21. Летучий голландець.

Було це три з половиною сотні років тому чи більше - тепер вже ніхто ні за яких умов не скаже; ніхто, на жаль, також не скаже, як саме звали капітана корабля. Як би там, однак, не було, в одному сходяться всі: капітанові, невгамовному і, безперечно, безжалісному, таланило: там, де гинули інші кораблі, він залишався неушкодженим – жодної подряпини, пошкодження. Здавалося, що все: бурі, хвилі, рифи - йому підвладне. Любив, кажуть, капітан золото, але найдужче – славу: був він гордовитий, як диявол. Він перевозив усе: перець, корицю, тканини, рабів; інколи, кажуть, нападав на кораблі; ніхто, однак, не міг звинуватити його в цьому: живих свідків не лишалося.

Одного разу, коли капітан збирався переплисти з Атлантичного в Тихий океан через мис Горн, на борт його корабля зійшли пасажири – багатий юнак із нареченою й слугами. В океані, спокусившись на золото, капітан звелів кинути юнака й слуг у море; наречена, проклявши його, теж стрибнула у воду. Біля мису Горн, у місці зустрічі океанських течій, налетів ураган, могутній, шалений; раз у раз вітер відкидав судно назад, тремтяче, пошкоджене. Капітан, захлинаючись від люті, не здавався, не зважав ні на що, рвався вперед, не здогадуючись, що прокляття діє, що йому ніколи не пройти мис Горн.

З того часу носиться по обох півкулях корабель-привид, Летучий голландець: сьогодні він пливе під Південним Хрестом, завтра – під Великою Ведмедицею; заповітна мрія капітана - смерть, але вона нездійсненна: скелі, на які він пливе, стають м’якою хвилею, а мис Горн, який він має пройти, – перешкодою, яку – як би він не хотів це зробити – не може здолати.

(247 слів)

22. Невільник.

Невільник маврів, сенегалець чи марокканець, з дня у день тихий і покірний; він завжди зайнятий: треба готувати чай, доглядати верблюдів, їсти. Удень він мріє про прохолоду, вночі – про спеку. Щасливі північні краї, бо там кожна пора року творить, насамперед, свою казку: влітку – про сніг, узимку – про сонце; сумні тропіки: там завжди волого й душно, але щаслива й Сахара: день і ніч тут легко переносять людей від надії до надії. Невільник мудро зрікся царства, яке в нього вже забрали; тепер він уже не володар – тільки щасливий раб, щасливий по-своєму.

Настане, кінець кінцем, день, коли його – захоче він того чи ні – звільнять. Він стане вільним, коли не зможе відпрацьовувати свої харчі та одяг: день у день він ходитиме від шатра до шатра, пропонуючи свої послуги, і з кожним днем втрачатиме свої сили, доки не впаде десь напівдорозі, - це і є його воля. Він упаде – і залишиться лежати, мудро очікуючи смерті. Маври не збиткуються над ними, не чіпають їх; діти граються біля цих сумних останків, але не сміються: довгі роки роботи дають право рабам на цей сон. Невільники приймають смерть покірно, як верховинці: геть втративши сили, ті лягають у сніг і закутуються снігами й снами.

В муки я не вірю – не мука приреченого вразила мене – але зі смертю кожної людини вмирає світ, невідомий, таємничий; я не знав, яка частка світу гинула в цій людині, охопленій сном останніх днів, руйнувалася у цій свідомості і цій плоті, що потроху поверталася ночі й землі.

(238 слів)