анатомия Рудик

Затверджено Міністерством аграрної політики України

як підручник для студентів вищих аграрних навчальних закладів

III – IV рівнів акредитації

із спеціальності «Ветеринарна медицина» та як навчальний посібник

із спеціальності «Зооінженерія»

Київ «АГРАРНА ОСВІТА»

2001

Р е ц е н з е н т и: д-р біол. наук, проф. В. П. Новак (Білоцерківський аграрний уні- верситет), д-р вет. наук, проф. П. Я. Роговський (Національний аграрний університет

Редактор Г. О. Пташинська

Анатомія свійських тварин: Підручник / С. К. Рудик, Ю. О. Павловський, А64 Б. В. Криштофорова та ін.; За ред С. К. Рудика. — К.: Аграрна освіта,

2001. — 575 с.: іл. ISBN 966-95661-5-0

Викладено основні закономірності будови тіла свійських тварин за системами орга- нів: скелет, з’єднання кісток, м’язи, система органів шкірного покриву, апарати трав- лення, дихання, органи сечовиділення і розмноження, серцево-судинна система, нерво- ва система та органи чуття. Будову органів чи систем розглянуто з погляду онто- і філо- генезу в порівняльному плані. Наведено особливості будови тіла свійської птиці.

Для студентів вищих аграрних навчальних закладів ІІІ – IV рівнів акредитації із спеціальностей «Ветеринарна медицина» та «Зооінженерія».

ББК 45.2я73 ISBN 966-95661-5-0 С. К. Рудик, Ю. О. Павловський,

Б. В. Криштофорова, В. Т. Хомич, В. С. Левчук, 2001

АНАТОМІЯ СВІЙСЬКИХ ТВАРИН

5.За допомогою методу прояснення можна розглянути ін’єктовані судини або забарвлені нерви.

6.Методами рентгеноскопії та рентгенографії вивчають форму і функціо- нальні особливості органів живої тварини.

7.Методом ендоскопічних досліджень за допомогою приладів, введених крізь отвори, можна розглянути колір, рельєф органів та слизових оболонок.

8.Методом голографії можна дістати об’ємне зображення об’єктів.

З ІСТОРІЇ АНАТОМІЇ

В історії розвитку анатомії, як і ветеринарної медицини, розрізняють три періоди: перший — анатомія давніх часів: з найдавніших часів до занепаду Західної Римської імперії (476 р.); другий — історія анатомії середніх віків: з часів занепаду Західної Римської імперії до періоду Відродження (476– 1500 рр.); третій — історія анатомії в новий час: а) з 1500 р. до заснування перших вищих ветеринарних закладів (1762 р.); б) від заснування вищих ветеринарних закладів до наших днів.

Анатомія в стародавні часи. Анатомія — найдавніша з біологічних наук. До нас дійшли печерні і наскельні малюнки із зображенням рослин, тварин і людей, які датуються 13–14 тисячоліттями до н. е. В печері Астурії (Іспанія) було виявлено перший анатомічний малюнок, на якому був зобра- жений слон з намальованим серцем. Це свідчить про те, що люди епохи па- леоліту знали місце розташування серця і його значення для тварин.

Перші пізнання з анатомії черпалися під час розтину тварин, убитих на полюванні. Часто цією процедурою займалися жерці, що дістало відобра- ження в назві деяких органів. На науку про будову тіла анатомія перетво- рилась у зв’язку з потребами медицини.

У далеких предків слов’янських народів ремісники, працюючи з кістка- ми, знали їх фізичні, хімічні, вікові та видові особливості. Із будила (великої гомілкової кістки) виготовляли флейти. Астрагали (п’яткові кістки дрібних тварин) на Київщині використовували для ігор. Майстри добре володіли складним процесом протравлювання кісток фарбами.

Слов’яни уміли проникати всередину порожнини тіла крізь природні отвори. Проникнення в порожнину матки вівці з метою витягування «мер- лушка» (плодів — ягнят) давно практикувалось слов’янами для отримання високоякісних шкурок.

Знахарі та ремісники мали добрі знання з анатомії нутрощів та їх фізич- них особливостей. Оброблені кишки, сечові міхури, шлунки, очеревину вико- ристовували для виготовлення волинок, музичних струн, бубнів та ін.

Слов’яни дуже часто назви частин тіла використовували для опису ви- гляду рік та морів: устя (рот), губа, ніс (мис), коліно тощо. Перша вимірна система пов’язана з частинами тіла (сажень, п’ядь, аршин, вершок). Крім того, для запам’ятовування літер давні вчителі зверталися також до анато- мії. Так, взяті в боки руки означали літеру «ф» (ферт), рот — літеру «о» (оні- ка) тощо.

Мало даних з анатомії в джерелах Стародавнього Єгипту, хоча саме в Єгипті, як у жодній іншій країні світу, поважали ветеринарію, а відповідно і анатомію. Це зумовлено тим, що єгиптяни вважали тварин представниками своїх богів і створювали особливий культ бика Апіса — втілення Бога Озірі- са. Це свідчить про те, що єгипетські жерці володіли лікувальною справою і

5

Вступ

відповідно мали певні знання з анатомії. Хоча релігія забороняла розтинати трупи, проте єгиптяни добре знали будову органів грудної та черевної поро- жнин. Про це свідчить один з розділів папірусу Еберса (1550 р. до н. е.) — «Таємна книга лікаря, вчення про серце», який починається з анатомо- фізіологічного нарису.

Вассирійців добрий стан гуртів тварин був показником багатства. Вони докладали багато зусиль для збереження і примноження свійських тварин як свого єдиного джерела багатства, володіли великими табунами коней, лікували їх. До нашого з часів ассирійців часу дійшли лише назви двох праць («Хвороби коней» Мохамед Казен і Резалег Тіббі). Це свідчить про те, що були певні знання з анатомії, особливо коня.

Мешканці Ірану вміло доглядали за хворими кіньми в найдавніші часи. Про це згадується в їхніх священних книгах, що були написані зендською мовою. Особлива увага в них приділялась будові печінки — «місця перебу- вання пристрастей».

У семітів (ассиро-вавилонська культура) існувало «Зведення законів Хаммурабі» (2400–2250 рр. до н. е.). В ньому медицина і ветеринарія не розділяються, однак тих, хто лікував людей, називали а-соу, а тварин — мопнай-соу. Особливо шанувалась хірургія, зростало й значення анатомії.

ВІндії періоду Вед (1800–800 рр. до н. е.) особлива увага приділялась ди- ханню (Ріг-Веда), як суті життя, а суть здоров’я вбачалась у гармонії між ди- ханням, жовчю і кров’ю. Саме ці частини вивчались найкраще. В Індії було багато праць з ветеринарії, де висвітлювались питання анатомії. До наших часів дійшли лише назви праць, які знаходимо в індійському ветеринарно- му трактаті Гіппократа (це не грецький Гіппократ), що жив у часи Хозроя Великого, короля Персії (531–579 рр.). Оригінал праці був перекладений на латинську мову Мозе Палермським у XII ст. Цей трактат був основою для написання всіх книг з ветеринарії у період Середньовіччя.

Особливих успіхів у лікуванні людей і тварин досягли китайці. З класично- го канону «Чжоуські ритуали» (XI–V ст. до н. е.) видно, що китайська медицина цього періоду поділялась на чотири складових: внутрішні хвороби, хірургія, дієтетика і хвороби тварин.

Медичний канон «Трактат про внутрішнє» складається з двох книг: книги «Прості питання трактату про внутрішнє», складеної імператором Хуанді (ІІІ ст. до н. е.), і «Книги див» (ІІ ст. до н. е. — ІІ ст. н. е.). Ці праці грунтуються на всіх попередніх знаннях з анатомії та лікування людини й тварин. Засновником хірургії, анатомії та лікування тварин по праву вва- жається Хуа То (141–208 рр.), автор першого в Китаї підручника з ветери- нарії «Ню ма цзін» («Опис і лікування хвороб свійських тварин»). Глибокі знання з анатомії дали йому змогу виконувати складні операції на черепі та внутрішніх органах. Він першим застосував загальний наркоз.

Зовсім не залишили писемних слідів скіфи, які акумулювали високу культуру людей трипільської культури, що мешкали в долинах Південного Буга, Дністра, Прута, сягнувши згодом Дніпра. У період свого розквіту (3500–2700 рр. до н. е.) люди трипільської культури досягли значних успіхів у медицині й ветеринарії (трепанація черепа, кастрація биків). Вони добре зна- ли особливості будови сечостатевої системи і для воєнних дій використовували самок, а не самців. Великий мудрець і лікар Токсаріус (трипілець) вирізнявся глибокими знаннями з анатомії та лікувальної справи. Греки запросили його до себе як учителя. Після його смерті греки визнали його Геросом і одним з асклепіадів, потомком бога Асклепія — покровителя лікарів.

6

АНАТОМІЯ СВІЙСЬКИХ ТВАРИН

Найточніші дані з анатомії містять грецькі й римські джерела. Учень Пі- фагора Алкмен Кротонський (V ст. до н. е.) першим увів розтин трупів лю- дей і тварин. Він першим звернув увагу на слухову трубу кіз і стверджував,

що кози дихають додатково вухами.

Першим творцем анатомічної теорії був Демокрит Абдерський (460 р. до н. е.), який написав багато праць з анатомії. Особливий слід в анатомії лю- дини і тварин залишив Гіппократ (460–377 р. до н. е.). Хоча він ще не відріз- няв нерви від сухожилків, дихальні шляхи від судин, проте навів правильні дані про головний мозок, описуючи вертячку у кіз.

Засновником порівняльної анатомії вважається учень Платона Аристо- тель (384–322 рр. до н. е.). За оцінкою Кюв’є, праці Аристотеля слід «прийн- яти за зразок». Настільки вдало він описав апарат руху, що лише в XVII ст. Фабрицій незначно доповнив ці праці, проте, за словами самого автора, він більшу частину взяв у Аристотеля. Мало послідовників Аристотеля щось до- дали до його опису нутрощів.

Одним з відомих анатомів був і Проксагор із Коса (335 р. до н. е.), який встановив різницю між венами й артеріями, відмічаючи, що артерії закін- чуються капілярами, хоча зазначав, що капіляри містять повітря. Завдяки йому набуло значного поширення вчення про пульс.

Учень Проксагора Герофіл (317 р. до н. е.) вперше описав писальне перо в мозку, яєчники, дванадцятипалу кишку, виявив у кози лімфатичні (молочні) шляхи.

У період життя Аристотеля особливо виділявся Діокл Каристський (360 р. до н. е.). Після Гіппократа, який жив в Афінах, Діокл Каристський був най- відомішим лікарем. Гален говорить про нього, як про ревного анатома, що вивчав анатомію на тваринах.

Еразістрат (помер у 280 р. до н. е.), який жив при дворі сирійського царя, спостерігав молочні судини на брижі кози, хоча назвав їх артеріями, оскіль- ки не завжди виявляв у них молочний сік. Він розрізняв рухові і чутливі не- рви, добре описав сухожилкові нитки серця, хоча травлення пояснював ме- ханічним тертям стінок шлунка.

Марінус (близько 100 р. н. е.), за Галеном, опрацював м’язи, відкрив під- небінний нерв, досліджував кишкові залози. Гален називав Марінуса відно- вником анатомії.

Хоча Гален (131–210 рр. н. е.) був добрим лікарем, проте в історії він біль- ше відомий як анатом. Це останній анатом давності. Він описав 300 м’язів, 7 пар черепномозкових і 30 пар спинномозкових нервів, був піонером у пе- реході до аналітичного та експериментального досліджень. Гален добре во- лодів розтином трупів свиней, собак, левів, слонів, написав 400 праць («Ана- томічні дослідження», «Про призначення частин тіла» та ін.). Анатомія Га- лена містила в собі елементи гістології. Він спостерігав, що м’язи склада- ються не лише з м’язових, а й із сполучнотканинних волокон; стінки арте- рій, шлунка, кишок і матки складаються з кількох шарів. Це він увів низку термінів, які вживаються й нині (апофіз, епіфіз, симфіз, діартроз, синартроз, гінглім тощо).

Анатомія середніх віків. Для розвитку ветеринарії, а відтак і анатомії цього періоду, велике значення мали спеціальні зібрання праць поперед- ників у «Гіппіатрики» та «Геопоніки», які були видані за наказом імпера- тора Костянтина VII (905–959 рр. н. е.), та праці арабських учених.

7

Вступ

Значним досягненням арабських учених було те, що вони переклали на арабську мову праці грецьких та римських учених, додавши свої дані. Ви- значним перекладачем був Абул-Гафен Табіт (826–901 рр.), який також на- писав працю про анатомію птахів. Та особливої поваги заслуговує Абу Бакр (860–930 рр.), конюший і ветеринарний лікар султана Єгипту. У своїй відо- мій праці «El Nacer», яка складається з двох книг (103 розділів), він уперше описав не лише велику кількість хвороб, а й анатомію коней, породні, вікові та статеві відмінності цих тварин.

В європейських країнах праці з анатомії цього періоду поступалися подіб- ним працям давності та арабів. Цей період скоріше був періодом зворотного еволюційного розвитку анатомії.

Можна виділити працю короля Сицилії та Єрусалима Фрідеріка ІІ «Про соколине мисливство» (1274), у якій вперше описано деталі анатомії птахів.

У ветеринарних трактатах Моруса і Марко (1316) та Августіно Колумбре (1518) подано основи анатомії коня і великої рогатої худоби.

Історія анатомії в новий час (до заснування вищих ветеринарних закла- дів). Цей період історики ще називають періодом Карла Руїні — засновника доскональної анатомії коня (1598). З ім’ям Андрія Везалія (1514–1564 рр.) пов’язаний вік Відродження, або реформ. Везалія по праву називають рефо- рматором анатомії. Він розтинав трупи і в 1543 р. закінчив працю «Про бу- дову людського тіла» в семи книгах. Після тривалих віків глибокого занепа- ду науки відкриття йшло за відкриттям. Імена багатьох анатомів епохи Від- родження перейшли в анатомічну номенклатуру — Я. Сільвій (1478–1555),

Г. Фаллопій (1525–1562), В. Євстахій (1500–1570).

Незалежно один від одного М. Сервет (1553), Р. Коломбо (1559) і А. Цезальпін (1569) описали мале коло кровообігу. Відкриття великого кола кровообігу належить В. Гарвею (1578–1638).

А. Бареллі (1608–1679) в книзі «Про рухи тварин» на основі законів меха- ніки вперше розглянув кістки як важелі, на які діють м’язи.

Г. Белліні (1643–1704) вивів із властивостей скорочення і розслаблення термін еластичності. Він вважав, що м’язи складаються з дрібних волоко- нець, яким властива функція скорочення.

К. Мальпігі (1623–1694) за допомогою мікроскопа не лише описав мікро- структуру рослин, багатьох комах, а й відкрив капіляри внутрішніх органів, описав судинні клубочки нирок. Завдяки появі мікроскопа багато вчених близько підійшли до розуміння клітинної теорії — Я. Пуркіньє (1787–1869),

Т. Шванн (1810–1882), М. Шлейден (1804–1881).

Період від заснування вищих ветеринарних закладів до наших днів. Цей період слід вважати ерою правильного, систематичного наукового розвитку всієї ветеринарної науки і анатомії зокрема. Організовуються наукові центри при навчальних закладах з необхідними для наукової діяльності умовами. Заслуга у вирішенні цих питань належить вченим Франції, особливо К. Бур- желату (1712–1799) — анатому й директору першої в Європі Ліонської вете- ринарної школи (1762). Він видав «Анатомічний опис тіла коня в порівнянні з биком і бараном» (1769). У цей період особливо виділяється плеяда вчених- анатомів у Франції (Шово, Вілет, Жірард), Німеччині та Швейцарії (Еммерт, Гюрльт, Шваб, Вагнер, Мюллер, Франк, Ляйзерінг), які написали багато праць з анатомії (підручники, монографії, анатомічні атласи). К. Вольф

(1733–1794), Ж. Кюв’є (1769–1832), К. Бер (1792–1876), застосовуючи результа-

ти порівняльної анатомії, заклали основи ембріології.

8

АНАТОМІЯ СВІЙСЬКИХ ТВАРИН

Визначними вченими і авторами підручників у Росії були І. С. Адрієв-

ський (1759–1806), І. Л. Книгін (1778–1830), О. І. Кікін (1810–1852), В. І. Все-

володов (1790–1863), А. Й. Стржедзинський (1823–1882), Д. А. Третьяков

(1856–1922), Д. М. Автократов (1868–1953), О. П. Климов (1878–1940), А. І. Акаєвський (1893–1982), О. П. Глаголєв (1896–1972).

Фундатором української ветеринарної морфології є професор Харків- ського ветеринарного інституту І. М. Садовський (1855–1911). Професор Г. Ка- дій (1851–1912) започаткував викладання анатомії у Львівській вищій вете- ринарній школі. Перший підручник з анатомії в Україні «Анатомія свій- ських тварин» (1883) і посібник з анатомії верблюда (1893) написав професор Харківського ветеринарного інституту В. Ф. Новопольський. Професор цього інституту Д. П. Поручиков видав підручник українською мовою «Курс порів- няльної анатомії свійських ссавців» (1931) у трьох частинах, а професор І. П. Осипов — атлас з анатомії тварин (1965, 1972). Професором Одеського сіль- ськогосподарського інституту В. М. Жеденовим написані посібники «Загаль- на анатомія свійський тварин» (1958), «Анатомія кроля» (1957), «Анатомія приматів» (1962). Колектив працівників кафедри анатомії УСГА (Націо- нальний аграрний університет) під керівництвом професора Г. О. Гіммель- рейха видав практикум з препарування «Анатомія свійських тварин» (1980), а в 1990 р. вийшов словник колективу авторів «Словник морфологічних ве- теринарних термінів», за редакцією професора С. К. Рудика вийшов друком перший том підручника «Анатомія свійських тварин» (1999) та практикум з препарування «Анатомія свійських тварин» (2000).

В Україні сформувались Київська (професори Б. О. Домбровський, В. Г. Ка- сьяненко, Г. О. Гіммельрейх, М. Ф. Волкобой, С. Ф. Манзій, П. М. Мажуга, О. Г. Безносенко, Ю. П. Антипчук, П. Я. Роговський, С. К. Рудик, В. Т. Хомич, О. Г. Березкін, М. М. Ільєнко) та Білоцерківська (професори П. О. Ко- вальський, Г. М. Цихмістренко, О. І. Кононський, Ю. О. Павловський, В. П. Новак) школи ветеринарних морфологів. Значний внесок в анатомію зроби- ли професори Є. Ф. Лісницький, Т. Г. Цимбал, Г. С. Крок, Г. М. Фоменко, М. Ю. Пилипенко (Харків), А. В. Комаров (Херсон), В. С. Кононенко (Львів), Б. В. Криштофорова (Сімферополь).

ПОДІЛ КЛІТИН І УТВОРЕННЯ ЗАРОДКОВИХ ЛИСТКІВ

Період життя клітин неоднаковий. Одні з них гинуть відносно швидко (клітини епітелію, крові), інші, навпаки, живуть впродовж усього життя тва- рини (нервові). Нові клітини утворюються внаслідок поділу існуючих клі- тин. Розрізняють прямий, непрямий і редукційний поділ клітин.

Прямий поділ (амітоз) клітин полягає в тому, що спочатку на дві частини перешнуровується ядерце, ядро, а потім і цитоплазма. При цьому утворюють- ся рівноцінні клітини, які досягають розмірів материнської клітини. Інколи поділ ядра не супроводжується поділом цитоплазми — виникають багатояде- рні клітини.

Непрямий поділ (мітоз, або каріокінез) відбувається складніше і забезпе-

чує точний розподіл спадкової речовини між новоутвореними клітинами. Під час мітозу відбувається складна біохімічна й морфологічна перебудова в клітині. В мітотичному циклі розрізняють два періоди: підготовку до поділу (інтерфазу) і власне мітоз.

9