Пунктуація. Вправи.

Вправа 1. У підкреслених місцях розставте розділові знаки і поясніть їх вживання.

1.

1. Мисливець вийшов на узгірок і зупинився, не вірячи очам: на заході увесь степ, як ковдрою, був укритий світло-жовтим стадом антилоп; вони увесь час рухалися, безладно, хаотично; поки одні пощипували траву, сотні інших підстрибували вгору, наскакуючи на сусідів.

2. Він вийшов їм назустріч, та антилопи не змінили напрямок - так буває тільки під час переселення стада; скоро вони оточили мисливця з усіх боків, але вели себе мирно, намагалися - наскільки можливо - обійти його; деяким, однак, доводилося перестрибувати через найближчих антилоп.

3. Мисливець стояв, оточений незвичним ескортом -подвійним кільцем антилоп, яке, до того ж, увесь час рухалося; одне кільце знаходилося на землі, друге - у повітрі; найближчі весь час стрибали від нього у гущу стада, яке - це було дуже дивно - не звертало на нього ніякої уваги.

2.

1. Приходячи до нас, капітан, комендант форту, щоразу показує на карті, як наближається ворог, і для нас то - мов казка про чарівну принцесу; ворог, однак, ніколи не досягає форту: піски засмоктують його, ніби річку, і ми називаємо його ворогом – привидом.

2. Нас захищає, перш за все, убогість нашого становища, і єдиний ворог, з яким ми маємо воювати, - це тиша пустелі; начальник аеропорту раз у раз крутить грамофон, і тут, так далеко від життя, музика промовляє до нас напівзабутою мовою, збуджуючи невиразний сум, так схожий на спрагу.

3. Пісок часто оманливий: здається - ніби твердий, та тільки-но сядеш - і загруз; старі солончаки, блискучі, як асфальт, часом не витримують ваги: літак сідає, біла кірка солі ламається - і ти опиняєшся у смердючій трясовині.

3.

1. Носоріг не давав ні напитися, ні скупатися - і слон розлютився; з ревом він кинувся вперед, підставив бивні під плечі носорога; могутній ривок - і носоріг злетів у повітря, впав у воду, засопів, висунувши наполовину голову з води, і знов, як і раніше, став на ноги і кинувся в атаку.

2. Слон знову підкинув носорога; той, шаленіючи, кинувся на слона, намагаючись всадити йому між ребер свій ріг, - так вони билися, поки вода не побіліла від піни; слон, вирішивши, очевидно, що у воді йому битися важче, зманеврував, позадкував у лощину, сподіваючись, що її стіни дадуть йому захист.

3. Сталося, однак, інакше: вузька ущелина не давала слону змоги вільно рухатися; носоріг, мабуть несвідомо, скористався перевагою: він вискочив із води на схил вище слона, круто повернувся і, нахиливши ріг-спис, ударив ворога у бік; потім, побоюючись, однак, слона, кинувся у кущі; слон страждав від рани, проте був упевнений: поле бою залишилось за ним.

4.

1. Серце закапризувало, коли я повз, як ящірка, над прірвою: то замре, то знову б’ється, тільки невпевнено, безладно; я знаю: якщо воно, моє єдине, затримається довше, бодай на мить довше, - зірвусь у безодню.

2. Ніколи, ти чуєш, ніколи в літаку я так не прислухався до мотора, як у ці хвилини - до власного серця: все, геть усе залежало від нього; я просив його ще трохи потерпіти - і воно, зупинившись, знову починало працювати, нерішуче, але працювати.

3. Майданчик, на якому вони приземлилися, був пасткою: скелі, прямовисні, неприступні, не давали змоги спуститися; пілоти вдалися до останньої спроби: спрямували літак у прірву, а той, падаючи, мов камінь, у безодню, розігнався, почав слухатися керма - і вони вирівняли машину.

5.

1. Бушмен, щоб легше було бігти, кинув свій лук і сокиру: (-) вони - тут не було жодних сумнівів - були безсилі, проти такого супротивника, як розлючений слон, - і залишився тільки у куртці, яка заважала йому бігти, - він був зовсім беззахисний.

2. Слон наздогнав його і, нахиливши голову, підчепив бивнем; секунда - і бушмен злетів і щез; слон, розлючений, здивований, озирався навкруг, потім з гучним ревом кинувся до дерева, обхопив його хоботом - там він побачив бушмена - і через мить дерево впало на землю, а мисливець - із ним.

3. У відчаї бушмен зважився на незвичайне: він стрибнув на ногу велетня і, як кліщ, вчепився в неї руками і ногами; слон, вражений і зляканий таким нападом, пронизливо ревнув і, піднявши хвіст і хобот, кинувся у хащу.

6.

1. До мене долетіло зітхання пустелі, тихе, непомітне; я - остання межа, якої сягнула його хвиля; вітер торкнувся ніжно, та в цьому дотику, однак, було щось від смерті; я добре знаю: ще кілька секунд - і Сахара зітхне вдруге, ще три хвилини - і затріпотить вітровказ, а через десять хвилин все навкруг: будиночки, ангар, літак – вкриють хмари піску, і ми полетимо у пекло.

2. Маври, яких я привіз в Сенегал, заплакали, вперше побачивши дерева: тільки з Корану вони знали про сади, де течуть струмки, - ті сади називають раєм; за рай треба платити дорогу ціну: тридцять років злиднів, а потім - смерть від кулі невірного.

3. Бог обманює їх, маврів: французам він дарує усі скарби раю, не вимагаючи, щоб вони, як і маври, платили за те викуп: мучилися спрагою, страждали, вмирали.

7.

1. Гребінь, по якому ми йдемо, нагадує бум, який спорудили на двокілометровій висоті над землею, тільки він ще й нахилений; йти по ньому – справжня акробатика; мене завжди дивувало: як це оркестранти, дивлячись у ноти, помічають ще й рухи диригента, начебто у них є очі на скронях?

2. Тепер такі очі є і в мене: я розбиваю льодове лезо гребеня, закручую крюк, дивлячись, само собою, на власні руки, але бачу, водночас, і свого напарника в шістнадцяти метрах нижче; інакше не можна: якщо він зірветься вправо, я маю миттєво кинутися з гребеня вліво – тільки так є шанс уціліти.

3. Повільно, обережно пройшли гребінь, за ним – присипана снігом скеля – шлях на вершину; прокладаємо дорогу і, щоб відрізняти свої крюки, перев’язуємо їх стрічками; через півгодини дорога наверх – ми чекали цього понад рік – скінчилася – ми на вершині; часу, однак, немає: вітер наганяє хмари, вечоріє, і ми починаємо спуск.

8.

1. Ще вчора маври були в напруженні, втрачали розум, мов закохані: Бонафу, як привид, з’явився на півдні, в їхньому тилу, одібрав сотні верблюдів, отаборився на плоскогір’ї - спокуслива здобич - своїм блиском змушуючи їх кидатися на його меч; сьогодні його немає - і вони вже не стануть сильнішими, ніж зараз, бо сильними їх може зробити - вони це добре, дуже добре знали - тільки могутній ворог.

2. Кожен мавр пустелі як людина, що боронить не свою волю - у пустелі людина завжди вільна - і не якісь там видимі скарби - у пустелі їх немає - а своє внутрішнє, потаємне царство, сповнюється безмежної шляхетності і зневаги до тих, хто на світанку не піде назустріч ворогу.

3. Згодом, коли Бонафу повернувся до Франції, вороги його зовсім не раділи: після його від’їзду пустеля втратила один полюс - і їхнє життя збідніло.

9.

1. Море, обведене по горизонту золотою ниткою, ще спало; тільки над урвищем, в калюжах берегових ям, здіймалася й падала вода; сталевий колір океану біля берега переходив у синій і чорний; за золотою ниткою, спалахуючи, сяяло небо величезним віялом світла.

2. Зоря торкнулася білих хмар, і вони засвітилися божественним, тонким світлом; на чорну далечінь уже лягла трепетна снігова білизна; піна сяяла, і багряний вибух, спалахнувши серед золотої нитки, кинув здалеку, з горизонту, через увесь океан, до її ніг, доріжку, огненну, рожеву.

3. Вона дивилася туди, на горизонт, бо усе, чого вона чекала так довго й гаряче, діялося там, на краю світу: корабель, випливши, здавалось, нізвідкіля, зупинився прямо посеред зорі, величний, прекрасний, помітний з берега, наче хмара; розбризкуючи радість, він плив, як вино, як троянда, як рожевий оксамит, - він плив прямо до неї, білий корабель з рожевими вітрилами.

10.

1. Тріщини в стінах, стеля, місцями брудна, обдерта, меблі - все мене захоплювало, а найбільше – паркет: подекуди він провалився, подекуди тремтів, мов кладка, але був, водночас, незбагненно чистим, натертим.

2. У коменданта форту з’явився парк: із Франції, за чотири тисячі кілометрів, йому прислали чотири ящики справжньої землі, з якої

росли - неймовірна розкіш – деревця, маленькі, тендітні; на їхніх

пагінцях уже зеленіє по три листочки, справжніх, зелених, і ми

пальцем гладили їх, мов коштовності.

3. Ціна у грі, в яку вони грали, одна – життя, і він роками грав з ними за їхніми правилами: засинав, поклавши голову на їхнє каміння, був, як і вони, завжди в погоні і, як і вони, проводив ночі наодинці з зорями і вітрами, неначе в біблійні часи, тікав, нападав - такою була їх гра.

4. Я привіз посланця на переговори, і він мав швидко, не довше ніж за три години, їх розпочати; посланець, однак, не міг спуститися вниз, у долину, і, перш ніж вилетіти назад, я заходився шукати разом з ним дорогу.

11.

1. Умирання подібне пірнанню в озеро, глибоке й холодне, у спекотний день: стрибаєш, падаєш у воду – і виникає шок від різкого переходу; на секунду відчуваєш біль від цього, а потім - приймаєш реальність, плаваєш у ній, але після багатьох повторень навіть шок пом’якшується.

2. Я знаю: нам ніхто нічого не винен; ми усі також вільні робити все, що хочемо робити: вірити чи не вірити у щось, шкодувати чи радіти, діяти чи чекати; ми усі, без сумніву, маємо відповідати за той спосіб життя, який ми обираємо; існує – кожен з нас це знає - тільки одна істота, перед якою ми маємо відповідати, - ми самі.

1. Я існую не для того, щоб вразити світ, - тільки щоб прожити своє життя так, щоб відчувати себе щасливим; саме тому я дозволяю світові жити за його вибором, а собі - за своїм вибором.

12.

1. Кажуть, що тут, у цій пустелі, де у повітрі майже зовсім немає вологи, можна прожити без води, як правило, не довше ніж дев’ятнадцять годин; коли минає двадцять годин без води, в очах спалахує, як блискавка, світло – і настає кінець: спрага вражає миттєво, безжальна, незворушна.

2. Коли-не-коли нам, пілотам, нагадували: йти над морем хмар - це дуже красиво, але слід пам’ятати: під тим морем хмар – вічність; там, над хмарами, я бачу один світ, мирний, лагідний, та варто мені лише спуститися туди, вниз, під хмари, і він, цей чудовий світ, яким я щойно милувався, перетворюється на пастку, байдужу, мовчазну.

3. Ця пастка внизу ніколи нікого не чекає - вона просто існує; немає в ній нічого, зовсім нічого: ні людських хвилювань, які, здавалося б, мали бути, ні турбот, ані метушні на вулиця - тільки тиша; вона ще глибша, ніж угорі, вона – спокій, вічний, непорушний.

13.

1. Я знову був тут, на своїй горі, під дубом, міцним, хоч і старим, і, здавалося, все було, як у дитинстві: спокійною лавою, як крапки на пригірках, густі й білі, розгорталися отари овець; зривався зі скелі водоспад, осліплюючи очі білизною киплячої піни; м’яко спускалося вечірнє сонце, велике, тепле, чіпляючись променями за хмару; одинокий вершник на огнистому горизонті скакав, здавалось, за ним – йому рукою подати до сонця – і теж поринав у сутінки.

2. Кожна людина, яка з’являється у твоєму житті, усі події, які з тобою відбуваються, - все це - яким би воно тобі не видавалося, добрим чи поганим - трапляється з тобою з однієї причини: ти сам притягнув це у своє життя; те, однак, що ти зробиш з цим далі, ти, безперечно, вибираєш сам – тільки ти сам.

14.

1. Багато років цього діда, старезного й дивного, знали у тому вигляді, в якому він показався вперше тут, у селі: дрімучі чагарники на обличчі, червоний м’ясистий ніс, налиті кров’ю очі, велика кошлата голова, в якій горобці могли б влаштовувати гнізда, – усе було незмінним, ніби Господь вирішив провести хоч одну людину через кілька поколінь.

2. Йому здавалося, що все це живе, все, що оточує його зараз, у цю мить: хід корабля, і жалібний гул, і рух океану, і незбагненне мовчання неба; він, нахилившись, вдивлявся в глибочінь океану, і йому здавалось, що звідти теж на нього хтось дивиться, здивований, невдоволений.

3. Море, віковічне, мінливе і, водночас, незмінне, глухо б’є в борт корабля; хвилі, як гори, рухливі й пінисті, здіймаються й падають – тисячі років вони продовжують свій нескінченний танок - з глухим стогоном; світить сонце, стоїть ніч, бушує океан – корабель пливе; він тут - цяточка, непомітна в цих безмежних просторах, яка долає безкінечність, наполеглива, завзята.

15.

1. Геть знесилівши, Назар з’їв кілька крихт хліба, що знайшов у кишені, і йому від цього стало краще; щоб відпочити, він приліг на пісок і усміхнувся своїй старій думці: чому люди розраховують на горе, на загибель, коли щастя настільки близьке, що доступніше за відчай.

2. Назар зарився від сонця у вологий пісок, щоб впасти у безпам’ятство для відпочинку і для економії життя, але не вмів і увесь час думав, жив потроху і дивився в небо, де слабким туманом ішов гарячий вітер з півдня; і було так порожньо навколо, що не вірилося в існування твердого, справжнього світу.

3. Він звівся на ноги, щоб позбутися сну й усього світу, який застряг у нього в голові, як колючий чагарник; сон зійшов із нього, але вся страшна тіснява спогадів і думок залишилася живому вочевидь; він озирнувся навкруг і не витримав, упав забуття, рятуючи свою душу.

16.

1. Ми дихаємо на повні груди лише тоді, коли нас і наших братів зв’язує спільна мета: тільки тоді ми з досвіду бачимо, що любити – це означає дивитися не одне на одного, а дивитися разом в одному напрямку; товариші лише ті, хто єдиною зв’язкою, як альпіністи, піднімаються на одну й ту ж вершину, - так вони знаходять себе й один одного.

2. Нас розділяє не мета – тільки логіка, якою можна виправдати все, не діставшись до правди; мета у нас одна, бо ми – гілки одного дерева; лікар, лікуючи, не чує стогонів хворого: йому важливо вилікувати людину – і він керується законами вселюдського; ними користується й фізик, об’єднуючи у рівняннях сутність і атома, і зоряної туманності; і простий пастух, що стереже під зоряним небом десятки овець, усвідомивши свою роль: він уже не слуга, він – вартовий, що несе відповідальність за усю державу.

3. У світі, який став пустелею, ми прагнемо знайти товаришів: смак хліба, поділеного з другом, тепле плече сусіда - це те, що дає нам повноту життя, складає його сенс