44. Етапи розвитку слов’янської філології.

До початку 19 століття слов'янознавство — це розрізнені спостереження місіонерів (святих Кирила і Мефодія, Ю. Кріжаніч), подорожніх, хроністів й філологів-поліглотів (в Україні в основному граматиків і лексикографів 16 — 17 вв.: Л. Зизанія, М. Смотрицького, І. Ужевича, П. Беринди, Єпифанія Славинецького).

У науковій літературі існують різні підходи до характеристики розвитку слов’янознавства та слов’янської філології.

Зокрема болгарський дослідник В.Георгієв визначає такі періоди у її розвитку.

І.Період формування порівняльно-історичного мовознавства (перша половина ХІХ ст.).

У цей час були відкриті кафедри слов’янознавства у Московському, Петербурзькому, Харківському, Казанському університетах. Визначним славістичним центром була Прага. Завдяки працям Я.Грімма, Ф.Боппа встановлюється спорідненість індоєвропейських мов, до складу яких входять і слов’янські. Почалося видання слов’янських пам’яток, граматик окремих слов’янських мов, укладання словників. З’являються праці чеського вченого Й.Добровського, російського мовознавця О.Востокова, філолога й історика П.Шафарика, словенського науковця Ф.Міклошича, сербського вченого В.Караджича. Виходить "Енциклопедія слов’янської філології" за ред. І.Ягича.

ІІ. Період вияву основних закономірностей розвитку споріднених мов і літератур (з 70-х р. ХІХ ст. до 1916 р.).

Цей період характеризується розробкою порівняльно-історичного методу в мовознавстві. У Відні була створена славістична кафедра, яку очолив словенець Р.Міклошич, визначний представник порівняльно-історичного мовознавства. Вченими виявляються основні відповідності у звуках та формах слов’янських мов, визначаються закономірності в їх розвитку. З’являються роботи О.Потебні, І.Бодуена де Куртене, Ф.Фортунатова, О.Шахматова, А.Мейє.

ІІІ. Період виходу досліджень за межі окремих країн.

Встановлення контактів між слов‘янськими країнами триває з 1916 р. Розвивається започаткована у працях І.Бодуена де Куртене синхронно-описова лінгвославістика. Завдяки зусиллям учених М.Трубецького, Р.Якобсона, В.Виноградова, чеха Ф.Травнічека формується нова дисципліна – історія слов’янських літературних мов, яка на сьогодні переживає бурхливий розвиток.

44. Джерела слов’янської філології. Філологічні питання у слов’янській культурі від сереньовіччя до кінця XVII ст.

Витоки славістики починаються до часу виникнення і зміцнення перших слов’янських держав, коли була усвідомлена і письмово зафіксована ідея слов'янської взаємності, слов'янської етнічної єдності ( «Повість минулих років» Нестора, хроніки Галла Аноніма і Кузьми Празького, «Літопис попа Дукляніна» і ін.). Інтерес до слов'янознавства виявляється і в пізніших історичних і художньо-публіцистичних пам'ятниках епохи феодалізму (гуситські трактати, чеська римована хроніка Даліміла, літопис Пулькави і ін., «Історія Польщі» Я. Длугоша,і ін.). У 17 ст підвищена увага до минулого і сьогодення слов'янських народів відбилася у вченій діяльності хорватів Ю. Кріжаніча і П. Вітезовіча, в творі історика-далматинця М. Орбіні «Слов'янське царство» (1601), в перекладах в Росії з польських історичних творів (М. Стрийковського і ін.). Свідомість слов'янської спільності створила умови для зародження наукової славістики, чому сприяли також успіхи античній філології і перехід до наукових методів видання середньовічних джерел. Слов'янознавство виникло в 2-ій половині 18 ст. як дисципліна в основному філологічна, така, що займається головним чином вивченням мови і літератури слов'янських народів, їх старожитностей, виданням і критикою переважно прадавніх письмових пам'яток. Успіх славістичних досліджень в слов'янських країнах в кінці 18 — початку 19 ст. у значній мірі був пов'язаний з підйомом національно-визвольного руху у західних і південних слов'ян, національним підйомом і зростанням симпатій в прогресивних колах російського суспільства до пригноблюваних слов'янських народів. Як наука славістика оформилася раніше інших країн в Чехії, де його зачинателем виступив І. Добровський, що визначив в своїх працях коло проблем, пов'язаних з подальшим розвитком слов'янської філології. Важливу роль зіграли праці І. Юнгмана, Ф. Челаковського, Ф. Палацкого, Ст. Гани. Для зміцнення відчуття слов'янської єдності особливе значення мала літературна діяльність словака Я. Коллара . У 18 ст. віддзеркаленням збільшеного інтересу до історії слов'янських народів з'явилася в Болгарії «Історія славено-болгарська» (1762) Паїсия Хилендарського, в Чорногорії — діяльність Ст. Петровича, в Сербії — І. Раїча і З. Орфеліна . Зародженню С. в Росії передували праці М. Ст. Ломоносова, що звернув увагу на спорідненість слов'янських мов, на роль церковнослов’янської мови у формуванні російської літературної мови, на історичну роль слов'ян в світовій культурі.В цілому, як і в інших країнах, в Росії славістика була ще мало диференційованою науковою областю з переважанням філології і характерних для неї методів критики джерел і наукового аналізу. Важливу роль не лише в розвитку російської, але і болгарської славістики зіграли роботи філолога і історика-славіста Ю. І. Венеліна. В Польщі в кінці 18 ст одним з основоположників С. був вчений і суспільний діяч Я. Потоцкий.З виникненням С. в слов'янських країнах, вона почала поширюватися і в Західній Європі (Франція, Італія, Англія і особливо Німеччина). У 18 ст початок вивченню в Німеччині слов'янської культури поклав І. Р. Гердер.