інших слов'янських мов. Існує складотвірний сонант [r].