16. Поняття про територіальний поділ праці.
Територіальний поділ праці (ТПП) — процес виробничої спеціалізації території, зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами. Це просторовий вияв поділу суспільної праці взагалі, зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їхнім географічним положенням; один з факторів підвищення продуктивності праці. Ступінь ТПП залежить від рівня суспільного поділу праці у даній країні й, таким чином, може відбивати ступінь розвитку її продуктивних сил.
М. Баранський так визначає ТПП: "Під географічним поділом праці ми розуміємо просторову форму суспільного поділу праці. Необхідна умова географічного поділу праці полягає в тому, щоб різні країни (або райони) працювали одна на одну, щоб результат праці перевозився з одного місця до іншого, щоб, таким чином, утворювався розрив між місцем виробництва та місцем споживання".
Отож, ТПП між країнами або районами передбачає наявність просторового розриву між окремими стадіями виробництва або між виробництвом і споживачем. До ТПП включають не лише обмін товарами, але й переміщення їх з одного місця на інше.
Власне, в основі ТПП лежать природні умови й ресурси, різноманітність територій, а також відмінності між народами, що там мешкають, та історично сформованими навичками праці. Внаслідок цього виготовлення одного й того самого продукту на одній території потребує менших витрат праці, а на іншій — більших. Тим-то доцільно зосередити зусилля на виробництві саме того продукту, витрати на який нижчі, відмовившись від виробництва деяких інших продуктів, виробництво яких ефективніше на інших територіях. Водночас продукти, яких бракує, можна одержати в обмін на свої.
У межах однієї країни виокремлюють внутрішньорайонний поділ праці (спеціалізацію окремих виробництв усередині економічного району) та міжрайонний поділ праці (спеціалізацію районів та обмін товарами між ними).
Природні умови є об'єктивними передумовами для появи й розвитку ТПП. Ю. Саушкін виділив шість різновидів ТПП.
1. Генеральний — між країнами й великими економічними районами. Наприклад, між Далекосхідним районом Роси та Японією — за експортом до останньої деревини й кам'яного вугілля. Між Західно-Сибірським економічним районом Роси та Україною — за експортом нафти й газу.
2. Внутрішньорайонний — між промисловими вузлами й містами. Часто-густо в одному з них розташовується головне підприємство, а в іншому — його філії. Або з одного центру до іншого йдуть комплектувальні вироби.
3. Довкола економічного центру (міста, комбінату). Приклади можуть бути ті самі, що й у попередньому ТПП. Крім того, тут доречно згадати про приміське сільське господарство й постачання його продукції до економічного центру. Економічний центр може давати довкіллю кваліфіковані кадри, техніку, добрива, нафтопродукти, обладнання, а також переробляти сільськогосподарську продукцію
4. Постадійний, за якого стадії виробничого процесу територіальне роз'єднані (ловіння риби — переробка — консервування, копчення, соління).
5 Фазовий — одна й та сама продукція (наприклад, фрукти) надходить до центрів з різних місць протягом року.
6. Епізодичний — райони або країни обмінюються якимись товарами не постійно.
За науково-технічного поступу географічний поділ праці набуває низки специфічних рис:
ускладнюється територіальна спеціалізація господарства, а також галузева, функціональна, розселенська та техногенна структури;
прискорюється територіальна концентрація господарської діяльності, розвиваються нові форми територіальної організації виробництва.
Порайонні відмінності у виробництві дають можливість створювати товари, призначені здебільшого для інших районів
Там, де є чималі територіальні відмінності та розрізняються умови їхнього використання, виникають великі порайонні розбіжності у собівартості виробництва однойменного товару.
Задля оцінки ефективності спеціалізації конкретної території розраховують коефіцієнти спеціалізації, локалізації, міжрайонної товарності, душові показники тощо.
Одержання дешевого продукту в районах з найсприятливішими природними та економічними умовами спричинюють спеціалізацію районів.
,
(1)
де: С — загальний рівень спеціалізації району (регіону);
Р— сукупний суспільний продукт, створений у районі, у вартісному вираженні;
Pв — частина сукупного суспільного продукту району (регіону), що вивозиться за його межі (у вартісному вираженні).
Галузі спеціалізації обраховують за допомогою коефіцієнта локалізації й коефіцієнта виробництва продукції району (регіону) на душу населення.
Коефіцієнт локалізації або концентрації даного виробництва Кл на території району (регіону) обчислюється за формулою
,
(2)
де Ппр - питома вага галузі району в промисловому або сільськогосподарському виробництві району,
Ппк - питома вага і відповідної галузі району (регіону) в країні.
Коефіцієнт виробництва продукції району (регіону) на душу населення:
,
(3)
де Пгал.р. - питома вага галузі району у виробництві продукції відповідною галуззю в масштабі всієї країни,
Пнас.р. – питома вага населення в загальному населенні країни.
Коефіцієнт міжрайонної товарності дає можливість оцінити потенціал району й точніше визначити його місце в товарообміні:
,
(4)
Де Ввив.р. – вартість продукції даної галузі району (регіону), що вивозиться за його межі;
Ввир.р. – загальна вартість продукції, що виробляється в районі (регіоні).
Для галузей спеціалізації Кл та Кд > 1. Розмір коефіцієнта свідчить про ступінь спеціалізації району щодо виробництва того чи іншого виду продукції. Ці коефіцієнти можуть сягати значення Кл > 2, що свідчить про високу товарність даної галузі (наприклад, цукрова промисловість в Україні, бавовництво в Таджикистані тощо).
Економічне районування як метод регулювання територіальної організації господарства.
Економічне районування – це науково обґрунтований поділ країни на економічні р-ни, що склалися історично або сформувалися в процесі розвитку ПС на основі суспільного І територіального поділу праці.
Економічне районування спрямовано на поліпшення територіальної організації виробництва та управління господарською діяльністю. Воно дає змогу поєднати загальнодержавні та регіональні інтереси у всебічному і комплексному використанні природних та економічних ресурсів території, її комплексному соціально-економічному розвитку, у формуванні раціональної територіально-галузевої структури господарського комплексу країни.
Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжрайонної кооперації. Об’єктивними умовами виділення і розвитку економічних районів виступають наявні природні ресурси, особливості економіко-географічного положення території, чисельність населення, виробничий потенціал, рівень господарського освоєння території. Сам процес економічного районування являє собою доцільний, науково обґрунтований поділ країни на економічні райони.
Економічне районування є науковим методом поділу країни на спеціальні територіально-господарські частини, що склалися в результаті суспільного і територіального поділу праці за певний історичний період.
Економічний район виступає однією з форм територіальної організації господарства. Завдяки ньому можливим стає прогнозування майбутнього розвитку ПС.
Формування економічних районів пов’язано із способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення продуктивних сил. Виникнення і формування їх відбулося в умовах розвинутого товарного виробництва і подальшого розвитку суспільного територіального поділу праці.
Економічне районування сприяє підвищенню ефективності використання ресурсного, виробничого і науко-технічного потенціалу регіонів і всієї країни. В Україні здійснюється генеральне економічне районування території для цілей прогнозування, розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, проектів районного планування, схем розвитку і розміщення п/с та розселення населення. Територіальні схеми розміщення і розвитку п/с певних районів являють собою прогнозні, науково обгрунтовані розробки прикладного характеру, які містять як ретроспективний аналіз розвитку усіх структурних складових господарського комплексу території, так і визначення напрямів перспективного розвитку. При цьому обґрунтовуються основні завдання і показники соціально-економічного розвитку регіонів та шляхи вирішення соціальних, економічних і екологічних проблем.
Таким чином, економічне районування є науковим методом територіальної організації н/г і водночас одним із засобів раціонального розміщення виробництва, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку.
Фактори, принципи і критерії економічного районування.
Економічне районування – це науково обґрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично або сформувалися в процесі розвитку ПС на основі суспільного І територіального поділу праці.
Критерії. – це головні ознаки, основні вимірники, на базі яких відбувається виділення економічних районів.
до складу великих економічних районів повинні повністю включатися території адміністративних областей, країв, автономних республік без порушення їх меж.
Економічний район має бути великою економічно цільною територією, на якій є значні природні ресурси;
врахування при виділенні економічного району принципу економічного тяжіння,;
економічний район повинен являти собою виробничо-економічну територіальну єдність;
при виділенні економічного району повинно враховуватися економіко-географічне положення території , спільність історичних, культурних традицій, соціальної поведінки населення;
на території інтегрального економічного району повинен бути сформований достатньо потужний територіального виробничий комплекс з такою галузевою структурою:
профілюючі галузі;
галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи;
галузі, які забезпечують потреби населення району;
Принципи.
Встановлення крупних та цілісних господ комплексів
Виявлення передумов і перспективних можливостей, на базі яких розвиватиметься район
Відповідність меж економічних районів існуючим межам адміністративно-територіального розділу
Визначення територіальної єдності економічного району
Встановлення центрів районоформування
Відображення у назві сутнісних економічних, соціальних чи географічних ознак території
Чинники (фактори).
На формування економічних районів впливають різні чинники: природні, економічні та історичні. Основними серед них є економічні.
Головним районоутворюючим чинником у кожній країні є територіальний поділ праці.
Другим важливим районоутворюючим чинником, який є похідним від територіального поділу праці, є територіальні виробничі комплекси (ТВК). Територіальний поділ праці веде до формування галузей спеціалізації окремих територій, які, в свою чергу, обумовлюють склад галузей, що їх обслуговують і доповнюють.
До основних районоутворюючих чинників належать також і найбільші міста країни — великі регіональні і індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій..
Важливе районоутворююче значення мають особливості економіко-географічного положення території району. Вони значною мірою впливають на формування спеціалізації його господарства.
На утворення економічного району великий вплив мають природні умови і ресурси. Наявність великих родовищ і басейнів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює передумови для визначення спеціалізації економічних районів на тих чи інших галузях промисловості.
Районоутворююче значення мають також основні форми територіальної організації виробництва — промислові центри, промислові вузли, одногалузеві і багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси. Важливу роль у формуванні економічних районів відіграє транспорт.