3. Матеріальна культура давніх слов’ян, джерела знань про неї.

Словяни селилися біля рік. Реміснична та побутова культура східних слов'ян. Знахідки залишків сільськогосподарських знарядь праці та зерен культурних злаків, дані етнографії, писемні свідчення вказують на те, що основою господарства слов'ян було землеробствоп (підсічне землеробство, переліг). Сіяли просо, жито , ячмінь, пшеницю.Згодом проширювалися сівозміні. Оброб ралом або сохою. Залізний плуг з*явився 1 ст н. е., це дозволило розпоати обробіток більш родючих , але твердих цілин.Вирощували льн, коноплі. Поряд з ним існували скотарство та промисли: мисливство, рибальство та бортництво. Останнє відігравало значну роль у житті слов'ян. З ремесел були поширені виготовлення заліза та металообробка. Одним з елементів матеріальної і духовної культури людського суспільства є житло, яке відігравало надзвичайно важливу роль у житті людини. Основним будівельним матеріалом у наших предків, як і в інших; народів Європи, було дерево. За етнографічними даними, що сягають; глибин століть, відомо, що східні слов'яни ніколи не ставили будинки: там, де колись був шлях, чи там, де знайдено останки людини, де людина була поранена звіром чи ворогом.. Обов'язковим атрибутом слов'янської будівлі була піч, яку складали з каменю або глиняних блоків. Важливе місце в системі культури будь-якої етноісторичної спільності має набір посуду, який втілює в собі етнічні особливості, естетичні смаки людей, рівень культурного розвитку. Різноманітні дерев'яні миски, чарки, ступи, відра, діжки, а також берестяні вироби, безумов-, но, були в широкому вжитку, але не збереглися. Керамічний посуд характеризується наявністю кількох типів посуду: різних горщиків, мисок, сковорідок, кухлів, які ставили в піч з невисоким склепінням. Сучасна наука має небагато даних щодо характеристики одягу східних слов'ян, оскільки панував обряд спалення небіжчиків. Можна припустити, що основні риси костюма були близькі до селянського одягу доби Київської Русі, для реконструкції якого збереглися металеві деталі (фібули, пряжки, бляшки) та фрески.

Джерела: писані пам*ятки візантійських писателів, пам*ятки Середньовіччя X – XII ст., написані лат. і нім. Мовами

13. Етногенез слов’ян. Наукові теорії про прабатьківщину слов’ян.

(Чільне місце у слов'янській археології посідає проблема слов'янського етногенезу. Вона вбирає в себе питання походження слов'янського етносу, формування його території, розселення в Європі, визначення характеру матеріальної та духовної культур на різних станах розвитку, рівня економіки.

Складність вирішення цих питань породжувала і до цього часу породжує гостру дискусію серед вітчизняних та зарубіжних дослідників слов'янської історії, яка то стихає, то, по мірі накопичення нового матеріалу, розростається з новою силою.

Початок дискусії про батьківщину слов'ян поклав ще у XII ст. давньоруський літописець Нестор, який у «Повісті минулих літ». Ця розповідь Нестора стала основою так званої балканської, або дунайської, теорії походження слов'ян. Вона була панівною у творах польських і чеських хроністів середньовіччя (XIII—XV ст.). Точку зору про дунайську прабатьківщину слов'ян підтримували такі визначні російські історики, як С. М. Соловйов, М.Н. Погодін, В. Т. Ключевський та інші. В наш час дунайську теорію походження слов'ян розвиває відомий філолог і лінгвіст О. Н. Трубачов. Вже в епоху середньовіччя висувалися й інші погляди на прабатьківщину слов'ян.

Так, автор Баварської хроніки географ Баварський, а також космограф Равенський у XIII ст. висунули гіпотезу щодо місцевого походження слов'ян. За цією гіпотезою, підхопленою багатьма західноєвропейськими вченими XIV— XVIII ст., предками слов'ян були скіфи, алани, роксолани й інші племена, які жили у Північному Причорномор'ї у давнину. Так до XVIII ст. в літературі сформувалися два основних напрями в пошуках прабатьківщини слов'ян: аллохтоністичний і автохтоністичний.

Першим дослідником, який по науковому підійшов до розгляду проблеми походження слов'ян, був відомий чеський вчений П. І. Шафарик — автор широко відомої у XIX ст. книги «Слов'янські старожитності». Поклавши за основу результати аналізу писемних джерел, зокрема, повідомлення античних авторів перших століть нашої ери, П. І. Шафарик пов'язав із слов'янами племена венедів. Він показав, що слов'яни є давніми жителями великих територій між Балтикою і Чорним морем, Татрами і Доном. На заході землі венедів, на думку цього дослідника, простяглися до Вісли і Одри. Центром слов'янської прабатьківщини П. І. Шафарик вважав землі, розташовані на північний схід від Карпат, Поділля і Волині. Шафарик П. І. став родоначальником так званої прикарпатської теорії походження слов'ян. Цю теорію підтримав і розвинув на початку XX ст. російський історик Погодін А. Л., який використав для висвітлення ранньої історії слов'ян не лише писемні джерела, але й аналіз річкових назв, тобто дані гідрономіки. Дослідник дійшов висновку, що слов'яни у перших століттях нашої ери населяли, крім Волині та Поділля, ще й землі сучасної Польщі. Тут вони жили з давніх часів аж до розселення у східну і західну Європу .

Значний вплив на активізацію наукових досліджень в пошуках прабатьківщини слов'ян мала праця видатного чеського славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності», видана в Празі у 1902 р. Вчений локалізував прабатьківщину слов'ян між басейном середньої Вісли і Карпатами на заході, Нарвою і Прип'яттю на півночі, в районах над Середнім Дніпром на сході, а також над верхнім Бугом, Дністром, Прутом і Серетом на півдні. Концепція Л. Нідерле лягла в основу так званої Вісло-Дніпровської теорії походження слов'ян. е обгрунтування вісло-одерська теорія походження слов'ян отримала в дослідженнях видатного польського славіста Т. Лер-Сплавінського. На підставі лінгвістичних, антропологічних, археологічних, а також даних гідронімії Т. Лер-Сплавінський побудував привабливу концепцію слов'янського етногенезу. Згідно цієї концепції більша частина Європи до 2000 р. н. е. була заселена фіно-уграми. Археологічним відповідником цього етносу є культура гребінчатої кераміки. На рубежі III—II тис. до н. е. з Центральної Європи на схід аж до Середнього Поволжя і Північного Кавказу просунулася частина індоєвропейців — носії культури шнурової кераміки. В результаті їх змішання з фіно-уграми на просторах між Віслою і Одрою сформувалися балто-слов'яни. Слов'яни відпочкувалися від балтів, на думку дослідника, десь близько середини І тис. до н. е., після розселення носіїв поморської культури з Нижнього Повіслепня серед лужицьких племен півдня Польщі. Польський ботанік Ю. Ростафінський поклав в основу своїх досліджень оригінальну джерело-флористичну лексику. Вивчаючи давньослов'янську мову, дослідник дійшов висновку, що в ній відсутня назва бука, але розповсюджені назви граба, плюща й тиса. З цього робиться висновок, що слов'янська прабатьківщина знаходилася поза ареалом бука, але в межах поширення рослин, добре відомих слов'янам. Такою територією, на думку Ю. Ростафінського, є Прип'ятське Полісся та Верхнє Подніпров'я.)

Етногенез (походження народів) слов’ян - питання доволі дискусійне. Історична наука накопичила дуже багато концепцій походження слов’ян, які дуже часто протилежні одна одній. Такий стан речей зумовлений браком джерел та значною політизацією питання. Перш ніж зупинитися на основних концепціях походження слов’ян потрібно визначити: хто такі слов’яни та народи, які можна назвати слов’янськими? Слов’яни – це велика група споріднених за мовою та культурно індоєвропейських народів, які проживають в Центральній та Східній Європі, і частоково в Азії (Північна Азія). Чисельність слов’янських народів, за різними данними, сягає від 300 до 350 млн. осіб. Першим, хто спробував відповісти на питання: звідки, як і коли з'явилися слов'яни на історичній території, був найдавніший літописець Нестор - автор «Повісті временних літ». Він визначив територію слов'ян, включаючи землі по нижній течії Дунаю і Паннонію. Саме з Дунаю почався процес розселення слов'ян, тобто слов'яни не були споконвічними мешканцями своєї землі, мова йде про їх міграції. Отже, київський літописець з'явився-родоначальником так званої міграційної теорії походження слов'ян, відомої як «дунайська» або «балканська». Популярною вона була у творах середньовічних авторів: польських і чеських хроністів ХIII-XIV ст. Це думка довгий час розділяли історики XVIII - поч. XX ст. Дунайську «прабатьківщину» слов'ян визнавали, зокрема, такі історики, як С. М. Соловйов, В. О. Ключевський та ін На думку В. О. Ключевського, слов'яни переселилися з Дунаю в Прикарпатті. Виходячи з цього, в його роботі простежується думка про те, що «історія Росії почалася в VI ст. на північно-східних передгір'ях Карпат ». Саме тут, на думку історика, утворився величезний військовий союз племен на чолі з плем'ям дулібів-волинян. Звідси східні слов'яни розселилися на схід і північний схід до Ільмень-озера в VII-VIП ст. Так, В.О.Ключевский бачить східних слов'ян порівняно пізніми прибульцями на своїй землі.

До епохи середньовіччя сходить зародження і розповсюдження ще однієї міграційної теорії походження слов'ян, що отримала найменування «скіфо-сарматської». Вперше вона зафіксована Баварської хронікою XIII в., А пізніше сприйнята багатьма західноєвропейськими авторами XIV - ХVШ ст. Згідно їх уявленням, предки слов'ян просунулися з Передньої Азії вздовж Чорноморського узбережжя на північ і осіли під етноніму «скіфи», «сармати», «алани» і «роксолани». Поступово слов'яни з Північного Причорномор'я розселилися на захід і південний захід.

На початку XX в. варіант, близький до скіфо-сарматської теорії, запропонував академік О. І. Соболевський. На його думку, назви річок, озер, гір у межах розташування стародавніх поселень російського народу нібито показують, що росіяни отримали ці назви від іншого народу, який був тут раніше. Такий попередницею слов'ян, за припущенням Соболевського, була група племен іранського походження (скіфського кореня). Пізніше ця група асимілювалася (розчинилася) з жили далі на північ предками слов'яно - балтійців і дала початок слов'янам десь на берегах Балтійського моря, звідки слов'яни і розселилися.

Інший варіант міграційної теорії дав інший великий історик і мовознавець академік А. А. Шахматов. На його думку, першою прабатьківщиною слов'ян був басейн Західної Двіни і Нижнього Німану в Прибалтиці. Звідси слов'яни, прийнявши ім'я венедів (від кельтів), просунулися на Нижню Віслу, звідки тільки що перед ними пішли в Причорномор'ї готи (рубіж II - III ст.). Слдовательно, тут (Нижня Вісла), на думку А. А. Шахматова, була втоорая прабатьківщина слов'ян. Нарешті, коли готи пішли з Причорномор'я, то частина слов'ян, а саме східна і південна їх гілки, рушила на схід і на південь в Причорномор'ї і утворила тут племена південних і східних слов'ян. А значить, слідуючи цій «прибалтійської» теорії, слов'яни з'явилися сторонніми на землю, на якій вони потім створили свої держави.

Існував і існує ряд інших теорій міграційного характеру походження слов'ян та їх «прабатьківщини» - це і «азіатська», висновки слов'ян з території Середньої Азії, де передбачалася загальна для всіх індоєвропейців «прабатьківщина», це і «середньоєвропейська», по якій слов'яни та їх предки виявлялися прибульцями з Німеччини (Ютландії та Скандинавії), розміщуючись звідси по Європі та Азії, аж до Індії, і ряд інших теорій.

Очевидно одне, що, згідно міграційної теорії, слов'яни зображувалися за літописними даними порівняно пізнім прийшлим населенням на займаній ними території (VI - VIII ст.), Тобто автори цих теорій не вважали їх постійними мешканцями тих земель, де слов'яни були відомі з старовині.

На противагу теоріям міграційного характеру в радянській історіографії визнається автохтонність походження слов'ян. Цікавими з цього приводу є погляди істориків не тільки нашої країни, але й наших сусідів. Зокрема, близькими до поглядів наших вчених 50-х - 70-х років XX ст. були і чеські дослідники, послідовники великого слов'янського вченого Л. Нідерле. Вони вважали, що слов'янство утворилося на великій території, до складу якої увійшла не тільки територія сучасної Польщі, але також значна частина сучасної України і Білорусії. З цієї точки зору - східні слов'яни з'явилися автохтонами (місцевими жителями) на своїй землі. Подібні погляди були висловлені болгарськими і польськими науковцями.

13. Проблема етногенезу слов’ян як комплексна наукова проблема сучасної славістики. агальновизнаним у сучасній історичній науці вважається положення, що слов'яни, які згодом розселилися в Центральній, Південно-Східній та Східній Європі, - є автохтонами і представляють одну з гілок індоєвропейської спільноти, що колись існувала.Саме з цього етнотериторіального загалу вийшла германо-балтослов'янська спільнота, з якої згодом виділилось балтослов'янське етноплемінне об'єднання. І тільки після того, як на початку І тис. н. е. слов'яно-балтська спільнота розпалася, розпочалось формування праслов'ян - носіїв давньослов'янської мови.Індоєвропейці - велика група племінних об'єднань (слов'ян, балтів, германців, романців, греків та ін.), формування яких відбувалося на просторі від сучасної Індії до Західної Європи. Вони розмовляли спорідненими мовами, що свідчило про їхнє спільне .У процесі розселення на півночі Європи локалізувались германці, в центрі - кельти, на схід від Дніпра – індо-іранці, а у проміжній зоні від Балтики до Карпат - слов'яни і балти.Від початку нової ери та впродовж майже всього першого тисячоліття тривала міграція слов'янських племен, що супроводжувалась відокремленням, змішуванням, асиміляцією, знищенням та іншими процесами, які, врешті-решт, у наступні століття стали підґрунтям для виникнення трьох гілок сучасного слов'янства: західної, східної та південної. Незначною була й територія розселення давніх слов'ян. Зважаючи на те, що писемні повідомлення про них до початку нової ери майже зовсім відсутні або надзвичайно фрагментарні (здебільшого вони надходили з районів Північного Причорномор'я), до територій імовірного розселення праслов'ян слід включати певну частину території сучасної України, насамперед Північно-Західну Волинь.Повідомляючи в І ст. н. е. про венедів, римський історик Тацит згадує балтські племена естів та фенів. За його свідченнями, венеди в той час населяли сучасну Південно-Східну Польщу, Південно-Західну Білорусь та волинські й поліські землі України. Відомості Птоломея (II ст. н. е.) дають змогу розширити територію розселення праслов'ян, долучивши до неї північне Прикарпаття й частину Балтійського узбережжя (Венедська затока). На сьогодні є достатню підстав стверджувати, що саме гунське вторгнення значною мірою стимулювало давні слов'янські племена до розширення ареалу свого розселення З кінця V ст. розпочинається колонізація давніми слов'янами Балкан, що, безумовно, стало однією з визначних віх їхньої етнічної історії - своєрідним "зоряним часом. Для етногенезу праслов'ян особливе значення мало налагодження співробітництва з Візантією у справі колонізації Балкан. Переконливою ілюстрацією цього є результати археологічних досліджень, унаслідок яких була відкрита "празька культура" (Прага - Корчак). Значення "празької культури" як першої достовірно праслов'янської полягає ще й у тому, що вона по суті об'єднала ті регіони, які після розпаду балтослов'янської, а згодом і праслов'янської спільноти стали ареалом початкового розселення самостійних етнолінгвістичних груп, на основі яких сформувалися пізніше племена східних, західних та південних слов'ян. У наступних століттях з цих трьох гілок виділилися вже окремі нації та народи, які сьогодні населяють Центральну, Південно-Східну й Східну Європу та значну частину Євразії.

13. “Повість врем’яних літ” про походження слов’ян. Дунайська теорія прабатьківщини слов’ян.

"Дунайська гіпотеза", як найдавніша, посідає серед усіх гіпотез провідне місце. Вперше її висунув у середині XI ст. літописець Києво-Печерської лаври Нестор. У "Повісті временних літ" він починає слов'янську історію саме з Подунав'я: "По мнозех же временах сели суть слов'яни по Дунаєві". За Нестором, саме ця велика європейська ріка стала для слов'янства не тільки кордоном, а й центром — місцем, де розпочався процес формування та поширення слов'янства.

Свого подальшого розвитку та нового обґрунтування "дунайська гіпотеза" набула в працях російських (С. М. Соловйов, В. Т. Ключевський) та інших слов'янознавців XIX ст. ЇЇ прихильники обстоювали тезу, згідно з якою праслов'янська спільнота зародилася безпосередньо на Дунаї — в епіцентрі формування індоєвропейських мов у бронзовому віці. Під час міграції носіїв цих мов праслов'яни рухалися від Дунаю, а потім, в епоху "Великого переселення народів", повернулися на "дунайську прабатьківщину", про яку зберігали пам'ять упродовж усієї своєї історії.

"Дунайська гіпотеза" розвивалася і в XX ст. Так, відомий російський вчений О.М.Трубачов, спираючись на історичні хроніки, в яких ішлося про існування у давньому минулому певної слов'янської спільноти, й докази лінгвістів про єдину праслов'янську мову, стверджував, нібито на завершальному етапі поділу давніх болтів і слов'ян відбувся "вихід" останніх на Дунай. Саме тут, за В. М. Топоровим, приблизно у першій половині І тис. н. е. єдина загальнослов'янська мова почала поступово розпадатися. І вже в наступні століття, за О. О. Москаленком, відбулося остаточне відокремлення та формування всіх сучасних слов'янських мов.

У другій половині XX ст. В. В. Іванов і В. М. Топоров, спираючись на результати новітніх наукових розвідок, не тільки продовжували обстоювати елементи "дунайської гіпотези", а й підкреслювали: якщо уявити Дунай як певний міфологізований образ "головної ріки", в межах якої містилася правітчизна слов'ян, він навіть за цих умов нестиме на собі пам'ять про реальні історичні події і може бути свідченням того безперечного факту, що давні слов'яни населяли саме цей регіон Європи. Певна частина вчених і далі обстоює думку про поширення конкретних культурних впливів, які надходили з Подунав'я на інші території, розташовані у східному напрямі, аж до Придніпров'я.

При цьому слід зазначити, що сучасні прихильники "дунайської гіпотези "нехтують як конкретними лінгвістичними дослідженнями (стосовно поширення гідронімів), так і майже цілковитою відсутністю інших вагомих джерел, які б підтверджували наявність слов'ян у Подунав’ї на рубежі нової ери. Навпаки, більша частина відомих фактів переконливо свідчить, що за тих часів у цьому регіоні жили фракійці, даки, гети, карпи та інші племена.