Вправа 2. Розставте розділові знаки і поясніть їх уживання.

1.

1. Спорядження, з яким зулус пішов на лева, було дуже простим: шість асегаїв, коротких тонких списів, та щит міцний і легкий, схожий на невеликий човен, - йти на лева з такою зброєю було, як нам здавалося, чистим самогубством.

2. Зулус, однак, не кваплячись підійшов до лева і не більше ніж з двадцяти кроків кинув списа; короткий свист - і спис затремтів у боку звіра; рикнувши, лев, як травинку, зламав дерево, у два стрибки опинився біля мисливця і, стривожений, завмер: той щез.

3. Розчарований лев повернувся і пішов, але недалеко: зулус, який після кидка списа ліг на землю, накрившись щитом, скочив на ноги і знову влучно метнув асегай; лев, розлючений, спантеличений, знову кинувся на людину, але зулус, як і раніше, знову щез - так повторювалося ще двічі.

2.

1. Проте, я не такий і нещасний: спрага, од якої загустіла кров ледве тече в тілі, пронизливий, холодний вітер, оніміле в піску тіло - за всіма цими муками я бачу покладенні на музику втому і марення, схожі на трохи жорстоку чарівну казку.

2. Помираючи в пісках, я думав, що мені, зрештою, випала краща доля: якщо б я повернувся, все почалося б спочатку, а у містах, я впевнений, немає людського життя.

3. Я забув, лежачи тут, у піску, в серці пустелі, де живе на землі мій рід і намагаюсь відшукати його; гадаю, що це, однак, важливіше, ніж вибирати, у якому мюзик-холі провести вечір.

4. Одному дається певний шматок хліба, щоб ніщо не заважало йому творити, а він засинає; завойовник, здобувши перемогу, стає легкодухим; щедрий, коли бідніє, перетворюється на скнару.

3.

1. Щоправда, зимою й літом до нього, знаючи його відлюдькувату вдачу, ніхто не навідувався; ранньої ж весни і восени, однак, ходять: запрошують садити дерева, ягідні кущі, прищеплювати – робити, коротше кажучи, все, що пов’язане з деревами й кущами, бо садівник він був - про це знали усі в окрузі - неперевершений.

2. Лежачи без сну - це відбувалося уже, мабуть, тиждень – він відчував позаду себе провалля часу, чорне, похмуре; щоночі його навідували спогади про минуле, давнє й близьке; здавалось, що ці спогади, однак, були наче не його власними, а чиїмись чужими, ніби він, сам того, звичайно, не бажаючи, привласнив їх.

3. Ранок після таких ночей, важких, безсонних, приносив полегшення, бажане, очікуване, - це було як нове народження; все навкруг: звуки в будинку, й гамір на вулиці, й свіжий вітер, та й необхідність щось робити - все це було знайоме, надійне; він полегшено зітхав: реальний світ наповнював душу певністю буття.

4.

1. Перевалили, трохи зачепивши вершину, гребінь, полетіли на рівнину; через сім хвилин - нова аварія: з трубок радіатора, які вночі полопалися на морозі, потекла вода, але це, однак, не лякало: внизу, як земля обітована, була вже рівнина.

2. Мої марення реальніші, аніж ці дюни, місяць, зорі – усе, що тут є; так, диво не в тому, що дім, великий чи малий, дає нам притулок, а в тому, що він сповнює нас ніжністю, яка, в свою чергу, створює своє диво - незнані шари ніжності в серці, де, ніби води джерела, народжуються марева.

3. Літак створює інше диво: він переносить нас прямо у серце невідомого; щойно ви, як той біолог, вивчали, незворушно розглядаючи, людський мурашник: міста, що розкинулися на рівнині, дороги, які біжать од них в усі боки; та минає кілька хвилин - і перед вами вже інший світ, примарливий і, водночас, реальний.

5.

1. Так шуміло внизу море, коли не було нічого цього: ні Ялти, ні Ореанди, ні, тим більше, цих людей; море шумить тепер і буде шуміти так само байдуже й глухо, коли нас не буде; і в оцій постійності, у повній байдужості до життя й смерті кожного з нас приховується, можливо, запорука нашого вічного спасіння, безперервного руху життя на землі, безперервної досконалості.

2. Зараз, сидячи поруч з молодою жінкою, яка на світанку здавалася такою красивою, заспокоєною і чарівною в казковому оточенні моря, гір, хмар, широкого неба, він думав про те, як, по суті, якщо вдуматися, все прекрасно на цьому світі, все, крім того, що ми самі думаємо й робимо, коли забуваємо про вищу мету буття, про свою людську гідність.

3. Звівшись і, мов сомнабула, йдучи по бульвару, він думав, що людина - мов дерево, що виростає з насінини: щовесни розвивається, опушується листям, а восени жовтіє й опадає; кожен з цих станів прекрасний, і не варто, мабуть, віддавати перевагу якомусь одному - і голе зимове дерево милує око.

6.

1. Маври, непорушні, вражені до скам’янілості, сиділи біля водоспаду; те, що виливалося тут, з гори, - це було життя, це була кров самих людей; за секунду її виливалося стільки, що можна - була б на те, звичайно, божа воля - оживити цілі каравани, які, сп’янівши від спраги, навіки погрузли в безмежжі солонців і міражів.

2. Отакі раптові бунти, героїчні і, водночас, повні відчаю втечі, коли вождь стає вигнанцем, короткий спалах гордості, який, як ракета, скоро згасне, затиснутий військами, - все це називають зрадою.

3. Емір старів, а коли людина старіє, вона, як правило, багато роздумує; настала така мить, коли емір зрозумів: скріпивши угоду з християнами, він забруднив свої руки, і тепер пустеля для нього – пастка, в яку він кинув усе: друзів, гідність, свою долю.

7.

1. Ніч, велика, чорна,заповнила небо й землю – від підніжжя трави до кінця світу; пішло одне лише сонце, зате відкрилися всі зірки, і стало видно Молочний Шлях, перекопаний, збентежений, ніби по ньому недавно здійснився чийсь останній похід.

2. Величезний птах кількома стрибками на крилах злетів угору – він знав, що людина внизу вже майже мертва, - й одразу почав падати; чоловік побачив над своїм обличчям білі чисті груди орла, очі, сірі, ясні й безжальні; піднявши револьвер, він вдарив з нього прямо у птаха, що падав йому на голову.

3. Посередині грудей птаха з’явилася темна пляма, потім миттєвий вітер вирвав увесь пух там, де попала куля, і тіло орла, на мить затримавшись, впало на тіло людини так, як і летіло: груди на груди, голова на голову; птах закрив сірі очі, потім вони знову відкрилися, але вже нічого не бачили – орел був уже мертвий.

8.

1. Причина, як і завжди, була проста: зазнавши аварії і йдучи на посадку, пілот міг, вискочивши з-за хмар, розбитися об вершину.

2. Царство людське всередині нас, тому пустеля - це не піски, не туареги, навіть не маври, озброєні, рішучі; щоб зрозуміти Сахару, треба знати одне: криниця - твій бог.

3. Я сам відкрив цю істину: можна, виявляється, витерпіти все; завтра, якщо я буду живий, дізнаюсь, можливо, про ще дивовижніші речі: життя на межі зі смертю дарує нам, як винагороду, мабуть, надзвичайні скарби, сховані у нас, у середині, - знання про себе.

4. Йду далі, стомлений, байдужий до себе; пустеля починає жити, як і моя уява; піднімаючи руки, кричу, але людина, яка мені махає, - то просто чорний камінь; сплячий бедуїн, якого я хотів розбудити, - тільки стовбур дерева.

9.

1. Ранок був незвичайний: по-весняному тепле повітря, сніг підтікає струмками, внизу – язики лавин, сірих, важких, - і все рухається, неначе поспішає переселитися; ми швидко збираємося: треба негайно спускатися.

2. Дорога вниз дуже небезпечна: там, на скелях, де вчора, щоб забити крюк, потрібні були неймовірні зусилля, - товстий шар глини, ще не просохлої зверху; в наших очах не настороженість – здивування, бо такого ніхто не бачив; пройшли, балансуючи, плити; за ними – відносно спокійна дорога: можна просто вертикально спускатися вниз.

3. Зверху безперервно йде каміння; величезні каменюки, плавно перевертаючись у повітрі, падають стрімко, з шипінням і гулом, і, врізавшись у схил, розбризкуються, як дощ, на дрібні частини; льодовик під нами – як земля обітована: там можна передихнути спокійно, там – дорога додому, хоч і непряма, але ж додому.

10.

1. Ми схожі на пасажира швидкого поїзда: вночі по вогнях, що миготять за вікном, десь там, у просторі, далеко чи близько, він угадує поля, села, чарівні краї - і нічого не може утримати: поїзд мчить його вперед - і все зникає.

2. Спочатку пустеля - тільки порожнеча й мовчання: вона не відкривається першому стрічному; її, звичайно, можна зрозуміти, але для цього треба дещо зробити: треба зректися усього світу, зжитися з традиціями, звичаями, буднями, сповненими суперництва, - тоді вона почне відкриватися прибульцеві.

3. Або, наприклад, ще: за два кроки від нас людина замкнулася у своєму будинку - вона живе, керуючись порядками, яких ми, просто-на-просто, не знаємо, і це для нас інший світ, невідомий для нас.

11.

1. Наближаючись до аеродрому, - до нього залишалося летіти півгодини - пілот відчув втому; все, що робить життя людей приємним: будинки, кав’ярні, алеї – все це росло, насувалося на нього; він почував себе завойовником, який, одержавши перемогу, знаходить, знайомлячись з новим життям, скромне щастя людей.

2. Пілотові здавалося, що містечка, де він зупинявся на годину-дві, і сади, обнесені старими стінами, існують самі по собі, існують вічно, байдужі до його, пілота, життя; там, унизу, у містечку, є дещо, чого він позбавлений: дружня розмова, затишок, тепло білої скатерті – все те, з чим людина зживається повільно і назавжди.

3. Приземлившись, пілот неквапливо – як-не-яке він робив це не вперше – вийшов з літака, подивився навколо і зрозумів, що він нічого не бачив з висоти: містечко своєю нерухомістю оберігало свої секрети від чужинців, а щоб завоювати це містечко, треба було відмовитися від дій.

12.

1. Людей у сім’ю об’єднує зв’язок, але не кровний, звичний нам: в основі справжньої єдності лежить – я впевнений - повага і радість, які ми відкриваємо нам в житті один одного; члени однієї сім’ї зовсім не часто виростають під одним дахом – і це не так уже й неймовірно.

2. Уяви, створи для усіх Всесвіт, прекрасний, справедливий, досконалий; і тоді будь упевненим в одному: Суще вже створило його у власній уяві все-таки трохи краще, ніж це зробив ти.

3. Він завжди здавався жінкам не тим, ким був, і любили вони в ньому, здавалось, не його самого, а людину, яку створювала їх уява, і яку вони у своєму житті жадібно шукали; і потім, коли помічали свою помилку, все-таки продовжували любити його - і жодна не була з ним щасливою.

13.

1. Ми, можливо не усвідомлюючи того самі, притягуємо в своє життя все те, про що думаємо; у кожному з нас – незалежно від того, подобається нам це чи ні, - закладено все, чим ми живемо: сила нашої згоди на здоров’я і хворобу, на багатство і бідність, на свободу й рабство; і це ми, тільки ми самі керуємо цією великою силою, ми - і ніхто інший.

2. Тут, у відкритому морі, сонце сідає з одного боку, вранці піднімається з іншого – сідає в море й виходить з моря; хлюпоче, як і завжди, хвиля, літають на кораблем чайки, сідають на щогли – десь недалеко, зовсім поруч, можливо, має бути твердь земна – потім відриваються, наче вітром, і відстають, похитуючись, щоб зникнути назавжди; ми радіємо і, водночас, сумуємо: закінчується наша подорож, довга, часом важка й небезпечна.

14.

1. Увесь – від початку до кінця - фільм міститься там, на плівці, у ту ж саму секунду, мільйонну долю секунди - він існує поза часом, який він фіксує; якщо ти знаєш, що то за фільм, то, в цілому, знаєш, що відбудеться, ще до того, як увійдеш в кінотеатр: там будуть битви і хвилювання, переможці й переможені, любов, нещастя – ти знаєш, що все там буде; ти дивишся фільм - і забуваєш про те, що відбувається за стінами кінотеатру, – де у цей час ти живеш?

2. Усе збалансовано, і ніхто не страждає, ніхто не вмирає без власної згоди; ніхто не робить того, чого не хоче робити; немає добра й зла за межами того, що робить нас щасливими і робить нас нещасними.

3. Усі ми у цьому світі - шахраї, знаємо ми про це чи ні: усі ми удаємо із себе щось таке, чим не являємося; ми ж, насправді, зовсім не тіла, які рухаються по Землі, не атоми і не молекули; ми – ідеї Сущого, які не можна ні вбити, ні зруйнувати, як би сильно ми не вірили у смерть.

15.

1. На світанку – море було спокійним, а вітер помірним - вахта помітила величезну, висотою метрів сто, хвилю, яка йшла на корабель, йшла надзвичайно швидко; усі, звичайно, перелякалися й приготувалися померти, як годиться справжнім морякам; нічого, однак, не сталося: корабель злетів на хвилю і, набираючи швидкість, скотився вниз.

2. Коли сонце стало сідати, побачили острів, якого не було на жодних картах; на ньому не було нічого: ні дерев, ні чагарників, ні трави – тільки жовті скелі і блакитні гори, але він був прекрасний, як коштовність.

3. Підійти до острова було неможливо: його оточували рифи, берег – суцільне урвище, без бухти й мілини – зійти на острів було б, безперечно, самогубством; так, однак, думали не всі: дівчина, донька капітана корабля, зіскочила з корабля і зупинилася на поверхні хвилі, як квітка; усі були вражені, а вона, перестрибуючи з хвилі на хвилю, побігла на острів; коли пройшла хвиля туману, все зникло: на поверхні не було ні острова, ні дівчини.

16.

1. Ви, як і більшість людей, слухаєте голоси усіх нехитрих істин крізь товсте скло життя - вони кричать, але ви їх не почуєте; я роблю те, що здавна вважається прекрасним, нездійсненним, і що, насправді, таке ж здійсненне й можливе, як прогулянка за місто.

2. Я йду до тієї, що чекає мене і може чекати тільки мене; завдяки їй я зрозумів просту істину: так звані чудеса можна творити власними руками; коли для людини найголовніше – отримати омріяний п’ятак, легко дати цей п’ятак; якщо ж душа зберігає зерно чуда, полум’яне, невгасиме, - створи це чудо, якщо ти в змозі.

3. Ми – істоти, які грають в ігри, щоб розважатися; ми не можемо вмерти - тільки завдати собі невеликої шкоди, але не більшої, ніж ілюзія на екрані кінотеатру; ми, однак, можемо вірити, що нам погано чи, навпаки, гарно, і уявляти собі це у будь-яких подробицях, страшних чи веселих, на які ми тільки здатні.