60. Славістика у хх ст. Форми організації наукових досліджень, міжнародне співробітництво, періодичні видання.

Умовним рубежем між періодами становлення й сучасного розвитку слов філології вважають Першу Світову війну. Це пов*язано з тим, що після її заверш всі слов народи , крім серболужичан, створили національні(болгар і поляки) або федеративні(чехи, словаки,пд народи – королівство сербів , хорватів і словенців, а потім Югославію, сх народи - СРСР) держави.Початок 20 ст.відзначався заверш форм всіх слов літ мов і нац літератур, а славістика вийшла на якісно новий рівень свого розвитку- рівень координованої співпраці вчених різних країн з метою створення й реалізації загальнослов наукових проектів, які б відповідали світовим зразкам філологічної науки. Перші кроки в цьому напрямі запропонував В. Ягич, якого підтримав О. Шахматов, започаткувавши видання «Енциклопедії слов філології», але саме перша світова війна й докорінні зміни суспільно – політичній ситуації європи не дали змогу довести цей поект до логічного завершення. Відновлення такого процесу в значно ширшому масштабі відбулося після скливання в празі Першого міжнародного з*їзду славістів, який присвятили 100-річчю з дня смерті засновника слов філології й. Добровського. Він відобразив о*єктивно назрілу потребу координованої діяльності задля реалізації загальнословянських програм.Наступні роки були періодом інтеграції зусиль славістів різних країн. Яка відбувалася в непростих ідеологічних умовах: спочатку під тиском догм марксизму – ленінізму, а потім в атмосфері певних міжнаціональних протиріч після розпаду Рад. Союзу і всієї соціалістичної системи. Науково-координаційним центром славістики в Україні є Комітет славістів, створений 1957 року, першим головою якого був академік Л. А. Булаховський, потім його очолив академік М. Т. Рильський. Нині головує академік В. М. Русанівський. Одним з найважливіших завдань Комітету, який координує славістичні студії в Україні, є підготовка до Міжнародних з’їздів славістів, які проводяться кожні п’ять років у різних країнах слов’янського світу, підбиваючи підсумки зробленого й визначаючи перспективи подальшого розвитку науки, покликаної згуртовувати творчі сили на розробку актуальних проблем, пов’язаних з культурним прогресом світової цивілізації. І-й Міжнародний з’їзд славістів, присвячений пам’яті Й. Домбровського, відбувся 1929 року у Празі, наступний проходив 1934 року у Варшаві й Кракові. ІІІ-й мав відбутися 1939 року у Белграді, але перешкодила Друга світова війна. І лише 1955 року на Міжнародній славістичній зустрічі у Белграді було створено Міжнародний комітет славістів, який ухвалив рішення про регулярне скликання міжнародних славістичних форумів кожні п’ять років.Від дня створення Українського комітету славістів проводилася значна робота щодо підготовки з’їздів (ІV – Москва, 1958; V – Софія, 1963; VI – Прага, 1968; VII – Варшава, 1973; VIII – Загреб, 1978; ІХ – Київ, 1983; Х – Софія, 1988; ХІ – Братислава, 1993; ХІІ – Краків, 1998, ХІІІ – Любляна, 2003), вироблялася й обговорювалася проблематика, готувалися й були надруковані доповіді українських учених, формувалися книжкові виставки тощо. Виходила низка спеціалізованих славістичних видань. Так, упродовж дев’ятнадцяти років (1948–1966) Львівським університетом було видано дев’ять збірників “Питання слов’янського мовознавства”. Наприкінці 50-х–на початку 60-х у Києві побачили світ п’ять збірників “Слов’янського мовознавства” (1958–1962) і три випуски “Міжслов’янських літературних зв’язків” (1958–1963). Значно довше – 27 років – тривало видання збірника “Слов’янське літературознавство і фольклористика”: з 1965 по 1991 рр. вийшло 19 випусків.

60. Міжнародні з’їзди славістів: історія, значення для розвитку наукових досліджень.

Міжнародний комітет славістів — наукова організація, яка об'єднує національні комітети славістів понад 35 країн.

Комітет засновано 1955 року у Белграді (Югославія) з метою відновити й розвивати міжнародні зв'язки у галузі славістики, а також продовжити традиції I Міжнародного конгресу славістів-філологів, який відбувся у Празі 1929 року. Із 1958 р. кожні 5 років комітет проводить Міжнародні з'їзди славістів:

1958, IV, Москва (СРСР, Росія)

1963, V, Софія (Болгарія)

1968, VI, Прага (ЧССР, Чехія)

1973, VII, Варшава (Польща)

1978, VIII, Загреб (СФРЮ, Хорватія)

1983, IX, Київ (СРСР, Україна)

1988, X, Софія (Болгарія)

1993, XI, Братислава (Словаччина)

1998, XII, Краків (Польща)

2003, XIII, Любляна (Словенія)

2008, XIV, Охрид (Македонія)

2013, XV, Мінськ (Білорусь)

Міжнародний комітет славістів проводить щорічні наради. При комітеті створено комісії: загальнослов'янського лінгвістичного атласу, старослов'янського словника, історії славістики, ономастики, поетики і стилістики, термінології, бібліографії, фонетики і фонології, лексикології та лексикографії, лінгвістичної та літературознавчої текстології, соціолінгвістики та ін.

Міжнародний комітет славістів входить у систему просвітніх організацій ЮНЕСКО.

60. Славістика у Київському університеті.

Відкриття у 1834 р. університету у Києві стало визначною подією для розвитку слов’янознавства в Україні. Питання про відкриття кафедри слов’янської філології ставилося від моменту відкриття університету. Кафедри історії та літератур слов’янських наріч у Київському університеті св. Володимира передбачалося і регламентувалося тимчасовим чотирирічним статутом університету, який прийняли 15 липня 1842 року. Фактично викладання почалося в другому півріччі 1846–1847 навчального року, коли був прочитаний курс чеської мови.

В Київському університеті поступово сформувалася одна зі значних славістичних шкіл, яка на певному історичному етапі відіграла визначальну роль у розгортанні славістичних досліджень, закладенні підвалин української славістики. Відсутність відповідних фахівців змусила Раду університету розглядати питання про запрошення на кафедру відомих учених, які мали славістичні зацікавлення і відповідну підготовку. Серед можливих кандидатур ішлося про філолога та історика М. О. Максимовича, історика М. Д. Іванишева, польського славіста А. Кухарського, чеського вченого В. Ганку, сербського філолога В. Караджича . Через відсутність фахівців упродовж кількох років викладання по кафедрі не велося. У перші роки існування кафедри перевага надавалася богемістиці. Чеську мову й історію чеської літератури викладав проф. К.Страшкевич, після нього – проф. В.Я.Яроцький. У 70-х роках на кафедрі працював проф. О.О.Котляревський (пізніше – акад.), знавець слов’янських і західноєвропейських літератур, який мав і непересічні знання в галузі україністики, що дозволило йому науково обґрунтувати автохтонність українського народу на Київщині. О.О.Котляревський читав курси історії Чехії, історії слов’янських культур, історії славістики. Важливим є його внесок у становлення компаративістики.

З 1882 по 1917 р. кафедру очолював проф. Т.Ф.Флоринський (у 1890 – 1905 рр. – одночасно декан історико-філологічного факультету), який залишив по собі славу не лише визначного слов’янознавця, а й українофоба. Після нього кафедрою керував О.Степович, фахівець із історії чеської і сербохорватської літератур. У 1907 – 1920 рр. на кафедрі працював спочатку на посаді приват-доцента, а потім професора О.М.Лук’яненко, який був дослідником не лише південно- та західнослов’янських літератур, а й питань україністики.

1929 року було заарештовано проф. В.П.Петруся, тодішнього декана факультету. Славістику було фактично ліквідовано, а відновлено її лише в 1946 р. У 1947 р. кафедру очолював проф. М.К.Грунський, після нього – один із найавторитетніших вітчизняних мовознавців проф. (пізніше – акад. АН УРСР) Л.А.Булаховський.

У перше повоєнне десятиліття студенти слов’янського відділення спеціалізувалися з полоністики та богемістики. 1955 р. слов’янське відділення було злито з відділенням української мови та літератури, полоністика й богемістика стали додатковими спеціальностями студентів-україністів. З 1971 р. розпочалася підготовка фахівців із південнослов’янської філології. З 1970 р. відділення слов’янської філології знову почало функціонувати як самостійна одиниця. До 1971 р. кафедру очолював проф. В.І.Масальський, протягом 1971 – 1981 рр. – доц. М.С.Зарицький, 1981 – 1987 рр. – доц. В.К.Житник, з 1987 р. кафедрою керує доц. О.Л.Паламарчук. У 1957 – 80 рр. польську мову й літературу читала доц. С.Й.Левінська, потім – доц. М.Смоліна. У 2000 році було виокремлено кафедру полоністики, яку очолює проф. С.П.Радишевський. На кафедрі працюють також доц. Т.О.Черниш, асистенти Т.В.Хайдер, О.С.Пацеєвська, Н.Б.Дем’яненко, Л.В.Непоп. Кафедра забезпечує читання нормативних і спеціальних курсів із літературознавчої та лінгвістичної полоністики. При кафедрі полоністики виходить збірник наукових праць “Київські полоністичні студії”.

Викладачі кафедри слов’янської філології – доц. Л.О.Паламарчук (завідувач), проф. П.М.Рудяков, доц. Л.Ю.Назаренко, доц. Л.І.Даниленко, доц. О.В.Коваль-Костинська, доц. О.І.Дзюба, асистенти О.Р.Чмир, Л.М.Стеблина, О.П.Палій, М.М.Калениченко забезпечують читання курсів чеської, болгарської, сербської, хорватської мов і літератур, історії літературних мов, слов’янського фольклору, країнознавства, порівняльно-історичної граматики слов’янських мов та ін.