50. Основні напрями, школи, видатні представники української історіографії хіх – першої чверті ххi ст.

Наприкінці 18 – поч. 19 ст. публікації з проблем укр. історії набувають якостей професійних наукових досліджень. Це було наслідком процесу інституціоналізації історичної науки, зокрема створення ун-тів, які стали осередками дослідження історії. Період поступу укр. історіографії, що припадає на 1-шу чверть 19 ст., можна характеризувати як стан критичної історії, що зумовлював поєднання в особі історика як автора повної систематичної історії, так і критика та збирача текстів, істор. пам'яток та джерел. Саме такими є праці Д.Бантиш-Каменського, М. Маркевича, Д. Зубрицького, що вважаються першими власне наук. дослідженнями історії України. В першому виданні своєї "Истории Малой России" (4 т., 1822) Д.Бантиш-Каменський розглядає укр. землі ("Малу Росію") як окреме екон., геогр. та політ. утворення. В наступних перевиданнях цієї книги автор, відповідно до змін тогочасної сусп.-політ. ситуації, переходить з позицій автономізму до вірнопідданства, намагається гармонізувати ідею великорос. державності з проявами "малоросійського" локального патріотизму. З використанням широкого джерельного матеріалу написані також праці галицького історика та архівіста Д. Зубрицького. В центрі його наук. зацікавлень була історія Церкви ("Нарис з історії руського народу в Галичині і церковної ієрархії в цьому королівстві"), Ставропігійського інституту ("Інститут Ставропігійський від року 1666 до 1772"), Галицько-Волинського князівства та Галицько-Волин. д-ви ("История древнего Русско-Галицкого княжества").

Визначною пам'яткою історіописання стала "Історія Русів". На жаль, її авторство залишається нез'ясованим і до сьогодні. Більшість дослідників вважають, що твір був підготовлений наприкінці 18 – поч. 19 ст. Ймовірно також, що він пройшов кілька редакцій, останню – на поч. 19 ст. "Історія Русів" значною мірою вплинула на подальший розвиток укр. історіографічного процесу, заклавши нову традицію – розглядати козацтво та його гетьманів як осн. рушійну силу укр. історії, починаючи з 16 ст.

На ґрунті духовного життя України, її культури, науки, літератури романтизм у 20–60-ті рр. 19 ст. постає як досить розвинене, самодостатнє явище. Однією з його характерних ознак став справжній бум зацікавлення укр. нар. традиціями, фольклором, музикою, побутовою к-рою. Розгорнено широку кампанію зі збору та публікації пісенного фольклорного матеріалу з усіх регіонів України. В цей період з'являються перші історико-етногр. збірники й розвідки М. Цертелєва, І. Срезневського (зб. "Запорожская старина"), М. Максимовича, харків. романтиків А. Метлинського, М. Костомарова, а в Галичині розгортає діяльність "Руська трійця" (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький) та ін. В укр. історіографії з'являється окремий романтичний напрям, прихильники якого вважають, що суб'єктом істор. процесу є колективна особистість – народ, нація, зокрема укр. народ, нація українська, – що мають розглядатися крізь призму таких понять, як нар. дух, нар. характер, нар. душа.

З 1-ї пол. 1880-х рр. в центрі уваги істориків постає проблема селянства. В укр. історіографії виникає народницький напрям, що стає домінуючим. У працях М. Костомарова, П. Куліша, О. Кістяківського, П. Чубинського, В. Антоновича, М. Драгоманова, О. Лазаревського та ін. дослідників укр. народ постає як незалежний і самостійний суб'єкт істор. процесу. При цьому наголос робиться на соціальній та побутовій історії укр. народу, який ототожнювався головно із селянством. Дослідження соціальних та побутових аспектів істор. процесів, перш за все 17–18 ст., представники цього напряму проводили, дотримуючись принципів позитивізму. Осередками народницького напряму були: час. "Основа" (1861–62), Південно-Західний відділ Російського географічного товариства (1870-ті рр.), ж. "Киевская старина" на чолі з О.Лазаревським (1880-ті рр.).

Одним із творців народницького напряму в укр. історіографії вважається М. Костомаров. Він тлумачив сусп-во як певну однорідність і не виокремлював у ньому осібних верств. Водночас людність тієї чи ін. країни він розглядав як етнічно неоднорідне з'єднання. На відміну від своїх попередників, він симпатизував запорожцям і негативно ставився до діяльності гетьманів, усі змагання яких пояснював винятково їхніми особистими мотивами честолюбства. Романтичним захопленням старовиною й козацтвом відзначалися й ранні праці П. Куліша. Однак згодом, гол. чин. під впливом польс. історіографії, він критично переглянув своє раннє романтичне захоплення козацтвом і намагався піднести роль шляхти в укр. історії. Це викликало обурення та осуд з боку традиційної укр. історіографії того часу.

Дослідженню соціальної історії Гетьманщини присвятив свою наук. діяльність О. Лазаревський ("Малороссийские посполитые крестьяне 1648–1783", "Описание старой Малороссии" у 3-х т.). Він уперше ґрунтовно на підставі документів аргументував тезу, що запровадження кріпацтва на Лівобережній Україні імп. Катериною II було, по суті, завершенням тих соціально-екон. процесів, що тривали тут ще з 1650-х рр. У подібному проблемно-тематичному напрямі працював і М. Драгоманов. Він розумів сусп. процес як поступовий, підпорядкований внутр. законові прогресу розвиток політ. і моральних ідей. Його особливо цікавили можливості використання сучасних йому методологічних підходів європ. фольклористики, базованих гол. чин. на широкому порівняльному аналізі, для дослідження укр. нар. словесності.

Найбільш послідовно народницький напрям в укр. історіографії репрезентований у працях В. Антоновича та його учнів. Як і М. Костомаров, В. Антонович вважав провідною ідеєю історії укр. народу ідею широкого демократизму, втілювану через вічевий принцип. В. Антонович створив наук. школу, діяльність якої відзначалася насамперед ґрунтовним документалізмом. Майже всі історики, які наприкінці 19 ст. посіли професорські каф-ри в ун-тах Харкова, Одеси та Києва (Д. Багалій, О. Андріяшев, В. Данилевич, В. Ляскоронський, О. Грушевський та ін.), а також М. Грушевський, який обійняв каф-ру у Львів. ун-ті (нині Львівський національний університет), були учнями В. Антоновича.

На зламі 19–20 ст. у Києві, Харкові, Одесі, Львові та ін. містах було засновано низку історичних наукових товариств (Історичне товариство Нестора-літописця, Історико-філологічне товариство при Харківському університеті, НТШ та ін.), часописів та журналів ("Киевская старина", "Записки Наукового товариства імені Шевченка" та ін.), археографічних комісій і т-в, музеїв. Це засвідчило досить високий ступінь зрілості та самодостатності тогочасної укр. історіографії – саме тоді почали з'являтися й перші роботи (О. Пипіна, О. Лазаревського, М. Василенка, О. та М. Грушевських), предметом дослідження яких стала власне укр. історіографія.

Свого найвищого розвитку народницький напрям в укр. історіографії досяг у наук. творчості М. Грушевського. У своїх роботах методологічного характеру (зрештою доволі нечисленних) М. Грушевський запропонував вивчати історію саме народу, а не д-ви. Він зазначав, що держ. фактор в історії є підпорядкованим екон., культ. та нац. факторам. Чимало уваги приділяв дослідженню розвитку міст і міськ. життя – осн. передумови, на його думку, створення д-ви. У своїй фундаментальній "Історії України-Руси" він наголошував на тому, що немає й не може бути "общерусскої" історії, оскільки нема "общерусскої" народності, а отже, й об'єкта для дослідження. Зокрема, у середині 1920-х рр. за ініціативою М. Грушевського при ВУАН (нині Національна академія наук України) була створена Комісія для дослідів нової української історіографії.

Протягом 1930—50-х рр. дисциплінарне оформлення історіографії в УСРР—УРСР майже завмерло. З наук. обігу зник і сам термін «українська історіографія». Його замінили дефініції «історіографія історії Української РСР» та «історіографія історії України». Впродовж 1960—80-х рр. формування дисциплінарного статусу історіографії в Україні відбувалося в межах офіційної радянської доктрини. В умовах лібералізації радянського режиму наприкінці 1950—60-х рр. до наукового обігу знову вводиться термін «українська історіографія» (М. Марченко). Активізуються дослідження з української історіографії. Зокрема, засновується спеціалізований збірник «Історіографічні дослідження в Українській РСР» (1968—73; з 1997 — «Історіографічні дослідження в Україні»). Створюються профільні кафедри в Харківському та Дніпропетровському університетах. Складається й коло авторів, які розробляють українську історіографічну проблематику (В. Дядиченко, Л. Коваленко, Н. Комаренко, Ф. Лось, М. Марченко, А.Санцевич, В. Сарбей, Ф. Шевченко та ін.). Ряд дослідників вивчає проблематику, пов'язану з російською історіографією, історіографією історії СРСР (В. Астахов, В. Шевцов, І. Шерман та ін.) Однак, на початку 1970-х рр. відбулася кампанія масових чисток у системі АН УРСР, зокрема в Інституті історії (нині Інститут історії України НАН України). Дослідження з української історіографії були знову призупинені. Вони зазнали ідеологічної нівеляції та були зведені до рівня проблемної історіографії й описових праць. Протягом 1970—80-х рр. українська історіографія існувала в умовах ідеологічного конформізму, інтелектуальної ізольованості, стагнації та штучної обмеженості джерельної бази.

Пострадянська українська історіографія формувалася під впливом кількох інтелектуальних хвиль. Упродовж 1990-х рр. вона розвивалася переважно під гаслом повернення до національної історіографічної спадщини та її осмислення. Публікувалися класичні студії з української історіографії (В. Антоновича, Д. Багалія, М. Грушевського, Д. Дорошенка, І. Крип'якевича, І. Лисяк-Рудницького, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко та ін.). Дискутувалися проблеми реконструкції історії української історичної думки, зокрема спадщини істориків-народників та істориків-державників.

Від кінця 1990 — початку 2000-х рр. в українській історіографії дедалі більшої сили набуває нова інтелектуальна хвиля. Вона пов'язана з розробкою методологічних та теоретичних засад, підготовкою дидактичних курсів з національної історіографії. видаються навчальні посібники і підручники Я. Калакури, І. Колесник та ін. Теоретичні та методологічні проблеми української історіографії розробляються в працях Я. Грицака, Я. Дашкевича, Л. Зашкільняка, Г. Касьянова, М. Ковальського, І. Колесник, Т. Попової, В. Потульницького, О. Реєнта, С. Стельмаха та ін. Засновуються нові фахові видання: «Історія та історіографія в Європі» (з 2003), «Ейдос. Альманах інтелектуальної історії» (з 2005) та ін. Нині українська історіографія розвивається під зростаючим впливом студій з інтелектуальної історії, наукознавства, філософії історії, культурології, політології, етнології, соціології, соціальної психології та ін. Кардинально розширилося й проблемне поле сучасної історіографії. Воно включає як саме історичне знання про історію, так і саме історіографічне знання про історичне знання. Нині в типо-видовому плані історіографія поділяється: на проблемно-тематичну історіографію, біоісторіографію (персонологічну історіографію), інституціонально-організаційну історіографію (установи, товариства, інституції, часописи та ін.), предметну чи інституціонально-структурну історіографію за формальними (дисциплінарно-галузева структура) та неформальними (напрями, школи, течії, гуртки і т. д.) ознаками, регіональну (обласну, краєзнавчу) історіографію, культурологію історіографії, історію історіографії (історію історії істор. науки) та ін. Окрім того, з історіографією тісно пов'язане вивчення історії теорії (історіології), методології, методики та техніки історичних досліджень.

До сьогодні проблема періодизації української історіографії залишається предметом численних наук. дискусій. Окремі періоди національної історіографії й донині вивчені недостатньо. У найзагальнішому, схематичному вигляді вирізняють такі періоди української історіографії:

• літописний (11—16 ст.);

• козацько-старшинський або козацького літописання в церковній, політичній та компілятивній формах з елементами провіденціалізму та прагматизму (кінець 16 — середина 18 ст.);

• історико-антикварний з просвітницькими, раціоналістичними, преромантичними та критичними тенденціями (2-га пол. 18 cт.);

• критичний або критично-синтетичний (1-ша третина 19 ст.);

• романтично-народницький у ностальгійно-патріотичній, героїко-легендарній та мовно-етнографічній формах (30—60-ті рр. 19 ст.);

• позитивістсько-народницький з використанням різноманітних методологічних підходів (70-ті рр. 19 — початок 20 ст.);

• державницький або національно-визвольних змагань та повоєнного десятиліття (1920-ті рр.) в еміграційному та радянському варіантах;

• біполярного поділу — на українську еміграційну (30—40-ві рр. 20 ст.) і діаспорну (після 1952) та українську радянську (30—80-ті рр. 20 ст.) історіографії;

• сучасний (з 90-х рр. 20 ст.).