49. Предмет, методологічні засади української історіографії.

Предметом української історіографії є закономірності нагромадження знань і розвитку української історичної думки, становлення і збагачення української історичної науки. Іншими словами , предмет історіографії складають не сам історичний процес , не конкретні факти, події, явища історії , а лише ті , що мають безпосереднє відношення до розвитку знань про ці події, факти і явища . Українська історіографія фіксує і аналізує наступність розвитку знань, появу нових концепцій не лише з історії України, а й внесок українських істориків у дослідження світової історії , історії зарубіжних країн, інших народів.

Об'єктом української історіографії виступають її творці , а точніше , результати діяльності окремих осіб або їх груп , причетних до розвитку української історичної науки, формування історичної свідомості українського народу. Ці результати наукових пошуків українських істориків зматеріалізовані у вигляді літописів , наукових праць, матеріалів наукових конференцій, періодичних видань . Отже, до об 'єктів історіографії відноситься діяльність українських істориків, наукових історичних установ, інститутів, кафедр, наукових товариств і видавництв як у самій Україні, так і за її межами. Йдеться, зокрема, про Наукове товариство імені Шевченка, Товариство Нестора Літописця, Українське історичне товариство , Історичну секцію ВУАН , очолювану М . Грушевським , Інститут історії України НАН України, археографічні комісії , історичні кафедри і факультети університетів , про часописи « Київська старовина», «Україна», «Український історичний журнал», «Український історик», «Па-м'ять століть », наукові збірники , вісники тощо. Об'єкти історіографії тісно ув'язані між собою , а їх системне дослідження дозволяє з'ясувати теоретичні , методологічні та організаційні засади розвитку історичного знання , його зміст.

Які ж завдання української історіографії як наукової галузі і навчальної дисципліни? Вони випливають з самого предмета дисципліни і включають у себе пошук аргументованих відповідей на наступні питання: • Коли і як зародилася українська історична думка , де її витоки, які основні етапи у своєму розвитку вона пройшла і що представляє собою сьогодні ? • Хто з представників українства зробив найбільш помітний внесок у розвиток історичних знань, появу нових концепцій, хто збагатив українську історіографію новим розумінням тих чи інших епох, періодів , процесів , подій і явищ власної і за рубіжної історії ? • Яка роль наукових осередків, товариств та видавничих інституцій у розвитку української історичної науки, в популяризації її надбань в Україні та в світі ? • Які провідні наукові школи , напрями , течії характеризують розвиток української історичної думки і як вони взаємо зв 'язані з тенденціями світової історіографії ? • У чому полягає вплив історичної науки на розвиток су спільної свідомості, в т. ч. історичної , і як конкретно-історичні умови впливають на розвиток історичних знань? • Як змінювалась проблематика історичних досліджень у залежності від того чи іншого періоду історії , як збагачувались джерельна база і методи досліджень ?

У процесі вивчення української історіографії комплексно реалізуються її головні функції: пізнавальна, методологічна, конструктивно-критична, прогностична, світоглядна та ін. Пізнавальна функція закладена в самій природі історіографії, що віддзеркалює процес нагромадження історичних знань, виокремлення їх в окрему наукову систему. Ця функція поєднує предмет і об'єкт історіографічного пізнання. Вона закріплює ті парадигми історичної науки, які дістали найбільше визнання, аргументацію, підтверджені історіографічною практикою. Вивчення української історіографії дозволяє заглибитись у наукову лабораторію провідних істориків, осягнути їх методологічний інструментарій . Історіографія не тільки підбиває підсумки досліджень, але й критично оцінює набутки різних поколінь, виявляє вузькі, недостатньо опрацьовані проблеми, окреслює теми , що потребують додаткового або нового вивчення. В такий спосіб реалізується її конструктивно-критична та прогностична функції. З студентських років завдяки історіографії формується творчо аналітичне мислення історика, критично-оцінювальне ставлення до історичної спадщини попередніх поколінь дослідників, їх досвіду. З цією функцією тісно пов'язана світоглядна, або аксіологічна, функція історіографії . Українська історіографія дає колосальний морально-духовний заряд молодій генерації істориків, озброює їх національно- державницьким світоглядом, високими моральними якостями , формує почуття відповідальності перед суспільством. Ідейний вплив історіографії посилюється інтегративним характером її знань, оскільки вона уособлює відомості з суспільно- політичної , соціально- економічної , культурно-духовної , національно-етнічної історії , розкриває взаємозв'язок історичних знань з філософією , культурологією , правом іт. п. Підсумовуючи сказане, слід наголосити , що українська історіографія є окремим компонентом історичної науки, який має свій предмет та об' єкт пізнання і виконує спеціальні функції. Вона відіграє пріоритетну роль у підготовці професійних істориків, справляє великий вплив на формування масової історичної свідомості, історичної культури і мислення .

Методи історіографії. Серед методів історіографії розрізня¬ють: 1) засоби конкретного історіографічного аналізу та 2) методи історіографічного синтезу.

Перший чинник чи складову «моделі» історіографічного ви¬вчення становить аналіз соціокультурних передумов стану та розвитку історичної науки певної доби, окремих наукових на¬прямів, шкіл, діяльності конкретного історика. Наступний чинник історіографічного аналізу - це характер проблематики історичних досліджень. Тематика історичних досліджень має певний зв'язок із соціокультурними умовами стану історичної науки. З другої половини XX ст. в епоху «малих альтернатив» та пріоритету «загальнолюдських варто¬стей», цінності життя, людської особистості провідним напрямом в історичних дослідженнях стає антропологічно орієнтова¬на соціальна історія, предметом якої є не стільки великі со¬ціальні групи (класи, нації, страти), скільки звичайна людина, «мовчазна більшість» в історії.

Проблематика історичних досліджень у свою чергу зумовлює обсяг та рівні джерельної бази дослідження, методику та прин¬ципи джерелознавчого аналізу. Процес інтенсивного накопичен¬ня джерел з соціальної та економічної історії у другій половиш XIX ст. мав своїм наслідком застосування в історичних до-слідженнях методики обробки масових документальних джерел, наприклад, методики статистичного аналізу. У 1960-х роках в умовах певного технічного забезпечення виникає і набирає сили така спеціальна галузь джерелознавства, як «усна історія». В 1967 р. навіть була заснована «Асоціація усної історії США». Цікаво, що «усна історія» має аналоги і в радянській історіографії. Істпарти на початку свого існування здійснювали цілеспрямо¬вану програму широкого анкетування ветеранів та учасників революційного і робітничого руху. Зараз відбувається пошук нетрадиційних джерел у зв'язку із розвитком таких напрямів в історичному дослідженні, як локальна, сімейна історія, істо¬рія повсякденності, мікроісторія. Поширюється практика зби-рання родинних архівів, запису свідчень учасників політичних та військових подій першої половини та середини XX ст.

Найважливішим чинником історіографічного аналізу є характеристика методологічних принципів історичного дослі¬дження. Методологічні принципи реалізуються через стиль історичного мислення. Зміна стилів історичного мислення є рушійною силою процесу історичного пізнання. Нарешті, кінцевою метою історіографічного аналізу є дослід¬ження історичних концепцій, схем та теорій. Наукова схема, історична концепція є одночасно метою і доробком пізнаваль¬ної діяльності певного напрямку, конкретного історика. Зміст концепції, як у краплі води, відображає стан науки свого часу з усіма властивими їй ознаками і суперечностями.

Серед методів «історіографічного синтезу» -- класовий, культурологічний та сцієнтистський. У структу-рах радянської історичної свідомості поширеним був класовий підхід, згідно з яким історія науки сприймалась як боротьба ідей та течій в науці, що віддзеркалювала класові відносини та зацікавлення у суспільстві. Під таким кутом зору історія історич¬ної науки часто ототожнювалась з історією суспільної думки. Дмитро Дорошенко також, оцінюючи роль ідеології у процесі розвитку української історіографії, ототожнював її з ходом «української національно-історичної науки». Культурологіч¬ний підхід зосереджується здебільшого на зовнішніх аспектах історії науки, як-от: вплив освіти, філософії, літератури, мистец¬тва, культурно-громадського життя, науки на стан та розвиток історичної науки. Нині культурологічний підхід набуває нового змісту. Зараз на порядку ден¬ному науки антропологічні проблеми - особистості, суб'єкта пізнавальної діяльності, психології та естетики творчості істори¬ка. Постать історика, дослідника минулого - це головний пред¬мет і мета сучасного історіографічного дослідження.

Разом з тим процес історичного пізнання функціонує за свої¬ми внутрішніми законами. На усвідомлення внутрішньої логі¬ки науки, механізмів виникнення та зміни історичних ідей і концепцій спрямований сцієнтистський (науковий) принцип вивчення минулого науки. Абсолютизація того чи іншого підхо¬ду - класово-націоналістичного, культурологічного чи сцієнтистського - це глухий кут. Щоправда, сучасний рівень історико-наукового пізнання не виключає домінанти одного з цих ме¬тодів у поєднанні з іншими. Здебільшого перевага віддається використанню цих методів або їхніх елементів у всіляких ком-бінаціях. З огляду на це, українська історіографія постає як до¬робок духовності, східнослов'янської культурної традиції, націо¬нальної освіти та науки, як науковий феномен, національні ознаки якого набували дедалі більшої виразності у процесі вход¬ження до світової історичної науки.