23. Українці в загальноросійському і польському революційно-визвольному русі хіх ст.

Українці не стояли осторонь загально російського та польського визвольного рухів, події яких не обминали України впродовж усього XIX — початку XX ст. Пануючий тут, за висловом сучасників, «явний дух опозиції», як і в Росії, спершу проявився у діяльності таємних масонських організацій, котрі за прикладом західноєвропейських країн виникли 1817 - 1819 рр. у Києві, Одесі, Полтаві, Житомирі, Кам'янці-Подільському. Один з масонських діячів, предводитель дворянства Переяславського повіту Василь Аукашевич ініціював створення значно радикальнішого за програмними вимогами і прямо пов'язаного з процесом українського національного відродження — так званого. Малоросійського товариства. Воно ставило за мету будь-яким чином добиватися державної незалежності України, а для цього насамперед піклуватися про піднесення масової української національної самосвідомості шляхом пропаганди славного козацького минулого, державницьких традицій українського народу. У складеному В. Лукашевичем «Катехізисі автономіста» можна було прочитати таке запитання «Де сходить сонце?» і таку відповідь «У Чигирині» майже всі в Україні розуміли, що йдеться про гетьманську столицю Української держави часів Богдана Хмельницького .

Навички конспіративної роботи в масонських організаціях послугували організаторам таємних антисамодержавних офіцерських товариств. В їхніх планах державного перевороту Україна посідала важливе місце, оскільки була чи не головним у Російській імперії регіоном розташування її збройних сил. Тут вздовж російсько-австрійського кордону стояла 160- тисячна армія. Вона мала страхати не тільки зовнішніх, а й внутрішніх ворогів імперії на такій вкрай неспокійній території, як Україна. У повній бойовій готовності приборкати будь-яке посягання на цілісність імперії були також готові військові гарнізони губернських міст і окремих спеціальних військових поселень. Але ці ж самі війська, як сподівалися опозиційно настроєні щодо царського самодержавства офіцери, можна було використати й для його повалення. Певною мірою вони розраховували й на українські визвольні традиції, що, зокрема, засвідчено поетичною творчістю Кіндрата Рилєєва. Він закликав йти «смело, дружно за Мазепой на мечи и на огонь» Українсько-польський поет Тимко Падура — учасник Польського патріотичного товариства, втаємниченого у плани російських змовників, також сподівався на те, що, об'єднавшись, «вольні внуки переможуть і «верне власть й славу дасть, вільне Запороже!» Здійснення державного перевороту було намічено на весну 1826 р., коли до Києва мав приїхати цар Олександр І оглянути війська, дислоковані в Україні.

Проте його раптова смерть у листопаді 1825 р. порушила вироблені плани змовників Зосереджене у Петербурзі так зване. Північне товариство без будь-якого узгодження своїх дій з Південним товариством вирішило самостійно підняти повстання у Петербурзі, скориставшись церемонією присягання військ столичного гарнізону на вірність новому царю Миколі 114 грудня 1825 р. Однак переважна більшість військ гарнізону не підтримала їх, а картечний вогонь з гармат за наказом царя довершив справу придушення повстання. Рішуче діяло Південне товариство. Його керівникам удалося повести за собою цілий полк, що значився під назвою Чернігівського 29 грудня 1825 — 2 січня 1826 р. він збройною демонстрацією пройшов селами і містечками Київщини, прямуючи на Волинь, щоб і там підняти війська на повстання. Однак дорогу йому перетнула вірна царю дивізія, яка так само, як це було й у Петербурзі, нещадно застосувала проти повсталих артилерію Цар Микола І особисто керував слідством і покаранням учасників повстання. За його наказом п'ятеро керівників (серед них троє — члени Південного товариства Павло Пестель, Сергій Муравйов-Апостол, Михайло Бестужев-Рюмін) загинули на шибениці. Всіх учасників повстання Чернігівського полку, як офіцерів, так і солдатів, царський суд покарав засланням на каторгу в Сибір або в діючу армію на Кавказ, де точилася війна з горцями.

Подвиг декабристів вплинув на зміцнення революційного українсько-польського єднання Вже на другий рік після повстання декабристів почали обговорювати питання визволення Польщі й України з-під влади Російської імперії та об'єднання їх у республіку. Повстання, яке підняла 1830 р. польська шляхта проти російського царизму, наступного року під гаслом «За нашу і вашу свободу'«, зверненим до українців і росіян, перекинулось і на Правобережну Україну. Однак воно не стало масовим, оскільки шляхтичів не підтримали феодально залежні від них українські селяни — кріпаки. Гонориста шляхта не зробила належних висновків з своєї поразки у повстанні 1830 — 1831 рр. і пізніше, коли у розкиданих по всій Правобережній Україні підпільних організаціях «Співдружності польського народу», розгорнула підготовку до нового антицаристського збройного виступу. Порожнім звуком залишилися загальнодемократичні девізи «Співдружності» «Через народ — для народу' й « Свобода, рівність, братерство», оскільки вони не стосувалися ні селян — кріпаків, ні самої території Правобережної України Українських селян і саму Україну шляхтичі розглядали як невід'ємну належність майбутньої Польської держави. Царизм після перемоги над повстанцями посилив колонізаторську політику на Правобережній Україні. Зразу ж примусово там була закрита переважна більшість католицьких монастирів. Затим настала черга двох мільйонів уніатів, котрі проживали в Україні та Білорусі 1839 р. всі вони були оголошені церковними і світськими властями Російської імперії — православними, їхні храми перейшли у відання Руської православної церкви, а тих, хто не погоджувався приймати нову віру, вивозили в інші місцевості імперії.

Ідеї учасників польського визвольного руху, спрямованого проти царського самодержавства, були близькі серцям українських революційних демократів 60-х рр., членів заснованої Миколою Чернишевським всеросійської революційної організації «Земля і воля». Один з них — Андрій Потебня, уродженець Сумщини, виходець з потомственої військово-офіцерської родини, молодший брат видатного вченого — мовознавця Олександра Потебні. Під час польського повстання 1863 — 1864 рр. 24-річний підпоручик. Потебня очолив повстанський загін і загинув смертю хоробрих у бою з царськими військами. На території Польщі біля містечка Люблін діяв великий партизанський загін на чолі з Іваном Нечаєм. У ньому було понад 400 чоловік, здебільшого українців. На Правобережній Україні, де також діяли польські повстанці, члени організації «Земля і воля» розповсюджували серед населення і царських військ листівки на підтримку визвольної боротьби, зокрема написану О. Слєпцовим та А. Потебнею прокламацію (Ллється польська кров, ллється російська кров). Та ігнорування соціальних, насамперед аграрних, потреб селянства керівниками польського визвольного руху, як і проголошений ними курс на відновлення Польщі в кордонах 1772р. (тобто з включенням земель Правобережної України) разом із загальною відсталістю політичного світогляду більшості українських селян зумовили їх байдуже, а іноді й просто вороже ставлення до польського повстання 1863 — 1864 рр. Не здобувши опори в народних масах в Україні, польські повстанці змушені були тут, як і в інших місцях, скласти зброю 1864 р повстання було придушене царськими військами.

Естафету визвольної боротьби революційних демократів 60-х рр. підхопили у 70-х рр. революційні народники. Народницькі гуртки, які виникли і діяли тоді як у російських, так і в українських губерніях (зокрема, у Києві, Одесі, Чернігові), підтримували між собою зв'язки і були підпорядковані єдиному централізованому керівництву в Петербурзі. Народники, щоб посилити активність селян, проводили бесіди про необхідність встановлення ладу, який би дав свободу і рівність всім трудящим. Вони селились на постійне мешкання у селах, влаштовуючись там на роботу писарями, вчителями, фельдшерами, шевцями, ковалями. Свої погляди вони поширювали під гаслами «Земля і воля народові!», роз'яснюючи, що це означає перехід усіх земель у власність селян і запровадження на місцях селянського самоврядування. На багатих підприємців, їх прислужників, царських урядовців і самого царя народникі вчиняли терористичні акти 1 березня 1881 р. під час одного з таких терактів загинув цар Олександр II. Новий цар Олександр III відправив на шибеницю учасників замаху, серед них українців — Андрія Желябова, Софію Перовську (правнучку гетьмана Кирила Розумовського), Миколу Кибальчича (автора першого в світі обгрунтованого математичними розрахунками креслення проекту реактивного космічного корабля). На шибениці за вироком царського суду також скінчилося життя Дмитра Лизогуба — нащадка старовинного українського козацько-старшинського роду Батько Дмитра — Андрій Лизогуб — дружив з Тарасом Шевченком і не полишив його і на засланні своєю моральною й матеріальною підтримкою. Дмитро ж на «справу революції» пожертвував усі свої гроші, одержані від продажу багатої родинної спадщини У товаришів по спільній нелегальній діяльності. Дмитро викликав щире захоплення своїми високоморальними рисами доброзичливістю,порядністю, чесністю. Вони називали його «святим революції».

Разом із Лизогубом за терористичні дії проти царських урядовців повісили і його товариша — Володимира Малинку, також сина заможного українського поміщика з козацько-старшинського роду. За збройний опір царським властям під час арешту народницьких угруповань в Одесі і в Києві засуджено до розстрілу Івана Ковальського і Валер'яна Осинського. У лавах першої політичної організації — «Південноросійського союзу робітників», що виник на початку 1875 р. в Одесі, об'єдналися близько 250 осіб (українців, росіян, молдаван, поляків та ін.). На відміну від народників члени «Союзу» на перше місце у революційній боротьбі висували вимоги політичних свобод Статут «Союзу» пропагував ідеї визволення робітників з-під гніту капіталізму і привілейованих класів, встановлення справедливого порядку, « який знищить усякі привілеї і переваги та поставить працю основою особистого суспільного добробуту» Члени «Союзу» керували страйками на заводах Одеси, поширювали свої прокламації у Харкові, Катеринославі, Миколаєві, Херсоні, Керчі А у Ростові-на Дону та у Кишиневі діяли філіали «Союзу», які мали забезпечувати своєчасну і систематичну підтримку всіх революційних заходів, здійснюваних одеськими робітниками під керівництвом «Союзу». Та не проіснувавши й року, «Союз» був розгромлений жандармсько-поліцейськими охоронцями царизму 1897 р у Києві і Катеринославі інтелігенти — марксисти, залучивши й освічених робітників, організували «Союзи боротьби за визволення робітничого класу» їх учасники самі писали, нелегально друкували і розповсюджували на заводах і фабриках агітаційні прокламації проти неймовірної експлуатації робітників і сваволі над ними антинародного царського режиму, брали активну участь в організації страйків Київський «Союз боротьби» видавав всеросійську «Рабочую газету», з якою пов'язував підготовку першого з'їзду соціал-демократії Росії. Такий з'їзд відбувся 1898 р. у Мінську Серед дев'яти його делегатів чотири прибули з України, а саме від «Союзів боротьби» Києва — П. Тучапський, Катеринослава — К. Петрусевич, від київської «Рабочей газети» — Б. Ейдельман і Н. Вигдорчик. З'їзд проголосив створення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП).