- •Питання з історії України до державної атестації
- •Виникнення Київської Русі: гіпотези та дискусії.
- •Прийняття християнства на Русі та його історичне значення.
- •Розквіт та занепад Київської Русі.
- •Занепад Києва
- •Давньоруські князівства на теренах України та їх боротьба з кочівниками.
- •Галицько-Волинське князівство, його політичний та соціально-економічний розвиток. Данило Галицький.
- •Причини та наслідки приєднання українських земель до Великого князівства литовського.
- •Люблінська унія, причини та наслідки.
- •Наслідки Люблінської унії для України.
- •Виникнення козацтва в Україні.
- •Українська козацька держава: формування, система органів влади, тенденції розвитку.
- •Берестейська унія. Релігійне питання в Україні у XVI ст.
- •Запорізька Січ у XVI - на початку xvіi ст.
- •Розвиток національно визвольної боротьби в Україні наприкінці XVI – у першій третині xviі ст.
- •Українська національна революція середини xviі ст.: причини, характер, особливості.
- •Українсько-московська угода 1654р. Та наступні правові документи про союз України з Росією.
- •Гетьманування і.Мазепи. Проблема оцінки діяльності Мазепи в історичній літературі.
- •Ліквідація Запорізької Січі та подальша доля козацтва.
- •Приєднання та економічне освоєння Півдня України в кінці XVIII ст.
- •Культура України в другій половині XVII -XVIII ст.
- •Українське національне відродження у хіх ст.: характеристика основних етапів.
- •Український національний рух в 60-70 рр. Хіх ст. М. Драгоманов.
- •Українці в загальноросійському і польському революційно-визвольному русі хіх ст.
- •Соціально-економічний розвиток українських земель у хіх ст.
- •Суспільно-політичний та національний рух в Україні на початку хх ст. Виникнення українських політичних партій.
- •Столипінська аграрна реформа в Україні.
- •Історіографія, джерела та основні проблеми вивчення історії Української національно-демократичної революції 1917-1921 років.
- •Причини поразки та уроки Української національно-демократичної революції 1917-1921 років.
- •Національно-демократична революція у Східній Галичині. Зунр.
- •Нова економічна політика: причини, суть, особливості впровадження в усрр.
- •Радянська модернізація Україна у 1930-ті рр.
- •Особливості сталінського тоталітарного режиму в Україні у 1930-ті роки.
- •Український націонал-комунізм як історичне явище.
- •Урср у перші повоєнні роки. Ждановщина.
- •Хрущовська «відлига» й Україна. Шістдесятники.
- •Наростання кризових явищ в суспільно-політичному і духовному житті урср (друга половина 60-х – середина 80-их років хх століття).
- •Дисидентський рух в Україні.
- •Україна в умовах «перебудови»: шлях до незалежності.
- •Державне будівництво і формування громадянського суспільства в незалежній Україні.
- •Революція Гідності: причини, сутність, наслідки.
- •Українці за межами України: чисельність, розміщення, політичні, громадські організації й релігійні центри.
- •Предмет, методологічні засади української історіографії.
- •Основні напрями, школи, видатні представники української історіографії хіх – першої чверті ххi ст.
Особливості сталінського тоталітарного режиму в Україні у 1930-ті роки.
В ході здійснення індустріалізації і колективізації Сталін покінчив з опозицією в партії, повністю підпорядкувавши її своїй особистій диктатурі. ВКП(б) стала слухняним знаряддям утвердження сталінської тоталітарної" системи в CPCP. Тоталітарний режим, що сформувався в CPCP у 30-х роках, був покликаний не тільки контролювати, а й спрямовувати суспільні процеси.Україна зазнала три хвилі репресій:а) в J 929-1931 pp. - розкуркулення, депортації; б) в 1932-1934 pp. - голод, репресії після вбивства C.M.Кірова; в) в 1936-1938 pp. - доба "Великого терору". Одним з перших кроків до масового терору стала так звана "шахтинська справа" навесні 1928 р. Згідно з офіційними повідомленнями було "викрито" велику "шкідницьку" організацію, яка складалася з вороже настроєних технічної інтелігенції та білогвардійців. А влітку 1928 р. серед "шахтинців" опиняться й керівники промисловості України, які будуть звинувачені в створенні "Харківського центру" для керівництва "шкідництвом".
Після цього розпочалася цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції. У вересні 1929 р. відбулися арешти ряду українських діячів науки, культури. Розпочалися "чистки" багатьох українських наукових, освітніх і культурних закладів. Жертвами репресій стали найяскравіші постаті українського національного відродження. 19 квітня 1930 р. особливий склад Верховного суду УСРР виніс вирок у справі "Спілки визволення України" (СВУ), трактованої як контрреволюційна організація. Із загальної кількості заарештованих для проведення показового процесу над "ворогами народу" було виділено 45 знакових постатей — провідних учених, письменників, діячів культури. Серед них академіки С. Єфремов та М. Слабченко, науковці А. Ніковський, Й. Гермайзе, церковний діяч В. Чехівський, письменниця Л. Старицька-Черняхівська. Разом з ними до судової відповідальності притягувалися молоді люди, яким інкримінували членство в юнацькій організації СВУ — "Спілці української молоді". Згідно з документами звинувачення, СВУ — СУМ мали організації у всіх головних містах України і ставили за мету за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників, відокремити Україну від СРСР і утворити Українську самостійну державу. Незважаючи на те, що конкретної вини не було встановлено, підсудні одержали від 2 до 10 років ув'язнення, а згодом були знищені. Всього під час процесу і після нього за звинуваченнями в причетності до СВУ було репресовано бл. 30 тис. осіб, переважно інтелігенція і студентство. Один зі слідчих у справі СВУ С. Брук цинічно заявив; "Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання — і воно буде виконане; кого не поставимо — перестріляємо!" Після процесу СВУ погром української інтелігенції продовжився. У зв'язках з СВУ звинуватили ієрархів Української автокефальної православної церкви. Як наслідок, у січні 1930 р. УАПЦ змушена була само розпуститися, а митрополита М. Борецького, десятки єпископів та сотні священиків незабаром заслали до таборів.
Наступного року значну частину інтелігенції на чолі о М. Грушевським було звинувачено у належності до вже іншої "ворожої організації'" — "Українського національного центру". Жертвами брехливих звинувачень стали 50 осіб, яких засудили на строк від трьох до шести років. (У 1934—1941 рр. 33 з них знов засудили за "антирадянську діяльність" і "шпигунство". 21 особу розстріляли, 12 отримали нові строки. Більшість із них померли в таборах.) М. Грушевського як керівника "бойової націонал-фашистської організації" та "теоретика буржуазного націоналізму" вислали до Росії, де він 24 листопада 1934 р. помер за загадкових обставин. Почалися гоніння проти Всеукраїнської академії наук: було введено цензуру на її видання, закривалися найдіяльніші секції, виганялися й піддавалися репресіям т.зв. буржуазні націоналісти. З особливою силою нова хвиля репресій охопила українське суспільство після того, як у січні 1933 р. Сталін призначив особистим представником в Україні П. Постишева. Разом з ним прийшли новий голова Об'єднаного державного політичного управління (ОДПУ) — В. Балицький і тисячі російських функціонерів. Постишеву було доручено завершити колективізацію, провести чистку в компартії та припинити українізацію. У міру того як набирало обертів правління нового сталінського опричника в Україні, страчувалися чи висипалися в табори тисячі представників нової української інтелігенції, що з'явилася у 1920-ті роки. За даними О. Субтельного, з 240 українських письменників тоді зникло 200; із 35 вчених-мовознавців знищили 62. Декілька сотень українських кобзарів, які зібралися на свій з'їзд, заарештували і розстріляли. Оголошували шпигунами і заарештовували філософів, художників, редакторів. Деякі діячі, не бажаючи зректися своїх поглядів, накладали на себе руки, як це зробили М. Скрипник та М. Хвильовий. Загалом, за деякими даними, у Радянській Україні в 1930-х роках було ліквідовано майже 80 % творчої інтелігенції, що дає підстави назвати цей період "розстріляним відродженням". Репресії проти української інтелігенції нерідко підтримували й українські націонал-комуністи, але незабаром настала і їх черга. У 1932 р. ЦК ВКЩб) звинуватив КП(б)У в толерантності до українського "націоналістичного ухильництва". У результаті боротьби проти націоналізму чисельність республіканської парторганізації за кілька років зменшилася удвічі. До жовтня 1933 р. зі своїх посад було усунено 80 % секретарів парторганізацій і 75 % усіх чиновників у місцевих радах. Виключення з партії та звільнення з роботи тягнуло за собою арешт і розстріл, у кращому випадку — вислання й ув'язнення в таборах. На зміну десяткам тисяч репресованих українських керівників прибували кадри з Росії та інших радянських республік.
Якщо репресії кінця 1920-х — першої пол. 1930-х років були насамперед спрямовані проти українців, то терор 1937—1938 рр. охопив увесь Радянський Союз і мав на меті змести всіх реальних та уявних ворогів комуністичного режиму. У той час репресіям піддавалися не лише керівні особи, а й робітники, колгоспники, інтелігенція, військовослужбовці й навіть діти "ворогів народу". Суспільство дедалі глибше занурювалося у трясовину страху, розпачу, деградувало морально. За особистою вказівкою Сталіна від імені ЦК ВКЩб) заарештованих піддавали тортурам. Так, у підмосковній тюрмі "Сухановка" існувало не менше 52 видів катування. Не витримуючи нелюдських мук, жертви давали свідчення і на себе, і на своїх знайомих, і навіть на рідних. Так забезпечувалася нова хвиля арештів. Нерідко масові страти в'язнів приурочувалися до певних більшовицьких дат. Так, 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 р. на виконання постанови політбюро ВКП(б) напередодні 20-річчя Жовтневого перевороту капітан НКВС М. Матвєєв в урочищі Сандармох на півдні Карелії власноруч виконав смертні вироки 1111 в'язням Соловецького табору особливого призначення. Серед них були бл. 300 вихідців із України: історик М. Яворський, поет-неокласик М. Зеров, режисер Л. Курбас, драматург М. Куліш, міністр освіти УНР А. Крушельницькій з двома синами, письменники М. Ірчан, О.Слісаренко, В. Поліщук, П. Филипович, Г. Епік, В. Підмогильний.
Загалом із січня 1935 р. по червень 1941 p. у СРСР було репресовано 19 840 000 осіб, з них упродовж першого після арешту року були ліквідовані або померли від тортур 7 млн. Стосовно України, то прямі людські втрати в УPCP від репресій у 1927— 1938 pp. становили щонайменше 4,4 млн. осіб. Масові репресії не тільки призвели до фізичного винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації, а й понівечили долю багатьох людей, пов'язаних родинними узами з репресованими, — т.зв. "членів сімей ворогів народу", сприяли моральному розтлінню тих, кого терор не торкнувся. За розмахом знищення населення власної країни комуністичний терор не знає собі рівних у світовій історії. ВІН залишився в пам'яті людства під назвою Великого Терору.