28. Історіографія, джерела та основні проблеми вивчення історії Української національно-демократичної революції 1917-1921 років.

У таборі українських лідерів відбувалися безперервні дискусії з питань державотворення, створювалися все нові концепції, йшла безкомпромісна боротьба за втілення їх у життя. Спостерігалося постійне перегрупування сил як у таборі національно-визвольного руху, так і серед його противників. У боротьбі за свою незалежну державу патріотичні сили здобували як блискучі перемоги, так і зазнавали тяжких трагічних падінь. Саме вони наклали свій відбиток на загально визнану періодизацію: 1) Українська народна республіка доби Центральної Ради (березень 1917 — квітень 1918 рр.); 2) Українська держава гетьмана П. Скоропадського (29 квітня — 14 грудня 1918 р.); 3) Українська Народна Республіка доби Директорії (грудень — 1918—1920 рр.).

Українська революція, що так вдало розпочалася для українства, у кінцевому підсумку закінчилася трагічно для великої волелюбної державотворчої нації. Революція зазнала поразки. Однак досвід Української революції стало предметом дослідження представників різних галузей знань. Усі дослідження, що вивчали Українську революцію, можна класифікувати за основним принципом ставлення до української державності в будь-якій формі за умови, що ця держава має бути незалежною суверенною Українською державою.

До першої групи належать дослідження, в яких намагалися правдиво відтворити події Української революції в різних її періодах. До них варто віднести праці самих учасників революційних подій. Передусім треба назвати роботи М. Грушевського, В. Винниченка, Н. Григоріїва, О. Шульгіна, М. Шаповала. Зважаючи на федералістські переконання, на їх прагнення в практичній діяльності Центральної Ради, слід підкреслити, що їх праці відрізняються і за обгрунтованістю цих ідей, і за джерельною базою та спрямованістю. Крім М. Грушевського та В. Винниченка проблеми визвольних змагань за доби Центральної Ради з достатньою глибиною в історичній послідовності були досліджені в роботах Д. Дорошенка та П. Христюка.

Глибоким патріотизмом пронизані праці самостійників — соціалістів, що виходять з теоретичних підвалин, започаткованих Д. Донцовим та М. Міхновським (Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї, Самостійна Україна Збірник програм українських політичних партій поч XX ст.. — Т, 1991) їх концепція грунтувалася виключно на принципах державної незалежності України з усіма наслідками, що звідси випливали. Предметно і послідовно національно-визвольний рух доби Центральної Ради розглядається у працях самостійників — соціалістів — Д. Гирського, Р. Млиновецького, І. Нагаевського (Гирський Дмитро Дивні спроби виправдовування антидержавної політики (Відгук на фальсифікації соціалістів з табору УНР) — Торонто, 1973, Млиновецький Р Нариси з історії українських визвольних змагань 1917—1918 рр. — Л, 1994, Нагаєвський І Історія української держави двадцятого століття — К, 1993) та ін. У них проаналізовано державно-правові документи Центральної Ради та Генерального Секретаріату, значну увагу приділено боротьбі українських політичних партій у питаннях політики та практики державного будівництва часів визвольних змагань.

Тільки наприкінці 20-х — на початку 30-х років у радянській історіографії почала складатися концепція історії революції та громадянської війни в Україні, основана на марксистсько-ленінських ідеологічних засадах з національного питання. На багато років Центральна Рада була затаврована як буржуазно-націоналістична організація, що згадувалася в історичній літературі лише як об'єкт, проти якого вели боротьбу робітники та селяни України на чолі з більшовицькою партією (Яворський М. Нариси з історії революційної боротьби на Україні. — X., 1927; Революції на Вкраїні в її головніших етапах. — X., 1928; Річицький А. Центральна Рада від лютого до жовтня. Нариси з історії української революції. — X., 1930; Історія КП(б)У в стислому нарисі. — X., 1932; Волин М., Попов М. Очерки истории Коммунистической партии (большевиков) Украины. — Харьков, 1931).

Тільки на початку 90-х років намітилися принципові зміни в концептуальному підході вітчизняних і зарубіжних вчених до висвітлення проблем Української революції. Критично проаналізувавши усю попередню історіографію, джерела, на які вона спиралася, українська історична наука мобілізувала наукові кадри до концептуального перегляду та широкого вивчення проблем визвольних змагань. Ініціативу на себе взяв Інститут історії України Академії наук України. Наукові співробітники інституту видали серію історичних зошитів, якими охопили широку тематику Української революції (Гриценко А. П. Українські робітники на шляху творення національної держави І Всеукраїнський робітничий з'їзд 11—14 (24—27) липня 1917 року — К , 1992, Хміль І. В. Перший Всеукраїнський селянський з'їзд (28 трав — 2 черв 1917 р) — К, 1992, Шусь О. Й. Всеукраїнські військові з'їзди — К, 1992, Галенко О. І., Яновський Д. Б. Перший уряд демократичної України — К, 1992, Хміль І. В. Український Національний конгрес-з'їзд 6—8 квіт 1917 р — К, 1994, Яновський Д. Б. Маловідомі конституційні акти України 1917—1920 рр — К, 1991 р). Чимало наукових статей з новими підходами на дану проблему опублікував «Український історичний журнал» (Гамрецький Ю. М. Універсали — визначні віхи історії Центральної Ради // УІЖ — 1991 — № 8 — С 23—30, Солдатенко В. Ф. Становлення української державності і проблема збройних сил Березень 1917 — квітень 1918 р // УІЖ — 1992 — № 5 — С 38—40, № 7, 8 — С 24—39, № 12 — С 14—19 та ін.).

Опублікована і двохтомна історіографічна праця «Українська революція Концепція та історіографія» В. Солдатенка. В ній аналізуються не лише історіографічні роботи, а й чисельні концепції проблеми української державності (Солдатенко В. Ф. Українська революція Концепція та історіографія — К, 1997).

Початок дослідження Української держави П. Скоропадського поклали спомини самого гетьмана, праці діячів, що формували політику гетьманату Емігрувавши за кордон після повалення гетьманату, вони заклали основи досліджень істориків української діаспори (Павло Скоропадський Спомини — К, 1992, Дорошенко Д. Історія України 1917—1923 рр — Т 2, Нагаєвський І Історія Української держави двадцятого століття — К, 1993, Коваль Б. Державним курсом Гетьманщини — Торонто, Нью-Йорк, 1981, Гирський Д. Дивні спроби виправдовування антидержавної політики — Торонто, 1973). Не менше діставалося П. Скоропадському за формування уряду. Незважаючи на те що уряд було сформовано на професійній основі з людей, які були українцями або довгий час працювали в Україні, з опозиції постійно закидали гетьманові, що його «правительство, цілком буржуазне, російське, украіножерське» (Христюк П. Замітки і матеріали з історії Української революції 1917—1920 рр — Т 3 — С 11).

Гетьманом та його урядом була розроблена широка програма стабілізації національної економіки, торгівлі, побудови фінансової системи, формування нових аграрних відносин, відродження освіти і культури. Праця містить надзвичайно багатий матеріал щодо діяльності міністерств, спрямований на стабілізацію і розвиток національної економіки (Дорошенко Д. Історія України 1917— 1923 рр — Т 2 Українська гетьманська держава — Ужгород, 1930). Безперечний науковий інтерес для дослідників являє присвячена вивченню стану різних галузей промисловості України праця В. Мазуренка (Мазуренко В. Економічна самостійність України в числах — Відень, Київ, 1921). На широкому статистичному матеріалі автор намагається довести можливість і необхідність існування України як економічно незалежної держави.

Конфлікт серед національних сил, що призвів не тільки до падіння Української держави у 1918 р., а й обумовив поразку української визвольної боротьби у 1917—1920 рр., грунтовно проаналізовано у працях Я. Пеленського (Пеленський. Я Гетьманат П. Скоропадського Міфи та дійсність // Останній гетьман Ювілейний збірник пам'яті Павла Скоропадського 1873—1945 —К, 1993 —С 5—12, Спадщина В'ячеслава Липинського і сучасна Україна (В'ячеслав Липинський І. І Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна — Київ, Філадельфія, 1994 — С 15—29, Передмова Спогади гетьмана Павла Скоропадського (Павло Скоропадський Спогади (кінець 1917 — грудень 1918) — Київ, Філадельфія, 1995 — С 11—34) Він довів, що розкол в українському національному русі між його народницько-соціалістичним крилом і національно-консервативною течією був однією з фатальних помилок, зроблених на початку визвольних змагань (Пеленський Я. Передмова Спогади гетьмана Павла Скоропадського — С ЗО—31).

В історії України немає більш сфальсифікованої проблеми, ніж проблема Директорії УНР В енциклопедичному словнику «Великий жовтень і громадянська війна на Україні» читаємо «Директорія — контрреволюційний, буржуазно-націоналістичний орган на Україні, створений 13. 12. 1918 р. лідерами дрібнобуржуазних і буржуазно-націоналістичних партій До Д. ввійшли представники укр. с.-д. партій, укр. партій соц.-рев., украінських-самостійників та один позапартійний». У подальших роботах А. Лихолата, І. Рибалки діяльність Директорії розглядається суто з ідеологічних позицій (Лихолат А. В. Разгром буржуазно-националистической Директории на Украине — М, 1949, Рибалка І. К. Розгром буржуазно-націоналістичної Директорії на Україні — X, 1962). Вона характеризується як буржуазно-націоналістична, антинародна, владна структура, на боротьбу проти якої піднявся весь народ.

Відверта фальсифікаторська характеристика Директорії продовжувала побутувати в радянській історіографії. До другої групи досліджень про Директорію належать праці, видані авторами українського зарубіжжя. Проте однозначної оцінки доби Директорії УНР в ній також немає. В цій групі робіт помітні дві тенденції щодо характеристики Директорії

Одна тенденція закладена її політичними противниками — В. Липинським, Д. Донцовим та ін., які розглядали Директорію однобічно, вбачаючи в її діяльності лише сукупність безперервних помилок та провалів. (Липинський В. Листи до Братів — Хліборобів про ідею і організацію Українського монархізму. Писані 1919—1920 рр — Відень, 1926). Друга тенденція, що отримала подальший розвиток, була сформульована членами та прибічниками Директорії В. Винниченком, А. Андрієвським, М. Шаповалом, І. Мазепою та ін. (Винниченка В. Відродження нації — Київ, Відень, 1920 — Ч 1—3, Андргєвський А. Директорія — Берлін, 1941, Шаповал М. Гетьманщина і Директорія — Нью-Йорк, 1958, Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917—1921 — Прага, 1942 — Т 1—3). Відповідно до цієї тенденції Директорію представлено з позицій патріотичного прагнення до відродження незалежної УНР. Це ближче до об'єктивності, хоча діяльність Директорії далеко не завжди втілювалася в практику державотворення.

Проблематика Директорії тематично досліджується також у інших працях Зокрема, безпосередні учасники тих подій М. Капустянський, О. Удовиченко, С. Шелухін, Ю. Тютюнник та ін. зосереджують увагу на військовій політиці Директорії, висвітлюють бойові дії Українських збройних сил (Капустянський М. Похід українських армій на Київ—Одесу в 1919 році (короткий воєнно-історичний огляд) — Л, 1921, Удовиченко О. Україна в боротьбі за державність Історія організації і бойових дій Українських збройних сил 1917— 1921 — Вінніпег, 1954, Шелухін С. Варшавський договір між С. Петлюрою й поляками 21 квітня 1920 р — Прага, 1926, Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни — X, 1924).

29. Українська державність доби Центральної ради, Гетьманату, Директорії: спільне і відмінне.

2 березня 1917 р. нар Микола II зрікся престолу на користь свого брата Михайла, який наступного дня також відмовився від трону. У той же день була опублікована декларація про програму і склад Тимчасового уряду на чолі з князем Г. Львовим. До скликання Установчих зборів Тимчасовий уряд проголосив себе владою. В Україні у Києві 17 березня 1917 р. з ініціативи Товариства українських поступовців було засновано Українську Центральну Раду за участю українських політичних партій, українських військових, робітників, духовенства, студентства, громадських і культурних організацій. Центральна Рада спочотку стала прообразом українського парламенту, а згодом і справжнім парламентом країни. Головою Центральної Ради було обрано видатного українського історика Михайла Грушевського. 23 червня 1917 р. Центральна Рада своїм Першим Універсалом проголосила автономію України та обрала Генеральний секретаріат – автономний уряд України. Після захоплення більшовиками влади в Москві й Петербурзі в результаті Жовтневого перевороту 1917 р. Центральна Радо 20 листопада 1917 р. своїм Третім Універсалом проголосила Українську Народну Республіку з визначеною територією й федеративними зв'язками з Росією. Як довели вибори до Всеросійських установчих зборів 25 листопада 1917 р.. Центральна Рада підтримувалася більшістю населення: українські партії здобули 75 % голосів, більшовики – тільки 10 %.

-6 грудня 1917 р. Перший з'їзд рад селянських, солдатських і робітничих депутатів у Києві висловив "цілковиту довіру і свою рішучу підтримку Українській Центральній Раді" і відкинув більшовицький ультиматум (за це рішення проголосували 2479 делегатів, проти – 2, утрималися 19). Більшовицька меншість депутатів цього з'їзду переїхала до Харкова, де 11-12 грудня 1917 р., не маючи легітимних прав, проголосила створення "Народного секретаріату УНР", та "поширила" на Україну декрети радянського більшовицького уряду. Насправді це було прикриття для маріонеткової залежності від більшовицького уряду Росії.

На початку 1918 р. Центральна Рада стала схилятися до ідеї проголошення повної незалежності України. У січні 1918 р. представник Одеси на засіданні Малої Ради, наголосивши, що "більшовизм росте, як пошесть", запропонував негайно проголосити самостійність УНР. У розпалі воєнної боротьби проти більшовиків та під час переговорів України з Австрією, Німеччиною, Туреччиною та Росією у Бресті Центральна Рада 22 січня 1918 р. ухвалила Четвертий Універсал, яким проголосила Україну самостійною і суверенною державою. Універсал проголошував: "Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною державою Українського Народу". Україна заявляла про готовність жити у злагоді з усіма сусідніми. Раді народних міністрів (на яку було перейменовано Генеральний Секретаріат) доручалося якнайшвидше завершити мирні переговори й очистити Україну від російських військ. Після війни ставилося завдання роздати народу землю без викупу. Перевести підприємства на випуск мирної продукції й ліквідувати безробіття. Оголошувалася контроль за торгівлею. Також уряд проголосив намір боротися з усіма антиукраїнськими й антидержавними силами. IV Універсал підтверджував усі демократичні права та свободи, проголошені у III Універсалі.

Центральна Рада виявилася не готовою ані організаційно, ані психологічно до відбиття агресії радянської Росії. Російські війська захоплювали одне безборонне місто за іншим, користуючись тим, що українська влада не зуміла втримати та демобілізувала свої війська.27 січня 1918 р. з Києва назустріч російським більшовицьким військам, що наступали на Україну, вирушив загін, до складу якого входив добровольчий Студентський курінь. Він складався із студентів Університету ім. Святого Володимира а також із гімназистів київських гімназій. Вони майже не мали жодної бойової підготовки. Вони мали на меті втримати станцію Бахмач але вже дорогою дійшов наказ що вона взята тому вони зупинились на станції крути де надіялись втримати оборону. Бій під Крутами відбувся 29 січня 1918 р і тривав до вечора в звязку із закінченням бойових патрнів дійшов наказ відступати. Однак (Студентський курінь) не зорієнтувалося чи не почуло наказу, в темряві пішло у наступ – і вийшло прямо на позиції більшовиків. У результаті більша частина студентів загинула під час цього неузгодженого маневру, а 35 потрапили в полон та були розстріляні. Загалом втрати українців під час бою під Крутами становили близько 300 бійців загиблими. 8 лютого 1918 р. більшовицькі війська вступили до Києва, де почався червоний терор. Розстрілювали за "буржуйський вигляд", за "косий погляд", "за кожне українське слово" або й просто так, як писав очевидець тих подій, 2 березня 1918 р. російсько-більшовицькі війська було вигнано з Києва, 

Слабкість Центральної Ради спровокували німецьке командування підтримати встановлення влади генерала царської армії Павла Скоропадського, його було проголошено гетьманом Української Держави. Своєю грамотою Скоропадський розпустив Центральну Раду й Малу Раду, а видані ними закони скасував.

На фоні наростаючого невдоволення політикою Центральної Ради, її неспроможності виконати умови договору, зокрема, щодо хлібних поставок, 29 квітня 1918 р. відбувся державний переворот, внаслідок якого до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. В історії України розпочався новий період, який тривав біля восьми місяців і дістав назву - період Гетьманату або Української Держави. Прийшовши до влади, П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади - мав право видавати закони, призначати голову Ради міністрів, затверджувати і розпускати уряд, також він контролював зовнішньополітичну діяльність держави. За період свого правління гетьманському уряду вдалося досягти деяких успіхів. Так, в країні певною мірою стабілізувалося економічне життя - була встановлена українська грошова система, засновувалися банки, відновився залізничний рух. Очевидні зрушення сталися у справі українізації освіти та культури. До позитивних моментів можна віднести й розширення кола зовнішньополітичних стосунків Української Держави; проведення судових реформ тощо. Однак залишалася нерозв'язаною земельна проблема, а практика повернення поміщицьких земель і застосування карних загонів проти селянства примушувала останніх підніматися на збройну боротьбу проти уряду. 

Вже всередині травня 1918 р. опозиція організаційно оформилася в Український Національно-Державний Союз, який у серпні перетворився на Український Національний Союз. УНС повів рішучу боротьбу проти гетьманського режиму, а восени взяв курс на повстання. У листопаді 1918 р. для керівництва повстанням було обрано Директорію з 5-ти осіб: В. Винниченко (голова), С. Петлюра, А. Макаренко, П. Андрієвський, Ф. Швець. Момент виступу проти гетьмана був вдало обраний лідерами Директорії - гетьман втратив підтримку Німеччини, яка програла I світову війну і підписав непопулярний союз з небільшовицькою Росією. Армія Директорії швидко росла за рахунок незадоволених селян і в грудні 1918 р. вона переможно ввійшла до Києва.

З приходом до влади Директорії було проголошено відновлення УНР. 26 грудня Директорія видала Декларацію, в якій заявлялося, що вона намагатиметься встановити баланс між революційними реформами й порядком. Одним із основних положень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Уряд брав на себе зобов'язання бути представником інтересів робітників, селян і трудової інтелігенції, а також оголошував про намір позбавити виборчих прав земельну й промислову буржуазію. Для вирішення нагальних проблем скликався Трудовий Конгрес, який мав відіграти роль передпарламенту. Але небагато з поставлених цілей удалося здійснити. Становище Директорії було дуже тяжке. Чисельна армія повстанців, що забезпечила тріумфальний рух на Київ, розтанула з такою ж швидкістю, з якою створилась. Масу її давали селяни, які, поваливши гетьманський режим, поспішали додому, щоб ділити панську землю.