20. Культура України в другій половині XVII -XVIII ст.

Характерною ознакою тогочасної української культури був її нерівномірний розвиток через різні військово-політичні обставини. На землях, позбавлених козацького устрою, частина українців поступово забувала про своє походження. Окрім того, майже не було сприятливих умов для розвитку культури на Правобережжі. Натомість Лівобережна Гетьманщина і Слобожанщина стають центрами відродження і розквіту української культури. Найбільш давні козацькі звичаї зберігалися на Чортомлицькій Січі. Система освіти в другій половині XVII століття зазнала певних змін. Початковою освітою українців Речі Посполитої опікувався переважно чернечий орден василіан унійної (греко-католицької) церкви. В Гетьманщині і на Запорожжі таку освіту надавали парафіяльні школи православної церкви. В Західній Україні православні братські школи поступово втрачали підтримку і занепадали. Натомість розвивалися католицькі єзуїтські колегіуми. 1661 року король Ян II Казимир надав єзуїтському колегіуму у Львові «гідність академії і титул університету». В Гетьманщині середню освіту можна було здобути або в Києво-Могилянському, або з 1700 року — Чернігівському колегіумах. Окрім того, тут діяли школи при гетьманській, полкових чи інших канцеляріях, де дітей старшини та заможних містян навчали веденню діловодства. Найбільшим центром розвитку української культури та освіти залишався Київ. Києво-Могилянський колегіум від середини XVII століття мав статус академії, оскільки там навчали філософії та богослов’ю, а в 1701 році цей статус академії, тобто вищого навчального закладу, був визнаний Московським царством. Період свого розквіту академія пережила за гетьманування Івана Мазепи. В ній проходили публічні диспути з різних наук, мистецькі свята з виставами та іграми, випускалися листівки з панегіриками — похвальними віршами на честь викладачів і меценатів академії. Найцікавішими новинками української літератури XVII століття стали надрукований зі змінами Києво-Печерський патерик, «Синопсис» невідомого автора, історична праця «Хроніка з літописців стародавніх» Феодосія Софоновича, поезії, написані в бароковому стилі, які відзначались особливим колоритом і різноманітністю форм. Зокрема, були акровірші, в перших рядках яких автор зашифровував якесь слово, фігурні — у вигляді певної фігури, хроновірші — в яких кількість слів і кількість рядків дорівнювали одному числу, та інші. На початку XVIII століття поширилися козацькі літописи — історичні твори про козацьку добу, авторами яких були козаки. Найвідомішими стали літописи Самовидця, Григорія Граб’янки і Самійла Величка.1. Як відрізнялися між собою регіони України за умовами розвитку культури в другій половині XVII - на початку XVIII століття?2. Якою була система освіти в українських землях?3. Назвіть новинки літератури в другій половині XVII - на початку XVIII століття.

В архітектурі другої половини XVII століття продовжив розвиватися бароковий стиль. При цьому у Гетьманщині та Слобожанщині виник особливий стиль українського (козацького) бароко — в ньому поєдналися європейські традиції з українським колоритом. Значний внесок у розвиток української архітектури зробив Іван Мазепа. Він не тільки фундував нові церкви, але й турбувався про реставрацію давніх храмів. Будівлі в стилі мазепинського бароко (а він має дещо відмінні риси від раннього козацького бароко) будували сучасники, соратники Івана Мазепи. Кращими зразками козацького бароко є Покровський собор у Харкові, Густинський Свято-Троїцький монастир у Прилуках, Троїцько-Іллінський монастир у Чернігові, Георгіївський собор Видубицького монастиря в Києві. В бароковому стилі споруджена будівля полкової канцелярії в Чернігові полковником Яковом Лизогубом. Через постійні війни з Османською імперією в західноукраїнських землях продовжувала розвиватися культова оборонна архітектура. Зразком такої архітектури є оборонна синагога в Жовкві (нині Львівська область). Образотворче мистецтво розвивалося теж під впливом бароко. Вишуканим різьбленням по дереву оздоблювали іконостаси. Західноукраїнська іконописна школа поєднала іконописні традиції із тогочасними художніми досягненнями. Її представниками були Йов Кондзелевич, котрий тривалий час жив і творив на Волині, та Іван Руткович — іконописець із міста Жовкви. Вершиною іконописного живопису XVII століття вважають Богородчанський іконостас Манявського монастиря в Карпатах, створений Йовом Кондзелевичем. Центром діяльності іконописців та граверів стала школа Києво-Печерської лаври. Найвидатнішими українськими художниками-граверами були Олександр та Леонтій Тарасевичі, Іван Щирський, Іван Мигура. Про рівень розвитку світського малярства можемо судити за численними портретами гетьманів, полковників, іншої старшини. Були поширені як ктиторські (зображення портретів меценатів на іконах, в інтер’єрах храмів), так і світські портрети. Одним із кращих зразків є портрет полковника Григорія Гамалії. У старшинських маєтках створювали портретні галереї.

У кінці XVIII століття з розвитком військової справи та внаслідок входження до Російської імперії Північного Причорномор’я потреба в оборонних спорудах зменшилася. Старі фортеці перетворили на нові міста. Такими стали, до прикладу, Херсон, Миколаїв, Одеса. Для них характерне чітке планування вулиць і площ, збільшення громадської та житлової забудови. Поширення набувають палацово-паркові ансамблі (поєднання палацу та парку), як-от — Маріїнський палац у Києві. У XVIII столітті на території Гетьманщини та Слобожанщини продовжувало розвиватися бароко. Кращими його зразками того часу стали Преображенська церква в селі Великі Сорочинці 1732 року та Покровська церква в Києві 1766 року. З’являється також новий стиль, привнесений з Європи, — рококо. Його подекуди називають ще пізнім бароко. Він відзначався легкістю та вигадливістю оздоблень. Улюбленою деталлю декору стала мушля (французькою «рококо»), яка й дала назву цілому мистецькому стилю. Андріївська церква в Києві, собор Святого Юра у Львові, Успенський собор Почаївської лаври, ратуша в Бучачі — кращі архітектурні пам’ятки рококо в Україні. Оскільки українські ліси були багаті на деревину, то й надалі розвивалася самобутня дерев’яна архітектура. Будували тризрубні і великі п’ятизрубні храми. Але справжнім шедевром того часу є Троїцька соборна церква в Новомосковську (сучасна Дніпропетровська область). Це єдина в Україні дев’ятикамерна церква з дев’ятьма банями. А от палаци та садиби, як правило, зводили у стилі класицизму, що орієнтувався на античне мистецтво. До прикладу, це палац Кирила Розумовського в Батурині.

Невід’ємним елементом нових будівель була скульптура. Її виготовляли з дерева, металу або каменя. Найчастіше з різьбленого і позолоченого дерева виконували іконостаси. Відомий київський фонтан «Самсон» також вирізьбили з дерева. Світські та церковні споруди оздоблювали кам’яними скульптурами та зрідка — металевим, найчастіше олов’яним декором. В іконах та церковних розписах того часу простежуються народні мотиви. Образи святих набували рис, близьких до повсякденного життя. Персонажі багатьох ікон були одягнені в кунтуші (верхній одяг шляхтичів) або свити. Це робило ікони схожими до портретних зображень. Ще одна особливість ікон XVIII століття — їхні великі розміри. Портрети також були реалістичними, тобто наближеними до дійсності. Оскільки створити портрет тоді коштувало дорого, то їх замовляли переважно шляхтичі, дворяни та козацька старшина. Поряд з професійним, існувало народне мистецтво. Народні картини із зображенням козака Мамая можна було побачити майже в кожній українській хаті. Для оформлення книг, передусім підручників, використовувались ілюстрації, які виконували за допомогою гравюр. Осередками граверного мистецтва були Київ та Почаїв. Крім традиційного гравірування на дереві, з’являється гравірування на міді. Найвідомішими граверами того часу вважають Григорія Левицького (Київ), братів Йосифа та Адама Гочемських (Почаївська лавра).

У важкі моменти життя й у хвилини радості, працюючи на полі й борючись проти ворогів, український народ продовжував складати пісні. Народним улюбленцем залишався кобзар- бандурист. Розвивалося авторське пісенне мистецтво. Пісня Семена Климовського «їхав козак за Дунай» стала народною. Була перекладена різними мовами, а німецький композитор Бетховен створив музичні варіації на цю пісню. Одну з кращих пісень Григорія Сковороди — «Стоїть явір над водою» — виконували в музичному супроводі. Як і раніше, розвивався поліфонічний (багатоголосий) церковний спів. Церковні піснеспіви видавали у збірниках — «Богогласниках». Українською мовою друкували ноти із текстами. Ще з другої половини XVII століття діяли професійні об’єднання музик — «музикантські цехи», діяльність яких регламентувалася статутами. По панських маєтках існували «кріпацькі капели». Зокрема, таку капелу в Батурині мав Кирило Розумовський. Музичну освіту з 1729 року надавала Глухівська співоча школа. Тут навчали вокальному співу, грі на скрипці та флейті. Пізніше її було приєднано до Придворної хорової капели в Петербурзі. Нотну грамоту, хоровий спів, гру на музичних інструментах вивчали студенти Києво-Могилянської академії. Спеціальні музичні класи працювали у колегіумах. Українські композитори XVIII століття є авторами перших опер у Східній Європі, що були поставлені на італійській сцені. Максим Березовський — автор опери «Демофонт», Дмитро Бортнянський — «Креонт», «Алкід», «Сокіл». Опери були написані італійською мовою на античні сюжети. Артемій Ведель — автор понад 30 хорових концертів, найвідоміші з яких — «Літургія», «Всеношна», «Херувимська», «На ріках Вавилонських» та інші.