Змістовий модуль 4. Стилі сучасного українського мистецтва. Лекція 6: Стилі мистецтва хх століття.

Соцреалізм та постмодернізм. Конформізм і нонконформізм як явище культури 60–х років. Декаденство. Андеґраунд. Ігровий характер мистецтва постмодернізму.

Текст лекції

Соціалістичний реалізм – (соцреалізм) – головний художній метод, яким користувалися в Радянському Союзі починаючи з 1990 років. У різні периоди і в різних країнах цей метод був навязаний чи рекомендований державною цензурою для вживання, тому тісно пов'язаний з ідеологією та пропагандою. Він був офіційно задоволений з 1932 року в літературі, драматургії, кінематографі, живописі, скульптурі, музиці та архітектурі. Паралельно з ним ще існувало неофіційне мистетцво.

В ньому стверджувалися наступні принципи:

1. Народність. Розумілося як доступна і зрозуміла література для простого народу, використання пословиц, приказок, речових оборотів.

2. Ідейність. Описувати світ та побут простого народу, пошук шляхів до нового і найкращего життя, героїчна поведінка з метою досягнення найкращего життя для всіх людей.

3. Конкретність. У зображені дійсності показати процес історичного розвитку, який в свою чергу повинен співвідноситися з матеріалістичним розумінням історії.

4. Поєднання радянської романтики та реалізму, зв'язок романтичного та героїчного.

5. Сатиричність.

6.Народно-епічна масштабність.

7. Зображення народної маси поєднується з прорисовкою індивідуальних рис характеру героїв.

8. Створення положительного персонажу – будівельника, вожака, борця.

Для цього держава організовувала творчі командіровки, виставки художників, стимулювало різні пласти мистецтва.Найбільш значною стає в цей період група «Асоціація художників революції», які зображали побут робітників, селян. Вони вважали себе послідовниками «пересувників», йшли на фабрики та заводи, робили ескізи та зарісовки реальних персонажей.

В літературі цей метод виявився як пропаганда ідеології влади. Представниками соцреалізму в літературі є: В.Маяковський, Микола Островський, Дмитро Фурманов, М.Коцюбинський. Живопис та графіка: І.Бродский, Петр Кончаловский, Дмитро Маєвскьий, Лев Русов, Тимков Микола, Фаворський Володимир, Френц Рудольф. Скульптура: В.Мухіна, Томський Микола, Вучетич Євген. В музиці: Шостакович, Прокофєв. В драматургії: Б.Брехт, Вс.Вишневський, Станіславський, Мейєрхольд.

Нонконформізм. Це велика епоха в історії мистецтва України, яка протистояла соцреалізму. Від лат.non – «не» и позднее від лат. сonformis – «подобній», «сообразній») – намагання індивида притримуватися та відстоювати свої установки, судження, думки, результати сприйняття, поведінки, які протиріччять існуючим в державі нормам. Дуже часто синонімом цього терміну є поняття «негативізм», а антонімом «конформізм». В деяких випадках називають пготовность індивіда відстоювати свою думку.

Термін зявився в ХVІ-XVІІ століттях, але актуальним стає в ХХ столітті у звязку з появою альтернативного стилю офіційному в Радянському Союзі, «шестидесятників» і андеграунду. Іноді розшифровується як: інакомислення, незгода з усталеною ідеологією чи моральною доктриною держави, загальноприйнятих думок; бунтарство, прагненн суперечити думкам більшості й чинити протилежним чином. Нонконформізм як «умовна назва художніх течій, що не вкладалися в норми офіційного радянського мистецтва й існували в рамках андеграунду в 1960-80-их років. В більшості це була молодь та представники різних субкультур, яка скептично ставилась до раціоналізму й наукового позитивизму, недовірливо відносилась до традиційної системи цінностей. Першими на цілісний феномен радянського нонконформістського мистецтва відреагували зарубіжні дослідники. Дуже важливою подією стала поява каталогу «Contemporary Art From The Ukraine» – «Сучасне мистецтво з України». Виставка живопису – малюнків-скульптури. Мюнхен. Лондон. Ньй-Йорк. 1979 р. Каталог вийшов трьома мовами, де Мирослава Мудрак знайомила Захід із новим стилем з України, це стає першим ґрунтовним дослідженням нонконформізму. В Україні нонконформістським мистецтвом було традиційне мистецтво, яке не стільки пропонувало нові естетичні та світоглядні цінності, скільки поверталося до них. Художники 60-их відкривали значення таких категорій як «творча особистість», «цілісність власного погляду на життя», «індивідуальний досвід». Це мистецтво незаангажоване соцреалістичною проблематикою – «концептуальне», «неофольклорне», «модернистське», «семантичне мистецтво», «експресіонізм», «неопримітивізм», «романтизм», «нові дикі», «транс авангард». До українського нонконформізму можна віднести: художників – Г.Гавриленко, А.Лимарєва, А.Левича, І.Марчука, Анну Горську (в Києві). Р.Сельского, К.Звіринскього (зі Львова), Ф.Манайло (з Ужгорода), В.Макаренко з Дніпропетровська, О.ПАнуфрієва, Л.Ястреба, В.Басаньця, В.Хруща, С.Сичова, О.Соколова (з Одеси), Література – Іван Драч, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Василь Стус, Театр – Данііл Лідер, М.Івницький, Музика – Л.Грабовський, Є.Станкович, В.Сільвестров, Кіно – К.Муратова, С.Параджанов, Ю.Іллєнко, Хореографія – Серж Лифар.

Як культурне явище цей напрям дуже суперечливий. Частина нонконформізму залишилась у підпіллі. Однак, крізь бунтарство та негативізм, слід сприймати великі досягнення цього періоду, нові відкриття, любов до національної культури. Принципові відмінності між вітчизняними та світовими нонконформістським художнім процесом полягає у більш революційних формах на заході («неоавангардне мистецтво») й у революції всередині форм мистецтва на Україні («неомодерністичне мистецтво»). На Заході – це «експресивна абстракція», поп-арт, «ідея тотального мистецтва», концептуалізм, ідея «смерті автора», постмодерністичні напрямки.Протягом останніх десятиліть і особливо кількох років у сучасній культурі спостерігається зростаючий інтерес до явища вітчизняного мистецького нонконформізму 1960-80-тих років, що засвідчує поява ґрунтовних теоретичних досліджень, розширення репертуарної політики музикантів-виконавців та майстрів хореографічного мистецтва, систематичне проведення виставок, відкриття музеїв, поява сайтів у Інтернеті, каталогів, нової мови «Арт-Азбука», дисертацій.

Декадентство – (фр., от греч. cadere - падать). Падіння, культурний регрес (перше значення відносилося до Римської імперії); модерністський напрямок в мистецтві 19-20 віків. Його засновники виступали як противники старих течій у мистецтві, головним чином реалізму та натуралізму. Принципи, які промовляли декаденти по-перше, носили формальний характер: вони вимагали створення нових форм у мистецтві, більш складних за світосприйняттю сучасної людини. Постійними темами стають мотиви небуття, смерті, тоска за духовними цінностями та ідеалами. Відрізнялися особливим вичурним стилєм, грубими неологізмами, беззмістовністю. Основним питанням для декадентів стає розмежування його з символізмом. Відповідей існує дві: в першій йдеться про різні течії в мистецтві (його винахідником став Ж.Море), інший – про неможливість чи відсутність необхідності їх розділяти. К.Бальмонт в статті «Елементарні слова про символічну поезію» каже про триєдності декадента, символізму та імпресіонізму, і називає їх «психологічною лірикою», яка змінюється в складових частинах, але єдина за суттю. Ці три течії йдуть паралельно, то розходяться, то зливаються в один поток, вони йдуть в одному напрямку і між ними не існує різниці. Ф.Сологуб називає декадентство методом для визначення символу, художньої форми. Іноді термін «декадентство» використовують в біологічному розумінні, визначаючи патологічні ознаки психофізичного спаду в галузі культури. Інакше, можна сказати, що цей термін використовують для будь якого соціально-психологічного комплекса, який знаходиться в стадії розпаду.

Як літературне явище – це перехід від романтизму до модернізму. Найбільш відомими діячами декадентства за кордоном є Оскар Уайльд, Ш.Юодлер, Марія Кореллі, П.Верлен, Метерлінк. В Росіі – це Ф.Сологуб, Бальмонт, Брюсов, Зінаїда Гіппіус. У лютому 1999 року письменниця Маруся Клімова та художник Тімур Новиков організували фестиваль декадента «Темні ночі» у Петербурзі. Другий фестиваль пройшов рік потому. Це були епатажні та шумні акції, які стали манефістацією незалежного мистецтва. В подальшому декаденс увібрав в собі риси готики та гламуру. В такому поєднані вони пройшли в 2005 році на фестиваль «Бархатне підпілля» у Москві, автором ідеї якого виступив журналіст та музикант Володимир Преображенський. До декадентів відносять себе представники готик-рока, групи Агата Крісті. У колі декадентів намагалися навіть скласти «Кодекс декадента» Шендарев Николай Андреевич (наведено на мові оригіналу):

1)Моя жизнь никого, кроме меня самого, не должна волновать.

2) Человечество - тупое и безрассудное слово, которое ставит под одну гребенку всех животных, коими и являются люди.

3) Мой внутренний мир испепелен окружающей меня средой глупости и безразличия, и поэтому единственное оружие, способное противостоять этой среде - цинизм.

4) Я никогда не буду таким как все. Время, чтобы быть таковым, прошло безвозвратно, и уже никому не вернуть меня в это глупое состояние

5) Декаданс - это крик моей души, угнетенной больным разумом и окружающей меня средой.

6) Когда меня тянут в свет - я остаюсь в тени. Когда меня бьют - я смеюсь в лицо моему истязателю. Когда люди ругают меня - мне плевать. Недеяние - мое знамя и символ мой.

7) Я не стараюсь завоевать чье-то доверие. Я просто действую так, как мне велит мой смысл жизни.

8) Моего смысла жизни для окружающих не существует. Есть лишь маска, которую я старательно ношу каждый божий день, и которая скрывает мою истинную сущность.

9) Я - всего лишь игрушка в руках злодейки Судьбы. Но я никому, кроме нее, не позволю со мной играть.

10) Черта сильного - скупость. Черта слабого - страх. Моя черта - сила страха и слабость скупости. Да, я слаб, и я это признаю.

11) Моя слабость - это моя сила.

12) Кто имеет разум, тот глуп. Он совершает ошибки, но не замечает их, потому что считает, что он умен. Умен же тот, кто ошибается, ибо он силен в своем старании исправить свою ошибку. Я - ошибаюсь, и все свои ошибки я понимаю и признаю.

13) Сила рождает страх. Страх порождает глупость. Глупость приводит к одиночеству. Одиночество приводит к гибели. Зачем быть сильным, если сила - корень вселенского зла?

14) Когда весь мир сойдет с ума от алчности и роскоши, я буду жить в маленькой хижине, где места только на двоих. И это мой удел, ибо богатый декадент перестает быть декадентом и превращается в обыкновенного человека.

15) Быть декадентом - значит быть слабым душой, но гордым сердцем. Быть - не значит действовать, ибо единственное, на что способен декадент - это недеяние.

16) Женщины святы.

17) Нет греха в том, что я ценю красоту всех женщин мира. Но прелюбодеяние для меня - грех. Ценить - не значит любить. Декадент - не султан, и те, чью красоту он ценит - не его гарем.

18) Кто посмеет нарушить святость женщины или совершает грех прелюбодеяния - тот без сомнения является сволочью!

19) Бесконечен мир, но слаб сам по себе. Декадент - это тот, кто способен разорвать этот мир на куски, оставаясь собой при любых обстоятельствах.

20) В системе человеческих ценностей декаданс стоит на невыгодной позиции. Тем лучше для меня.

21) Моя вера - это вера в чудо. Вера в победу безногого солдата, ползущего на танк с кулаками. Вера в победу богомола, грозно угрожающего лапками летящему на него поезду. Вера в раздирающее, смертоносное чудо, которое поставит на колени угнетателей, а их бывших рабов поставит с плеткой. Моя вера - это вера в справедливость.

22) Моя надежда начинается там, где кончается жизнь. В этой жизни я уже фактически ни на что не надеюсь. Единственное, что спасает меня - это вера и любовь.

23) Моя любовь - это моя жизнь. Тот, кто ни разу в жизни не ощущал этого светлого чувства, немощен и слаб. Ни один лекарь не поможет ему, ибо болезнь его - не физическая, но духовная. Я смотрю на такого человека с жалостью и состраданием, но помочь - увы! - ничем не могу...

 24) Когда все смеются - я плачу, и в этом нет греха. Когда всем радостно - мне больно, и в этом нет греха. Кто же позволит себе назвать меня грешником - пусть сперва спросит себя, а сам он не без греха? Если кто не без греха - пусть первым бросит в меня камень!

25) Если бы я мог - я бы уже давно застрелился.

26) Если я вижу, что поневоле оказался впереди стаи, я уйду в ее конец, чтобы меня никто не трогал. Ибо быть последним намного легче, чем первым.

27) Мое оружие - это моя жизнь, ибо нет страшнее оружия, чем душа, испепеленная бременем разума и гнетом мысли.

28) Могу ли я быть таким, как все? НЕТ! Отсюда мое кредо: волен от всех, разумен в меру своей слабости.

29) Я не буду умолять и скорбно просить людей оставить меня в покое. Никогда и ничего не просите, и в особенности у тех, кто сильнее вас. Сами предложат, и сами все дадут! Отсюда мое второе кредо: будь собой и не ходи на поводу у тех, кто заставляет тебя валяться у их ног.

30) Человек по природе своей слаб. Отсюда мое третье кредо: если вижу того, кто слабее меня, я помогу ему даже если сам нуждаюсь в помощи. Мораль такова: бытность декадента - это миллион терзаний, мучений и невзгод. Но если ты горд сердцем и чист душой - ты не утонешь в грязи, не погибнешь на поле боя, не умрешь в колодках. Твоя жизнь зависит только от тебя, и только тебе решать, где ей придет конец!

Андеґраунд. (от англ. underground — подполье, подпольный; under — под, ниже, ground — земля, пол) — сукупність творчих напрямків мистецтві (музика, література, кіно, зображальне мистецтво та інш), протистояло масовій культурі, мейнстриму чи не підтримувало класичні шляхи, які не мали комерційного напрямку. Для андеграунда характерні: розрив з домінуючею ідеологією, ігнорування стилістичних та мовних обмежувань, відмова від загальновизнаних норм, соціальних та художніх традицій, епатаж, бунтівництво. Як правило, такі твори видавалися нелегально, писалися в «стіл», тобто без надії на видання. Термін виник в США і почав використовуватися з другої половини ХХ століття, по відношеню: до країн, де мистецтво було підпорядковане державної ідеології; до течіям у розвинуних країнах, де масове мистецтво орієнтувалося на ринок. Мистецтво андеграунду завжди було проникнуто духом диссидентства. Воно відмовляється і часто порушує загальновстановлені норми, політичні, моральні, етичні орієнтації та стереотипи поведінки. Типічна тематика американського і європейського андеграунду – «сексуальна революція», наркотики, проблеми маргінальних груп. Вважалося, що після розпаду СРСР, а разом з ним й зняттям обмежувань та табу на свободу творчості, андеґраунд повинен зникнути як явище культури. Однак, це не так. Заборони, етичні та політичні існують і понині, а тому, вони породжують новий андеґраунд. Жанри андеґраунду: Трэш-метал, Блэк-метал, Граффити, Панк, Альтернатива, Дэт-метал, Хардкор, Грандж рок, Рэп, Хардкор хип-хоп, Артхаус, Неофициальное искусство СССР.

Постмодернізм. Термін виникає ще у 1917 році і символізував реакцію на модернізм у мистецтві, літературі, науці. В Україні, де модернізм (у широкому розумінні цього терміну) не мав можливостей розвинутися й дійти до природного завершення, постмодернізм також було насаджено насильницьким способом. Поширення постмодернізму проходило інтенсивними методами: від мистецтва і літератури до філософії, далі до гуманітарних наук та врешті до політики й економіки. Культура постмодернізму є одним з виявів постіндустріального світу, історія якого обумовлена змінами в технологіях, в економіці, соціумі та культурі. На кукраїні вивчення постмодернізму йшло двома шляхами: публікації перекладних статей та рефлексія вітчизняних авторів, а також ретроспективне осмислення окремих історико-культурних моментів у культурі. Постмодернізм – це світогляд, який виражає основні тенденції, установки і орієнтири суспільства на певному рівні розвитку. Причому він не зводиться до єдиного вчення чи теорії, скоріше його слід розглядати як широке коло різноманітних підходів та точок зору. Це час «розпаду, хаосу в культурі, коли йде визрівання нового порядку». Загальні риси постмодернізму: Сполучення класичних та модерних принципів. Якщо класично принципу властива цілісність, підпорядкованість частині цілому, то в постмодерністському значені – частина претендує на статус цілого, а ціле може бути частиною; Основною особливістю ситуації постмодернізму в Україні є «некритичне сприйняття західної культури, неорганічне засвоєння її історичної динаміки, її естетичної специфіки. Це новий тип світовідчуття, загальнокультурної свідомості, тип мислення. Серед характерних рис називають недовіру історичній та культурно обґрунтованій інтерпретації. Постмодернізм – це синтез елітарної, масової, високої та низької культур; Загальна глобалізація культури. Постмодернізм сприяє розвитку і поширенню галузі мас-медіа; Використання готових форм. Ситуація художнього запозичення (ремейк, ре інтерпретація, тиражування, лоскутність, дописування від себе класичних творів). Постмодернізм демонструє свою традиційність та протиставляє себе нетрадиційному мистецтву авангарду. Новий художник не виготовляє нове, а лише комбінує готове, переносить його на нове місце і доповнює новими рисами. «Еклектика, цитування, симуляція, реапроприація, – це не просто терміни, а сутність мистецтва» (Бодрійяр).

– Маргінальність. Матеріал в постмодернізмі змінюється, вибирається з природного контексту чи середовища, і міститься в нове, яке не притаманне йому. Постмодерн не визнає пафоса, іронізує над світом і оправдовує свою другорядність.

– Іронія. Ще одна типологічна ознака культури постмодернізму. Намагання включити до сучасного мистецтва світовий художній досвід за допомогою іронічного цитування. Це можливість оперувати вже відомими формами, стилями і темами, та акцентувати увагу на їх аномальному стані в сучасному світі. Тут відзначається схожість постмодернізму з кітчем та масовою культурою, а також запозичення та повторювання експериментів соцреалізму. Також для постмодернізму властиво використання прийомів «чорного гумору» в літературі, гра слів.

– Синтетичність та синкретизм. В постмодернізмі ми можемо спостерігати поєднання різних стилів, прийомів, засобів, які показують нам нову авторську форму. Новизна постмодернізму, як раз в цьому й міститься – поєднання традиційного, вже відомого й використовування його в новому контексті. Незважаючи на те, що постмодернізм отримує будь-яку тотальність, критика постмодернізму носить тотальний характер.

– Інтертекстуальність. В літературі постмодернізму це поняття розуміється як співвідношення між текстами, включеність їх до контексту світової літератури. Критики постмодернізму бачять це у відсутності оригінальності та залежності від штампів. Інтертекстуальність може виявлятися у відсильці до іншого літературного джерела, порівняння з ним, можливе навіть цитування, запозичення стилю. Наприклад, відсилка до міфів та казок, а також до популярних жанрів – фантастики та детективів. Найвідомішим твором у постмодернізмі стає «Дон Кіхот» Сервантеса (його дуже часто згадують Боргес «Пьєр Менар, автор Дон Кіхота» та Кєті Акер «Don Quixote: Which Was a Dream»). Інший приклад, це «Торговець дурманом» Джона Барта, який відсилає до вірша Эбенезера Кука з такою ж назвою. Дуже часто інтертекстуальність є більш складною, ніж едина відсилка до тектсу. Наприклад, «Ім’я Рози» Умберто Єко принимає форму детективного роману та відсилає до творів Аристотеля, Артура Конан Дойля та Борхеса.

– Пастиш – це комбінування. Склеювання елементів з різних творів. Це відображення хаотичного, плюралістичного та переповненого інформацією суспільства. Пастіш може бути пародією на минулі стилі. Це також може бути комбінування різних жанрів, яке створює унікальну розповідь та використовується для коментування ситуації постмодерна: наприклад, Уільям Берроуз використовує наукову фантастику, детективи, вестерни; Маргарет Ествуд – казки та наукову фантастику; Умберто Еко – детективи, казки.

Сьогодні існують ряд взаємодоповнюючих концепцій постмодернізму, як феномену культури, які в свою чергу носять взаємовиключний характер:

1. Юрген Хабермас, Деніел Белл та Зігмунд Батман трактують постмодернізм як ітог політики та ідеології неоконсерватизму, для якого характерне естетичний еклектизм, фетишизація предметів споживання.

2. Умберто Еко трактує постмодернізм як механізм зміни однієї культурної епохи іншою. «постмодернізм – це відповідь модернізму: якщо минуле не можливе знищити, тому що це знищення приведе до безмолвія, то його треба переосмислити, іронічно». Він поєднує свою ідею постмодернізму з подвійним кодуванням.

3. Ж.-Ф.Ліотар вважає, що постмодернізм це загальний культурний знаменатель другої половини ХХ віку, це унікальний період, в основі якого специфічна парадигмальна установка на сприйняття світу як «хаоса» – «постмодерністична суттєвість». (І.Хассан, В.Вельш).

4. Г.Хоффман вважає, що це самостійний напрям в мистецтві (художній стиль), який означає повний та радикальний розрив з парадигмою модернізму.

5. На думку Х.Летена та С.Сулеймена, постмодернізму взагалі як цілісного художнього явища не існує. Можна казати про переоцінку деяких постулатів модернізму, але сам постмодернізм розглядається як міф.

В Україну постмодернізм прийшов у 80-ті роки, з запізненням майже на двадцять років, і прийшов дуже своєрідним шляхом: через масову культуру. Першими авторами постмодерністських текстів стали рок-музиканти, а кумиром – драматург Лесь Подерв’янський з ремейками шекспировських «Гамлета» і «Короля Ліра». В літературі також це явище пов’язують з трійкою поетів так званої «галицької школи»: Андрухович, Іздрик, Єшкілев та їх журнальними проектами. Такі самі проекти виникали і в інших регіонах (Харкові). Найбільш значний слід залишила група авторів спілки «Бу-Ба-Бу» (скорочено від Бурлеск-Балаган-Буффонада) В її складі були Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець. Найбільш відомим серед них є Юрій Андрухович і його романи: «Рекреація», «Московіада» та «Перверсія». Він заново відкрив жанр ессе для літератури. В цьому жанрі також працювала ще одна відома українська письменниця Оксана Забужко, авторка відомого в сучасній українській літературі феміністського Романа «Польові дослідження українського секса».

Початок літературного постмодернізму у світі можна визначити через відомі публікації в літературі: вихід «Канібалу» Джона Хоукса (1949), перша вистава «В очікуванні Годо» (1953), перша публікація «Воплю» (1956), чи «Голого завтрака» (1959), лекція Жака Дерріди «Структура, знак чи гра» в 1966 р. чи ессе «Розтин Орфея» Іхаба Хассана у 1971 р.

Прикладом кінематографічного постмодернізму можна вважати фільм Кіри Муратової «Другорядні люди», фільм Сергій Маслобойщикова «Співачка Жозефіна і мишачий народ», в яких виявляються образ хаосу, нова художня мова.

Серед художників – О.Кліменка, В.Сидоренка, в работах яких можна побачити метафору танцю як сенсу буття, синтез інтересу до минулого з відкритістю до майбутнього. В архітектурі можна назвати споруди – пам’ятник Незалежності на Хрещатику яких виявляється неузгодженість стилів, еклектика.

Завдання для самостійної роботи

1.Соцреалізм та постмодернізм. Назвіть характерні риси.

2.Конформізм і нонконформізм як явище культури 60–х років.

3.Декаденство. Андеґраунд.

4.Ігровий характер мистецтва постмодернізму.

Завдання для семінарських занять

1.Підготувати доповіді про відомих діячів з кожного напрямку мистецтва.

2. Знайти та прочитати твори М.Коцюбинського «Хо», «Тіні забутих предків».

3. Жанри андеґраунду: Трэш-метал, Блэк-метал, Граффити, Панк, Альтернатива, Дэт-метал, Хардкор, Грандж рок, Рэп, Хардкор хип-хоп, Артхаус, Неофициальное искусство СССР.

Методичні рекомендації

При підготовці до семінарів студенти повинні ретельно розібратися в термінологічному словнику, підготувати приклади. На семінарах разом зі студентами переглянути найкращі твори в обраних стильових напрямках.

Література

1.Грамота.ру: Русский орфографический словарь: около 180 000 слов. / Российская академия наук. Институт русского языка им. В. В. Виноградова / О. Е. Иванова, В. В. Лопатин (отв. ред.), И. В. Нечаева, Л. К. Чельцова. — 2-е изд., испр. и доп. — Москва, 2004. — 960 с.

2.Андеграунд, андерграунд // Захаренко Е. Н., Комарова Л. Н., Нечаева И. В. Новый словарь иностранных слов: 25 000 слов и словосочетаний. – М.: «Азбуковник», 2003. — С. 988.

3.Уварова Т. Постмодернізм як парадигма української культури // Культурологічний та мистецтвознавчий журнал «Аркадія». – 2009 р.

4. Український постмодернізм / Постмодерністський дискурс Юрія Андруховича. – К.2008 р.

5. Постмодернізм чяк феномен культури ХХ ст. (Електроний ресурс)/ Г.Єрмілова. – Режим доступу:http:/www.zpu-jornal.ru

6.Курицін В. К ситуации постмодернизма// Новое литератруное обозрение, 1994., № 11.

7.Дженкс Ч.А. Язык архитектуры постмодернизма. – М.,1995 г.

8. Постмодернизм /Современная западная философия: Словарь. – м.,1991 г.

9.Козловский П.культура постмодернизма. – М.,1997 г.