23. Пам’ять.

Пам’ять моя, пам’ять, що ти робиш зі мною? Усе пряміше, все вужче твої дороги, все темніше край землі, і кожна дальня вершина – чи, може, мені просто так хочеться - здається маківкою церкви й обіцяє заспокоєння. Усе менше назустріч мандрівників, яким хотілося б уклонитися, а спогади, необхідні живій душі, осипаються, як осіннє листя. Стою на життєвому струмені голим деревом, завивають в мені вітри, видувають звуки і фарби того життя, яке я так любив і в якому вмів знаходити радощі навіть в найтяжчі свої дні і роки.

Заспокоєння хочеться, хоч якого-небудь заспокоєння, але немає його навіть у снах: і в снах я страждаю, ховаюсь від вибухів, і тільки десь під ранок починаю я розуміти, що це вже не та війна і не ті вибухи, - від цих вибухів не сховаєшся. І тоді я, покірний і втомлений, чекаю останнього вибуху і знаю: він оплавить мене і понесе іскрою в глибину буття, так і не осягнутого моїм розумом. І бачу, ясно бачу іскорку ту, відчуваю її політ. Тому, мабуть, й бачу, що вже був піщинкою у величезній бурі, крутився, літав десь між життям і смертю, і зовсім випадково, примхою чи волею долі, віднесено мене не в небуття, а скинуто на виснажену землю.

Скільки разів я гинув у снах – і все-таки воскресав. Не вогонь війни й спалахи вибухів я бачив - галявини квітів, пінисті потоки річок, райдуги над квітучою землею. З роками я навчився втішати й обманювати себе: спогади про зустрічі солодші й чистіші за самі зустрічі.

(239 слів)

24. Півень.

Півень покрутив головою, насторожено витягнув шию. У цій норі, глухій, тісній, де ніколи не розвиднялося й куди жодного разу не проникало сонячне проміння, просидів уже чимало; проте завжди він вгадував настання світанку і вітав його хрипкуватим, задушевним криком. Того співу ніхто не чув, бо нора знадвору, під хатньою загатою; вона глибоченька й добре прикрита бараболинням, ганчір’ям, черепками – щоб, боронь боже, солдати не знайшли.

Півень, могутній, із незвично золотистими крилами й шиєю, настовбурчив пір’я, спробував розправити крила, але крила вдарилися об стіни нори, і кілька дрібних грудочок впали йому на спину. Півень чи то зітхнув, чи то глухувато кахнув, сердитий і невдоволений; згодом, перечекавши трохи, все-таки випростався, напружив груди і знов закукурікав. Прислухався – ніхто, однак, не відповів.

Півень знав: саме після його співу спочатку зчиняється веселий півнячий перегук на їхньому кутку, далі, наче вогонь, перекидається на сусідній; потім перегук лунає звідусіль – з усіх повіток, хлівів у селі, горищ, курників. Півень звик, що разом із його співом наставав день, а тому – це було, коли він жив ще на волі, - іноді здавалося: варто йому не заспівати – і морок нічний не розсіється.

Півень прислухався, але зараз у норі не розвиднілося, не долинула нізвідкіля пісня іншого ранкового сурмача – тільки тиша, глуха на обидва вуха. Півень усе ж таки не здавався: він ще крутіше випнув груди, ще завзятіше кукурікнув – і пісня вдалася, протяжна й зухвала, а то навіть весела, переможна. Він потупцявся пазуристими лапами по долівці, потім знову прислухався – було тихо.

(235 слів)