24. Філософські ідеї структуралізму.

Структуралізм – напрям у сучасній (переважно французькій) філософії, який вважає структурно-функціональний метод головним методом філософії. Розглядає структуру як вічне і незмінне, ігноруючи її розвиток. Структуралізм мав значний вплив у соціології, етнографії, мовознавстві та ін. науках. Представники К. Леві-Стросс, М.Фуко. Саме Клод Леві-Стросс побачив у змісті міфів однакові форми, котрі він назвав «безсвідомими структурами, котрі лежать у кожному соціальному становленні та звичаї». Специфіка культури така, підкреслював філософ, що коли людина приходить у цей світ, вона приходить, так би мовити, на усе готове. Їй залишається лише все це засвоїти. Це все добре видно на прикладі мови. Індивіду не потрібно вигадувати мову. Мова завжди йде попереду. Говорячи слова, ми кажемо не стільки те, що підказує серце, скільки те, що диктує язик. Він знає усе, що людина може сказати; едине чого він не знає, так це те, про що піде мова у конкретний момент. Адже розмова – це обмін знаками, вже зафіксованими у коді звичаїв та хороших манер. Якщо людина говорить іншій людині певну фразу, то ця інша людина обов’язково відповість іншою певною фразою. Згідно з Фуко, сенс йде не від людей, а від стосунків, зв’язків між елементами. В цьому і є основна ідея структурного підходу.

25.Світогляд як духовно-практичний спосіб освоєння світу.

У світогляді за допомогою відчуттів, образів, понять, ідей, теорій відбувається освоєння різних типів відношення «людина — світ». В структурі світогляду, як правило, виділяють чотири аспекти, що фіксують і розкривають основні способи та грані людського буття, тобто типи відношень «людина — світ»: 1. Онтологічний - розглядається узагальнена картина походження світу й людини, розкриваються їхні структурні особливості, характер взаємозв'язків, основні закономірності, співвідношення буття світу і людського буття; якою мірою зовнішні фактори (Бог, природа, соціальне середовище) визначають сутність людини, мету, цінності та способи її існування 2. Гносеологічний - розкривається пізнавальне ставлення людини до світу і самої себе. Визначаються можливості пізнання, його межі, найоптимальніші форми і методи пізнавальної діяльності. 3. Практичний, або праксиологічний - розкривається ставлення людини до світу і самої себе з погляду можливості, меж і способів її діяльності. Найсуттєвішим тут є питання про свободу волі людини і те, як вона має діяти, щоб досягнути своєї мети, сенсу життя в цілому. У праксиологічному аспекті пропонується вирішити питання про вибір найбільш значущих для реалізації сутності людини способів людської діяльності—пізнавальної, виробничої (наприклад, ставлення до праці у і протестантизмі), моральної. 4. Аксеологічний - крізь цей аспект переломлюється решта світоглядних знань про світ і людину. У цьому аспекті відбувається осмислення цінностей людського життя (моральних, естетичних, соціально-політичних і т. д.). Через аксеологічний аспект пропонується вирішення проблеми сенсу життя людини, тобто те, як вона повинна жити, будувати свою долю, до якої мети прагнути, як оцінювати себе і своє існування, на що сподіватися. У світогляді через різні форми відображення розкривається сукупність відношень «людина — світ», які називають духовно-практичними. Іноді їх поділяють на духовні й практичні. За такого підходу онтологічний і праксиологічний аспекти світогляду визначаються відображенням практичних відношень, гносеологічний і аксиологічний — духовних відношень. За своєю природою духовне і практичне—це два нерозривні моменти людського буття. Практична діяльність ґрунтується на пізнанні й усвідомленій діяльності, тобто духовному освоєнні людиною дійсності. З другого боку, свідомість як духовне освоєння дійсності виникає і розвивається у процесі виробничої та суспільно-історичної діяльності. Таким чином, світогляд як відображення людського буття у світі є формою суспільного самоусвідомлення людини та духовно-практичним його засвоєнням.