20.Типи економічних районів.

Інтегральне районування країни базується на територіальних соціально-економічних комплексах різних ієрархічних рівнів та різного ступеня сформованості. Відповідно до цього можна виділити кілька ієрархічних рівнів районування: макро, мезо-, мікро- та топорайонування. Макрорайонування передбачає поділ території на основні еко­номічні райони. Залежно від розмірів країни можна виділяти макрорайони першого і другого порядку, як, наприклад, і було реалізовано в СРСР, коли виділялось три макрорайони першого порядку та 18 — другого порядку. Окремі дослідники зазнача­ють, що макрорайонування може проводитись у країнах з тери­торією не менше 300-500 км². На макрорівні визначається місце району у загальнодержавному поділі праці та, відповідно, галузі спеціалізації господарства. Кожен з них виконує певні господарські функції і є ланкою господарства країни. Макрорайони служать основою для складання довгострокових прогнозів розвитку і розміщення продуктивних сил, програм соціально-економічного розвитку районів, формування загально­державних баз промислового чи сільськогосподарського вироб­ництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області. Таке районування допомагає раціонально організувати управління продуктивними силами на певній території, що характеризується відповідною спеціалізацією, комплексністю і пропорційністю розвитку усіх галузей. Мезорайонування охоплює господарські комплекси адміні­стративних областей, Автономної Республіки Крим, а також ве­ликі агломерації. Об'єктивною основою цього районування виступає територіальний поділ праці як у масштабах країни, так і в масштабах основних економічних районів. Саме на рівні мезорайонів, тобто комплексів областей, крупних міст і міської агломерації, промислових вузлів з тісними економічними зв'язками між ядром району і його периферією, в Україні здійснюється управління регіональним розвит­ком, оскільки на обласному рівні сформовано систему регіональ­них органів управління та місцевого самоврядування. На цьому рівні розробляються прогнози, програми та плани соціально-еко­номічного розвитку регіонів. Одночасно тут створюються можливості для маневрування робочою силою, транспортними засобами і матеріальними ресурсами завдяки організуючій ролі місцевих порад народних депутатів. Мікрорайонування передбачає поділ мезорайонів на мікро­райони, що являють собою локальні соціально-економічні комп­лекси, які представлені групою низових адміністративних районів, окремим адміністративним районом чи певним міським комплексом. Особливості проведення мікрорайонування полягають у: - великому значенні при оперативному управлінні тери­торією, тобто вирішенні поточних територіальних проблем; - визначення меж районів передовсім виробничими зв'язками підприємств місцевого значення, а також соціальними зв'язками; - частій зміні меж мікрорайонів, що може бути обумовлено як змінами у економічній сфері (розвитку промисловості, транспор­ту, сільського господарства), так і у соціальній (демографічній ситуації, розселенні населення та ін.). Мікрорайони – основа для встановлення кордонів економічних районів вищого таксономічного рангу. У більшості – це вузли, у меншій мірі промислові і агропромислові центри з невеликою чисельністю населення. Його економічний фундамент – місцеві господарські зв'язки, що виникають між сільськогосподарською і переробляючою промисловістю, підприємствами обслуговування. Також формуються господарські контакти місцевих економічних центрів з прилеглою територією. У локальних районах тісно переплітаються галузеві і територіальні аспекти розвитку суспільства, в т.ч. раціональне використання всіх ресурсів території, основних виробничих фондів і інфраструктури

21. Історія економічного районування.

Дата появления экономического районирования на Украине – 15 век.

Экономическое районирование на Украине осуществлялось с 15 века (речь шла о физико-географическом районировании). Среди учёных выделяют работы Яна Длугоша (1415-1480 гг.). Работа «Хорография Польского королевства».

Конец 16 в.— первая половина 17 в.—большое кол-во польских землеописаний, рассматривающих украинскую территорию. Учитывая, что часть украинских земель входило в состав Московии, а потом России существует ряд работ российских учёных.

Основателем районирования считается Кириллов (1689-1737 гг.) — составитель первого атласа России. В своей работе «Цветущее состояние Всероссийского государства» он даёт описание (географическое) на основании деления всей страны на 12 губерний.

Татищев (1668-1750 гг.) предложил новый проект деления на губернии и провинции с учётом исторических, экономических и национальных признаков.

М. Ломоносов (1711-1765 гг.) — впервые предложил использовать в России термин «экономическая география»; по его мнению экономические районы должны выделяться не по административным характеристикам, а по особенностям народного хозяйства и связи с природной средой.

Герман (1764-1838 гг.) — поделил страну на 8 групп:

- северные;

- балтийские;

- губернии около притока Волги;

- губернии около средней Волги;

- западные;

- восточные — (Белая Русь, Литва, Малая Русь);

- степные;

- Сибирь.

1834 г. в «Земледельческой газете» появилось районирование по полосам, с учётом занятий населения и с/х специализацией:

- Ледовитая полоса;

- Полоса Тундр;

- Полоса лесов и скотоводства;

- Полоса земледелия и ячменя;

- Полоса ржи и льна;

- Полоса пшеницы и фруктов;

- Полоса кукурузы и винограда;

- Полоса масличных деревьев, шёлка и сахарного тростника.

В 1842 г. появляется экономическая карта для специального районирования промышленности России. Территория делилась на 6 краёв, их границы были приближены к географическим зонам. Впервые были указаны зоны распространения чернозёмов:

- лесная зона – Прибалтика, север и северо-запад;

- промышленность в целом – Подмосковье;

- промышленность мануфактурная – вокруг Москвы;

- промышленность горно-заводская – Урал;

- чернозёмная зона – территория современной Украины и зона в России (чернозёмная) – Краснодарский край и т.д.;

- пастбищная зона – Северный Кавказ.

Семёнов-Тян-Шанский (1827 г.) — писал, что для районирования нельзя пользоваться административным делением, т.к. большинство губерний неоднородны… На первое место должны быть выдвинуты природные исторические признаки. Автор выделил 12 районов, включая Белорусский, Литовский, Прибалтийский и Малороссийский.

20-е годы Советской России экономическое районирование исследовалось в соответствии с планом ГОЭЛРО. В эти годы использовались 2 основных районообразующих фактора – экономический и энергетический.

Колосовский продолжает развивать теорию экономического районирования и вводит понятие ТПК.