17. У лісі.

Тут, у лісі, лежала тиша, непроникна, недоторканна, нерушима, – так тихо, здавалося, було завжди. М’яке дерниння, по якому вона ступала, поглинало навіть найменший шерех. Враження було таке, ніби ступає у порожнечу, зависла в просторі, пильнованому з чотирьох країв ангелами, які держать чотири вітри земні, щоб не віяли вони нікуди: ні на суходіл, ні на воду, ні на деревину. День у день мріялося усі ці нестерпно довгі роки вирватися куди-небудь від безсонного нагляду, сховатися, бодай на мить відчути свободу – і тепер сама самотою, віч-на-віч із цілим світом, та не могла, однак, звільнитися від невиразного страху.

Тріснула б, падаючи з дерева, суха галузка, крикнула б десь у півголосу пташка, прошумів би вітер – ніде нічого. Усе завмерло, причаїлося, навіть кінь мовби закам’янів. А вона боялася озирнутися назад: а що коли провалився кінь через мохи або поглинули його гущавини? А саму теж нездоланна сила притягувала до густої стіни дерев, по-братньому шепотіла, запрошуючи йти – дарма, що страшно було, - кудись далеко-далеко.

Ішла тепер, мов сновида, раз у раз спотикаючись, виставляючи поперед себе руки, перетинала галявину з де-не-де розкиданими кущами, наближалася до найщільніших, найчорніших гущавин – і нікого й нічого не знаходила. Рвонув звідти, як вітер, звір незнаний – і не залишив по собі ніяких слідів. Нічого не лишилося в ній, навіть страху в душі - тільки свій голос із криком неугавним чула.

Озирнулася: кінь пасся біля ліщинового куща, де вона його прив’язала; він хапав, видовжуючи губу, траву, жував міцними зубами. Віддалені крики й постріли, справжні, непримарні, накотилися звідусіль, вирвали з самозабуття глибини незнаної зроду-віку.

(244 слова)

18. Страх.

Лежачи тут, у снігу, на півкілометра нижче від вершини Хан-Тенгрі, знесилений, виснажений, я раптом зрозумів: смерть приходить, як сон, вмирають - як засинають. Зараз я переживаю цей стан, анітрохи не жалкуючи за життям: сприйняття світу, у якому є простір, час, об’єм, розтає; свідомість стає схожою на площину, потім – на лінію, потім переходить у пунктир, який усе рідше й рідше виникає як усвідомлення цього світу, - і пустка. Я відчуваю її у собі, розвихрену, вибухову, потужну пустку, яка все перевертає.

Раптова й миттєва сила неначе стисла мої нутрощі, підтягла їх до горла, і спорожнілі груди наповнилися їдким страхом. Страх тоді огидний, коли він витікає тоненькою, слабенькою цівочкою, бризками кислоти роз’їдає душу, паралізуючою отрутою проникає у кров.

Могутній, як вибух, страх – він приходить не завжди і не до кожного – дає можливість діяти по-новому: надзвичайна ясність сприйняття, реакція й точність, відчуття раптової омолодженості – усе це дає нечувану силу. Це відчуття настільки сильне, що залишає у людини, як правило, враження повнокровно прожитих хвилин, незабутнє, хвилююче.

Той, хто пережив такий страх, знає: страх – це життя. Інколи він схожий на радість, інколи – на щось таке, що нагадує неймовірний сон, але завжди він дає вкрай необхідну річ – силу.

Нічого, здається, не змінилося за ці півгодини: я продовжую лежати там, де впав, і тут, у цьому світі, як і раніше, є, крім мене, ще сліпучий сніг, неймовірно синє небо, холодне повітря й сонце – чудовий світ. Таким він був, мабуть, тисячі й тисячі років тому. Я продовжую лежати, але найстрашніше вже позаду. Я розумію: саме він, страх, врятував мене, вивів із стану відчуженості, повернув волю і дав силу боротися. В мені самому, в моїй душі, вже прокинулася сила, яка – я впевнений – дає мені можливість жити далі, і вона вже змінила для мене цей світ. Можливо, щоб зрозуміти це, і потрібні були усі ці страждання.

(243 слова.)