9. Перед штормом.

Гори підступають до самого моря, і його хвилі раз у раз зазирають у темні ущелини, в широкі гирла річок, струмків. Далеко, аж за горизонт, тягнеться вздовж берега пласка рівнина, утворена тисячолітніми виносами каламутних рік, на яких давні греки шукали колись золоте руно. Гори, суворі, холодні, здіймаються високо, у хмари, нависаючи над усім, що знаходиться внизу: над крутими горбами, піщаними косами, розкиданими де-не-де пасовиськами. На вузьких смужках землі пасуться коні, росте який-не-який хліб.

Де-не-де гори підходять до самого моря, гострі, скелясті, мертві; за ними – безмежний сніговий хребет, холодний, як безнадія. Холодом смерті віє від тих снігів; крижані вихори зароджуються у піднебессі, падають у тепле море; чорний дим хмар клубочиться між горами й водами, пожадливо тягнеться до сонця. Сонце, неначебто злякавшись, утікає від нього далі й далі, і на морі починає діятися щось несамовите.

Десь над гірським обрієм зародився величезний, ніби з моторошної дитячої казки, змій, зітканий з примарливого жовтогарячого світла, круто вдарився в небо, полетів вище, вище, по-своєму зграбний, швидкий. Згодом, здійнявшись круто, закрив своєю головешкою, темною, кулястою, півнеба, впав звідти на море. Залишившись із ним віч-на-віч, став хлебтати з моря світло, жадібно й хапливо гнав його по своєму довжелезному тілу в оту кулясту головешку. Безмежне зміїне тіло судомилося від напливу світла, поглинутого з моря; головешка криваво кипіла вогнем, а море, завмираючи, темніло, темніло, мов уражене смертю. Чорнота насувалася на нього звідусіль, тяжка й щільна; інколи на поверхні моря пробивалася несміливим зблиском блакитно-зелена хвиля – це вмирали серед чорноти останні плями світла.

(240 слів)

10. Подвиг.

Батальйон вже повертався на базу, і розвідники, які йшли попереду, втомившись, мабуть, не помітили засідку - зі схилу, з-за валуна, вдарили кулемети, змітаючи колону з дороги. Солдати відступили за скелю, готуючись до атаки.

Перехопивши автомат, капітан, командир батальйону, на ходу висмикуючи чеку з гранати, вистрибнув на дорогу, закричав, гортанно, шалено, і побіг на кулемети, Сергій – за ним. В обличчя йому бризнуло камінчиками-осколками – кулі, впиваючись у скелю, вищипували їх, розбризкуючи з хмаринками кам’яної пилюки, - він не звертав уваги. Комбат, зігнувшись мало не в півзросту, біг, стріляючи, на кулемети; він знав: зараз кулемети битимуть по ньому; з-за скелі по двоє, по троє вискакували солдати, кидались, петляючи, в атаку.

Сергій відчув сильний удар у каску, від якого вона сповзла на обличчя, і, схопившись за тонку сталь, порізав руку: куля, зрізавши ремінець, залишила в ній рвану дірку. Кулі свистіли скрізь: справа, зліва, зверху – і здавалося, що бігти вперед безпечніше. Поруч із ним солдатів не було: одні відстали, інші полягли назавжди, розкинувшись у незручних позах; Сергій, пробігши мало не стометрівку, впав за камінь.

Капітан раптом різко повернувся, немов невидима сила крутонула його за плече, і впав на спину. Кулемети перенесли вогонь на атакуючих, і одна куля вдарила Сергія в руку, друга – обпалила волосся.

Кулі знову лягали попереду, і Сергій, піднявши голову, затремтів: попереду піднімався із землі капітан. Він пішов, падав, знову йшов; з десяти метрів – із такої відстані промахнутися не можна – ударила довга черга, відкинула його, повалила. В сутінках Сергій побачив спалах над валуном, звідки били кулемети: граната, кинута капітаном, розірвалася – і все стихло.

(249 слів)