13. Моє життя.

Я не хотів нікому підкорятися, навіть самому собі: буденне життя, яким живуть люди, згубило б мене. Я йшов своєю дорогою і відчував себе сильним тільки тоді, коли мій шлях і моє “я” співпадали. Звідки бралася ця сила, я не знав і не ламав голову над поясненнями – я користувався нею.

Ще недавно я намагався все обдумувати, дошукувався сенсу життя; зараз я сприймаю життя таким, як воно є, з усім його божевіллям, потворністю, іронією - як життя заради життя. Якщо перестаєш відчувати прив’язаність до чого-небудь, турбуватися про самого себе і про інших, якщо зникає в тобі бажання будь-що-будь рухатися вперед, якщо пориваєш з минулим, то можеш відмовитися і від батьківщини, крім тієї, що знаходиться у тобі самому. Можливо, я ставився до всього: до самого себе, до людей, до життя - занадто серйозно і тому так страждав. Я сприймав своє життя як хаос, доки, просто-на-просто, не відмовився від усього; ні, я нічого не викинув із свого життя, але ні, за що й не чіплявся.

Для багатьох людей міста, у яких вони живуть, - єдине місце, де їм – вони в цьому цілком впевнені – добре навіть протягом тривалого часу. Я б від такого життя збожеволів: ні лісів, ні водоспадів, ні гір, гір пустель, ні повітря – тільки натовпи людей у кам’яних тенетах, які ганяються за привидами власних бажань. Це, мабуть, страшно, але страх – це півбіди: справжнє лихо для мене - це коли мене починають повчати, що робити, а що – ні. Відмовитися від звичного світу і створити собі новий, щоб мати змогу жити, - це було нелегко.

(246 слів)

14. Завойовники.

Земля лежала обіруч прекрасна, потужна, всемогутня, а ти перед нею, як і інші, крихкий, слабосилий, і єдине, що ти можеш, - це поєднатися з нею, ставши смертним прахом, або ж зухвало вистрибнувши, як той Емпедокл, що кинувся в жерло вулкана. Та султанові здавалося, що вона – єдиний його супротивник, якого треба здолати; для нього це був поєдинок сам на сам, а все інше – допоміжне знаряддя, яке, якщо заважає, прибирається ударами меча, як скошена косою трава. Мав під собою півсвіту, йшов, щоб захопити ще пів-Європи.

Стодвадцятитисячне військо по-бойовому наполегливо йшло вперед, намагаючись щоякнайшвидше стати віч-на-віч із ворогом. Триста гармат, безконечні обози, отари баранів на заріз, верблюди, коні, – усе це хмарами сунуло до придунайських рівнин, поспішаючи, як і скрізь, будь-що-будь убити на них усе живе, сплюндрувати, понищити. І нищили: дерев на багаття рубали чимало – цілі ліси, випивали води теж немало – цілі ріки, та й з’їдали немало – цілі скирти м’яса й хліба. Орди пацючні, хмари стерв’ятників супроводжували війська; мор ішов слідком невідступно, як доля, невблаганна, незворушна.

Усі горяни: болгари, серби, волохи, відчайдушні, нестримні, - аж ніяк не скорилися нападникам, боронилися, як могли: підкрадалися, як привиди, до ворожих таборів, грабували обози, убивали тих, хто опирався, - їхня земля, їхні гори. Яничари йшли попереду, аніскільки, однак, не наближаючи перемогу, хоч робили все: билися жорстоко й уміло, карали військовополонених, мирних жителів – ніщо не допомагало.

Султан не зважав ні на що – до сьогодні він завжди, кінець кінцем, перемагав – вперто просувався вперед, бо, як і завжди, хотів взяти те, що не могли взяти його предки.

(243 слова)