Змістовий модуль 13. Історія виникнення та зародження дпм Лекція 24:Декоративно––прикладне мистецтво України

Історія виникнення та зародження ДПМ. Класифікація видів ДПМ в Україні. Перші осередки та центри ДПМ в Україні. Навчальні заклади в галузях ДПМ.

Текст лекції

Декоративно-ужиткове мистецтво — один із видів художньої діяльності, твори якого поєднують естетичні та практичні якості. Декоративне означає «прикрашувати». Ужиткове ж означає, що речі мають практичний вжиток, а не лише є предметом естетичної насолоди. Головне завдання декоративно-ужиткового мистецтва — зробити гарним речове середовище людини, її побут. Декоративно-прикладне мистецтво України сягає своїм корінням глибокої давнини.

Є багато видів народного мистецтва, залежно від матеріалу та техніки виготовлення. Види та жанри декоративно-прикладного мистецтва яскраво характеризують особливості нації. Народне мистецтво — це «минуле в сучасному» [2, 39], адже художня традиція передається із покоління в покоління, удосконалюючись і набуваючи довершеності.

З одного боку, вироби з глини, каменя, дерева — це звичайні побутові предмети, з іншого боку — це твори народного мистецтва, оскільки кожна річ, що виготовлена власноруч, має певні художні якості, несе в собі енергетику.

Гончарство здавна було одним із основних видів ремісничого виробництва на території України. Ще в доісторичні часи первісні люди використовували примітивний ліплений посуд. За часів Київської Русі більшість виробів з глини виготовлялась уже на гончарному крузі. З плином часу гончарне мистецтво вдосконалювалось і у ХVІІ — ХVІІІ століттях набуло вищого рівня розвитку. Наприкінці ХІХ століття воно поволі занепадає.

Проте, давні традиції дійшли до нашого часу і збереглися у сучасному гончарстві. Українські гончарі виробляють як побутові речі (горщики, миски, іграшки різноманітної форми), так і художні вироби — амфори, полив’яні глечики, хрести, свічники, вази, підвазонники тощо.

Важливим є той факт, що цей різновид мистецтва не тільки зберігся до нашого часу, але й передається наступним поколінням. Так, у Київському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука працюють справжні майстри гончарної справи Петро Печорний, Микола Лампека, Тетяна Музиченко, Леонід Нагірняк, які готують дійсно професійних фахівців.

Слід зазначити, що студенти, які навчаються за спеціалізацією «Художні вироби з кераміки і скульптура», формують вироби як власноруч, так і на гончарному крузі, використовуючи різноманітні техніки: ритування, глянсування, штампик, ліплення тощо. Велика роль при створенні художнього виробу приділяється орнаментам, в яких поєднуються язичницька і християнська символіки (сонце як символ добробуту і щастя, знаки води, повітря, вогню як символи святої трійці, рослини як символи вічної юності, здоров’я, краси, буяння природи...).

Крім того, кераміка поєднується з монументальним мистецтвом. Так, неповторними є вироби садово-паркової скульптури на різноманітну тематику (казково-фантастичні, біблійно-релігійні мотиви). Студенти ліплять їх власноруч, випалюють в печі, покривають поливою. Незвичним є поєднання форм та їхнє одухотворення.

Гончарство є не тільки різновидом сучасного декоративно-прикладного мистецтва. Воно, як і текстиль, вишивка, художня обробка металу, дерева, шкіри та інші види народного мистецтва, дало поштовх і сприяло розвитку дизайну в Україні.

Тому декоративно-прикладне мистецтво і дизайн — взаємопов’язані та взаємопроникні і сприяють духовному та творчому розвитку особистості. Краса творів ужиткового мистецтва досягається завдяки декоративності. Декоративність є єдино можливим засобом вираження змісту та художньої образності. Поділ декоративно-ужиткового мистецтва на жанри здійснюється за призначенням предмета — меблі, одяг, посуд тощо, за технікою виконання — різьблення, ткацтво, розпис, за матеріалом — дерево, кераміка, текстиль, камінь, лоза, тобто використання природних матеріалів; метали та їх сплави, пластмаси, скло, порцеляна, папір та ін., тобто використання штучних, винайдених людиною матеріалів. Глина або суміші глини з додатками — давній матеріал декоративно-ужиткового мистецтва. Після надання потрібної форми і опалювання набуває довготривалості, іменується керамікою. Кераміка та черепки керамічних виробів слугують головним матеріалом вивчення археології поряд з іншими (Трипільська культура в Україні, давньогрецька та ін.) З'явились свої різновиди кераміки за якістю, довготривалістю та використаними сумішами: Кераміка, Теракота. Дешевизна сировини та здатність витримувати агресивне середовище без істотних змін матеріалу зробили кераміку широко вживаним матеріалом для виготовлення як посуду, так і деталей космічних кораблів тощо.

Вироби з дерева. Дерево-теж давній декоративно-ужитковий матеріал, який слугував для виготовлення посуду, меблів, знаряддя для ловів, полювання тощо. Використання стовбурів дерев слугує для виготовлення осель і віднесено до архітектури.

Плетіння — ремесло з виготовлення господарсько-побутових та художніх виробів з різноманітної еластичної сировини. В Україні має багаті й давні традиції, особливо на Поліссі. Як сировину для плетіння використовували лозу, кору певних дерев, насамперед молодої липи (лико) та берези (береста, луб), верболоз, хвойну та дубову скіпку, коріння ялини, сосни тощо. Із дранки — тонких фанероподібних дощечок, які відщеплювали від товстих колод, ретельно обстругували і розпарювали у печі, гнули короби для сівби — сіяники. З вужчих і тонших смужок дранки, дуба, лика плели різноманітні кошелі та кошики (напр., солом'яники на Чернігівщині). Останні часто робили із лози з корою. Способом плетіння виконували стіни клунь, хлівів та кошар, живоплоти тощо. З лози та інших матеріалів плели рибальське знаряддя. Майстра, що виготовляв кошики, так і звали - кошикар. Лозоплетінням займалися як чоловіки, так і жінки. Для лозоплетіння сировину заготовляли двічі на рік. Годилися прути верби та черемхи. Перший термін - влітку, у липні- серпні.Ця сировина має білий колір, а кору легко pняти. Другий термін - восени, у жовтні-листопаді. Сировина має золотаве забарвлення, але кору зняти важко. Цю сировину виварювали в воді, а вже потім здирали кору. Вона й набувала золотавого кольору саме після виварювання. Сировину сортували за довжиною, товшиною та природним забарвленням. В готовому виробі комбінували, наприклад, золотаві прути з фіолетовими. Осінню сировину змочували в теплій воді і під час лозоплетіння. Інструменти – декілька гострих ножів, особливий гачок, рогулька - пристрій для розщеплення прута на 3-4 частини.

Плетіння з кори дерева. У другій половині XIX ст. лозоплетіння на Поліссі набуло широкого розвою. Крім зазначених речей, почали виготовляти дорожні корзини та козуби, легкі дачні меблі, дитячі візочки, іграшки тощо. Кора при цьому звичайно знімалася. Залежно від конкретних виробів лозини використовували круглі або стругані чи розщеплені уздовж, у природному або пофарбованому вигляді. Почуття міри у доборі кольорової гами (переважали білий, рожевий, зелений кольори, іноді жовтий та фіолетовий) свідчило про певну витонченість смаку ремісників. У лісостеповій зоні значне поширення мало плетіння з соломи. Використовувалися звичайно житня або пшенична солома, яку заготовляли під час наливання колосся, та солома стиглого вівса. Ці матеріали мали приємний золотаво-блискучий колір. З них плели передусім дуже популярні в цьому регіоні головні убори — брилі. Використовуючи також розколоті лозини, лико чи мотузки, виготовляли солом'яні сіяники, плетінки (кадовби, солом'яники) для зберігання зерна й інших продуктів, одягу тощо. Кошики та сумки плели ще з рогози. У Карпатах та на Поліссі було поширене плетіння з вузьких смужок вичиненої або сиром'ятної шкіри — кінської збруї та ряду побутових речей. З пофарбованих вовняних ниток повсюдно плели різнокольорові, часто вкриті орнаментом пояси. В Україні було відомо кілька технік плетіння, найпоширеніші а них — спіральна і хрестоподібна. Менше застосовувалися складніші квадратна та рядова техніки. З кінця XIX ст. поширилося П. ажурною та вірьовочною техніками. Вироби українських майстрів плетіння відзначалися чистотою і тонкістю роботи. Після певної перерви, що була зумовлена нігілістичним ставленням до кустарної промисловості взагалі, в останні десятиліття попит на плетені вироби відчутно зріс. Як витвори прикладного мистецтва вони користуються широкою популярністю.

Опо́шня (укр. Опі́шня, местное название - укр. Опі́шне) — посёлок городского типа Опошнянского поселкового совета Зеньковского района Полтавской области Украины. До 1962 года Опошня была районным центром. Опошня — общепризнанная столица украинской керамики. Гончарство развивалось здесь на протяжении нескольких столетий. В конце 19 — в начале 20 века в Опошне работало около 1000 гончаров, продукция которых экспортировалась почти на все континенты мира. С 1929 керамику выпускала кооперативно - промысловая артель "Красная керамика", с 1962 - фабрика "Художеств, керамика". В 1986 году здесь был основан Музей гончарства, на базе которого через три года, по постановлению правительства Украины, начал создаваться Государственный музей-заповедник украинского гончарства. Опішня́нська кера́міка — традиційна українська кераміка із смт. Опішня на Полтавщині, одного з найбільших осередків виробництва гончарної кераміки в Україні. Згідно з археологічними знахідками, виявленими на околицях Опішні, територія селища була заселена ще у добу неоліту. Саме тоді набуває широке використання керамічного посуду . Розвиток ж сучасного промислу веде свій початок з кінця 19 століття, коли більшість населення Опішні займалося виробництвом своєрідних декоративних глеків. Сучасні опішнянські керамічні вироби зберегли багате різноманіття форм, серед яких поряд з традиційними національними з'явився ряд нових — вази, декоративні блюда тощо.

А за последние годы в Опошне сформировался уникальный многофункциональный научно-просветительский и учебно-воспитательный комплекс, аналогов которому нет в Украине. В его состав, кроме музея гончарства, входят: Коллегиум искусств в Опошне (первое и единственное на Полтавщине специализированное учебное художественное заведение подобного типа), издательство «Українське народознавство», единственная в Украине галерея монументальной керамики под открытым небом, Мемориальные музеи-усадьбы выдающихся украинских гончаров Александры Селюченко и семьи Пошивайло, специализированные библиотека и архив, аудио-визуальный фонд и многое другое.

Национальный музей-заповедник украинского гончарства в Опошне основан в 1986 г. Этот древний поселок издавна славился как крупнейший центр мастеров керамики, гончарная столица Украины. В экспозиции под открытым небом представлены эксклюзивные авторские работы опошнянских гончаров, среди которых лауреаты премии Т. Шевченко, а также мастеров из других регионов, которые участвуют в ежегодных фестивалях монументальной керамической скульптуры. В выставочном зале представлены особо ценные экспонаты, большая коллекция книг о гончарстве. Все посетители получают в подарок свистульку. По предварительной договорённости возможна встреча с мастером, который продемонстрирует искусство работы на гончарном круге. На территории находится сувенирная лавка.

Мемориальный музей-усадьба А. Селюченко. Мемориальный музей-усадьба славной гончарки Александры Селюченко начал функционировать в 1988 году на правах отдела Музея гончарства в Опошне. Основой музея стал дом, в котором проживала мастерица глиняной игрушки, член Национального союза художников Украины Александра Федоровна Селюченко. Она не только сохранила, но и развила традицию опошневской игрушки, создала большое количество как новых, так и традиционных образов. Ее работы впервые были представлены на Всеукраинской выставке детских игрушек в Киеве (1946), где заняли призовое место. С того времени работы Александры Федоровны можно было неоднократно увидеть на престижных областных, республиканских и международных выставках, откуда произведения расходились по музейным коллекциям. Значительная их часть и ныне хранится в частных коллекциях разных уголков мира. При жизни Александра Федоровна всегда болела за состояние опошневского гончарства, охотно передавала знания всем желающим, особенно детям и молодежи.

Создание музея-усадьбы было уникальным событием для тогдашнего музееведения, ведь после смерти народного мастера в неприкосновенном виде был сохранен дворик, надворные постройки, в том числе «горно» художницы, интерьер жилища, предметы быта и творческие работы (большая коллекция керамики, декоративная «мальовка», эпистолярное наследие). В фондах Национального музея-заповедника украинского гончарства в Опошне хранятся 1095 глиняных произведений Александры Селюченко. Из них 250 работ было выжжено в домашнем горне в ночь с 13 на 14 октября 1987, уже после смерти мастера. Гончарная библиотека приняла на хранение личную библиотечку: книги, журналы, каталоги, буклеты. В фонды Национального архива украинского гончарства передан личный архив мастерицы: письма, дневники, воспоминания и фотографии. В помещении музея-усадьбы экспонируются предметы повседневного быта, которыми пользовалась Александра Федоровна. Все это рассказывает о жизни и творчестве славной мастерицы. Каждые пять лет, в день рождения Александры Селюченко, происходят Селюченковские чтения (1991, 1996, 2001, 2006). Участие в них принимают керамологи, музеологи, народные мастера-гончары, художники-керамисты, представители творческих союзов из Киева, Харькова, Строев, Полтавы и Опошни. Для работы славной мастерицы и почтить ее память, в музей-усадьбу приезжают люди со всей Украины и не только. Особенно приятно, что в последнее время возросло количество семейных экскурсий. Отцы и дети одинаково заинтересованы тайнами гончарного дела, увлекаются фигурами известных мастеров, заботясь их судьбами. А на примере Александры Селюченко прослеживается нелегкий, тернистый, но проникнут любовью к родному краю, преданностью ремеслу, – путь Гончара.

Мемориальный музей-усадьба гончарской семьи Пошивайло. На окраине старинного казацкого городка Перемаслова, по улице Заливчего, 63, в яблоневом саду прислонилась уютная усадьба, где проживали Гавриил Никифорович (1909-1991) и Евдокия Даниловна Пошивайли (1910-1994) – старейшины древнейшего и одного из наиболее известных гончарских родов Украины, известный на весь мир гончарский дуэт: Он – Маэстро гончарного круга, Она – рисовальщицей от Бога. Там, по инициативе Национального музея-заповедника украинского гончарства в Опошне, 24 июля 1999 был открыт Мемориальный музей-усадьба гончарской семьи Пошивайло. Задолго до создания национальной гончарской казны Евдокия Даниловна, понимая важность музея как центра сохранения древних традиций, начала создавать собственный музей. Для этого она отвела самую комнату – горницу, и начала напитуваты у односельчан вышитые рушники, народные картины, старинные иконы, – все то, что было обречено на забвение. Собранные раритеты она разместила в своем доме рядом с семейной керамикой. Усилиями хозяйки была собрана большая коллекция гончарских произведений Гавриила Ничипоровича Пошивайла – корифея украинской керамики. Чего здесь только не увидишь: это и традиционный бытовая посуда, и чудо-вазы, архаичные барыни, детская игрушка-монетка, зооморфные и антропоморфные скульптура. Гавриил Пошивайло впервые на Перемасловнский земли разработал групповые композиции на темы ярмарок. Радуют глаз его непревзойденные произведения: «На ярмарку», «Кумы», «Солоха и дьяк», «Возный», «У колодца», «Трио музыкантов», скульптуры «Бандурист», «Тарас Шевченко», «Казачка», « Хата »,« Левик »,« Бык ». По давней местной традиции, все изделия гончара расписывала его жена – Евдокия Даниловна. Позднее сборка пополнилась художественными произведениями старшего сына Николая (1930 г.р.), который унаследовал отцовское ремесло и любовь к глине, став одним из ведущих Перемасловских гончаров. Созданная ним посуда имеет более сложные формы, но все же в его произведениях в совершенстве воплощены семейные, сугубо «Прохватовски» традиции. В сборнике работ Николая Гавриловича широко представлены зооморфные скульптуры и сюжетные композиции на крестьянскую тематику: «Честь и слава вам, хлеборобы!», «Женщины – на трактор», «В поле», «Приглашаем в дояры», «Рабочий», «Тракторист», «Силач», «Хлеб – всему голова», «Гончар» и др. Наряду с произведениями дедушки, бабушки и отца стоят и работы внука Юрка Пошивайло, которые он делал в школьные и студенческие годы. Его «Рыбалка», «Мужчина», «Лисичка», «Копилка» – по-детски простые и наивные. Поражает своим глубоким содержанием работа еще одного внука – Олеся Пошивайло – «Тайна моего рода», в которой он передал сущность своего гончарного рода, письменные известия о котором восходят в ХVIII в. Ведь и прапрадедушки его – Тарас – был известным гончаром-посудником, а прабабушка Акулина была такой упорной Гончаривна, что бывало сядет ребенка в колыбели укачивать и свистуна лепит, еще и песню поет. В музее-усадьбе собрана большая коллекция Перемасловских терракотовых кафель XIX – нач. ХХ в. и клейменые кирпичи конца XIX – первой пол. ХХ в. Наряду с керамикой, на стенах, много «килкових» полотенец, народных картин, семейных фотографий. В целом фондовые коллекции Мемориального музея-усадьбы гончарской семьи Пошивайло насчитывают 1571 произведение керамики, из них представителей рода Пошивайло – 1347, изделия XIX-ХХ вв. других авторов (224), 59 произведений других видов народного искусства, 82 фотографии, 323 предметы быта. В одной из маленьких комнат стоит кровать, а напротив него – гончарный круг. Вот здесь, в этом полумраке сердцем и узловатыми неутомимыми руками творились из серой глины удивительные вазы, тарелки, горшки. Вот тут, слушая по радио украинские народные песни (Евдокия Даниловна любила их больше всего), будто из воды, как звезды, на глину ложились ее росписи, ее цветы жизни, которыми она украшала работы своего мужа. Навпевне, так и прожили они всю свою жизнь в паре, в уважении и любви друг к другу, к людям, которые их окружали, потому дополняли во всем друг друга. Произведения семьи Пошивайло можно увидеть в крупнейших музеях Украины и зарубежья. Однако, вне уникального мемориального домашнего музея их изделия воспринимаются несколько иначе, абстрактно. Ибо только в их хате живет Дух Добрых Хозяев, их личные вещи, предметы интерьера и быта, окружавших и сопровождавших художников и которые могут рассказать много интересного об удивительной Гончарский Пару.

Ко́сів (пол. Kosów) — районний центр Косівського району Івано-Франківської області, адміністративний центр Косівської районної ради, адміністративно-торговельний осередок галицької Гуцульщини. Лежить біля самого підніжжя Карпат, у долині річки Рибниці, притоці Пруту. Серед найраніших історичних згадок про Косів існує одна: у 1424 р. Великий князь литовський Свидригайло подарував село Косово «вірному слузі» Максимові Владу Драгосиновичу. Місто виникло в другій половині XVI ст. за польсько-литовської доби завдяки цінним покладам солі. До того часу за чверть милі від села Косів (тепер Старий Косів) існувала соляна баня, в якій із добутої сировиці виварювали сіль. І село, і баня належали до королівської (державної) власності — і тому адміністративно входили до Снятинського староства та підпорядковувалися старості, цебто представникові короля. Снятинські старости, з черги, користуючись своїм правом, орендували косівську баню та брали з неї дохід, а приблизно в 1560 р. тодішній староста Генчинський навіть заснував при ній містечко Риків. Проте після його смерті піддані та слуги Юрія Язловецького, якому дісталося в земельне орендне володіння село Косів, учинили збройний наїзд на Риків і зруйнували його, а соляну баню захопив Язловецький. За якийсь час містечко було відновлено, — та вже під сучасною назвою: податковий реєстр 1579 року, поряд із назвою «Koszow, villa» (Косів, село), фіксує «Koszow, oppidum» (Косів, містечко). У цьому ж документі Косів виступає як приватне містечко, власник якого — син Юрія Язловецького, Михайло. Адже опинившись у шляхетській власності, відділилось воно від снятинського староства й утворило разом з чотирма селами окрему косівську волость у володінні Михайла Язловецького. До розпаду польського королівства Косів залишався приватним — і передавався у спадок одним власником іншому. Двічі місто було спалене й знищене: восени 1621 р. — турками, татарами, волохами (підданими Османської імперії), а в лютому 1624 р. — буджацькими татарами. Однак, як це часто трапляється, не зникло. Видобуток та виробництво солі вимагали зайнятості великої кількості робітників і ремісників. Чудовий клімат приваблював сюди поселенців, завдяки чому добре розвинулось садівництво. Дбаючи про збільшення прибутків, власники Косова заохочували євреїв різними привілеями тут поселятися, а ті успішно займалися торгівлею, орендою маєтків та промислових закладів (солярня, млини, корчми та ін.), збиранням податків тощо. Так, у центральній частині (середмісті) переважало єврейське населення, а на околицях, що були спершу окремими селами (Монастирське і Москалівка) жили переважно українці. У Косові разом із його окраїнами налічувалось близько 50 відсотків українців, 35 — євреїв і 15 — поляків. Багато з них швидко збагачувалося. Це, звичайно, привертало увагу опришків. Вони часто нападали на місто, зокрема під керівництвом Василя Лунги (1698), Пинті та Пискливого (1704), Баюрака (1750). Приблизно 1740 р. до шляхетського двору в Косові підступив Олекса Довбуш і чомусь «посилав рушниці до двора», але не нападав. 1759 р. у зв'язку з активізацією опришківського руху організовано головну стоянку карального війська проти опришків, яке очолив Тадеуш Дідушицький, тодішній власник Косова, галицький хорунжий. За австрійських часів життя стало впорядкованішим. Згідно з патентами від 1773, 1778 і 1786 рр., спрямованими на одержавлення солі, косівські соляні маєтки, тобто ціле містечко з довколишніми селами, перейшли з приватної власності в державну. Адміністративно воно кілька років належало до Червоноруського округу («циркулу»), згодом — до Станіславівського і, нарешті, Коломийського. З упровадженням 1867 р. нового устрою Косову надали статус повітового міста, унаслідок чого вся адміністративно-політична влада була передана повітовому управлінню — староству, очолюваному старостою та підпорядкованому безпосередньо галицькому намісництву у Львові. Крім солеваріння, розвивалися мистецькі промисли — різьба, вишивка, килимарство, кераміка. У 1850 р. засновано ткацьке товариство, Косів стає центром ткацтва. 1882 р. воно заснувало ткацьку школу. У кінці XIX ст. починає розвиватися дуже перспективна курортна галузь. У рамках українського національного відродження, що відбувалося у всій Галичині, в Косові на зламі XIX—XX ст. значний вплив мала Українська радикальна партія. Одним із засновників її, поряд з І. Франком та іншими діячами, був косівчанин Михайло Павлик. Діяли товариства «Січ», «Воля», «Жіноча громада», «Просвіта». У червні 1914 р. створено перший відділ стрілецтва «Кіш Січових стрільців». На початку світової війни повітова управа УСС набирала добровольців для боротьби на боці Австрії. Від осені 1914 до початку літа 1915 р. і від літа 1916 до літа 1917 р. Косів двічі займала російська армія, яка при відступі чинила страшні погроми й грабунки. Після розпаду Австро-Угорщини (листопад 1918 р.) встановлена Західно-Українська Народна Республіка, яка проіснувала до травня 1919 р. З 26 травня до кінця серпня місто було зайнято румунськими військами. Згодом разом з багатьма іншими землями Західної України увійшло до складу Польщі і стало центром Косівського повіту Станіславівського воєводства. За Польщі продовжували розвиватися мистецькі промисли, зокрема, виробляли продукцію килимарні «Гуцульське мистецтво», Грунковського, Медведчука, Гільмана, трикотажні Шніберга і Рунда. Особливо збільшився приплив літників і курортників, річна відвідуваність яких становила близько 3 тис. осіб, а обслуговувала їх широка мережа пансіонатів. Розквіт соляної промисловості гальмувався, а в 1938 р. солярню остаточно зупинено. Діяли українські товариства «Бесіда», «Союз українок», «Просвіта» (голова П. Рондяк), «Луг», «Пласт», «Каменярі», «Відродження», українські партії УСРП, нелегально — КПЗУ з прибудівками — комсомолом і МОДР, осередок підпільної ОУН, польське товариство приятелів Гуцульщини, єврейське спортивне товариство «Маккабі» та культурне «Мерказ Рухані». У цей період творила династія косівських гончарів Рощиб'юків, а також Павлина Цвілик. 22 вересня 1939 р. в Косові була встановлена радянська влада. Під лозунгом допомоги пригнобленим «братам-українцям» були націоналізовані пансіонати, килимарні, млини, крамниці та інші господарства, що контролювалися переважно поляками та євреями. Почала працювати середня школа з українською мовою навчання. На базі ткацької створено багатопрофільну промислову школу гуцульського мистецтва. Одночасно радянська влада ліквідувала українські політичні партії, організації, кооперативи, а в ніч на 19 грудня 1940 р. в пошуках уявних «ворогів народу» заарештовано й знищено 18 чоловік. На початку німецько-радянської війни, Косів 1 липня тимчасово зайняли союзницькі з Німеччиною угорські війська, які грабували крамниці, пансіонати, оселі, звідки забирали посуд, білизну, столи, крісла, малюнки, вікна, двері й усе це вивозили в Угорщину, однак утворенню української адміністрації не перешкоджали. Німці, перебравши в серпні владу від угорців, розпочали серію терористських акцій: у перші ж дні негайно арештували й розстріляли діячів ОУН, які при угорцях масово вийшли з підпілля. 16-17 жовтня 1941 р. рано-вранці німці несподівано оточили єврейські квартали, вигнали всіх на вулиці й колонами проводили до в'язниці, а звідти підвозили Пістинською вулицею до гори, а потім вели до великих ям, викопаних на Міській горі. Примушували роздягатися, а тоді підводили до краю ями і вбивали пострілами в голову. Не було пощади ні жінкам, ні старим, ні немовлятам. Решта вивозили в гетто (Коломия) і згодом розстрілювали в Шепарівському лісі. Сотні людей забрали на роботу до Німеччини; створили штучний голод. 31 березня 1944 р. Косів зайняла червона армія, а гірський терен за містом — угорці. Отже, воно опинилося аж до літа на лінії фронту, унаслідок чого зазнало значних руйнувань. Після невдачі тривалих визвольних змагань УПА та СБ (таємна поліція ОУН) удруге запанувала більшовицька влада, яка розправлялася з підкореним народом, організовуючи розстріли та депортації «ненадійних елементів». У повоєнний період вона гальмувала розвиток курортництва, натомість пріоритетності надала народним художнім промислам, були різьбярська артіль «Гуцульщина» та килимарські фабрики ім. Тараса Шевченка та ім. Івана Франка, на базі яких 1968 року почали діяти виробничо-художні об'єднання «Гуцульщина», художньо-виробничі майстерні Спілки художників. Після здобуття Україною незалежності зусилля Косова спрямовані на відродження культури, духовного життя, економіки. У цьому напрямі діють різні громадські організації, політичні партії, церковні громади, а також міська влада, яка виклопотала спеціальний статут курортного міста. Косів має надзвичайно великий потенціал для того, щоб стати культурним центром Гуцульщини. Для цього є усі передумови — митці, що передають уміння з покоління в покоління, визнані художні школи, поетичність косівчан, і саме місцезнаходження в серці Гуцульщини. Край легенд та переказів, місця слави опришків, мальовнича природа окреслює стратегію розвитку Косівщини у напрямку розитку туристичного бізнесу. Ради цього місту слід оголосити Косів та його околиці місцевістю екологічного пріоритету, та обмежити діяльність підприємств та бізнесу, що може зашкодити цьому в майбутньому. За кількістю зелених насаджень на душу населення Косів 2004 року входив до першої вісімки міст України (65,2 м на 1 мешканця — при міжнародній нормі не менше 20 м).

Музеї ужиткового мистецтва. Декоративно-ужиткове мистецтво — давно предмет колекціонування. Європейський потяг до всього престижного чи виняткового сприяв появі монографічних чи змішаних колекцій меблів, порцеляни, мережива, виробів зі скла тощо. Виникли й музеї, що спеціалізуються лише на витворах декоративно-ужиткового мистецтва: Музей етнографії і художнього промислу АН України, Львів, Державний музей українського народного декоративного мистецтва, Київ. Музей тканих виробів, м. Козелець, Чернігівська обл., в приміщенні Воскресенської церкви 1866 р. (Україна).

Навчальні заклади. Київський державний інститут декоративно-ужиткового мистецтва імені Михайла Бойчука.

Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України — єдиний музей етнографії в Україні, що підпорядковується Інституту народознавства Національної Академії Наук України.

Державний музей українського декоративного мистецтва — один з найбільших художніх музеїв України. Розташований на території Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника у приміщенні колишніх митрополичих покоїв і прилеглої до них домової Благовіщенської церкви, які є пам'ятками архітектури XVIIІ — початку ХХ століть. Колекція музею була започаткована у 1899 році як одна із складових збірки новоутвореного Міського музею старожитностей і мистецтв, перейменованого у 1904 році у Київський художньо-промисловий і науковий музей. 

Завдання для самостійної роботи

Надайте інформацію про регіональні особливості розвитку ДПІ в Україні.

Завдання для семінарського заняття

1.Історія виникнення та зародження ДПМ.

2.Класифікація видів ДПМ в Україні.

3.Перші осередки та центри ДПМ в Україні.

4.Навчальні заклади в галузях ДПМ.

Методичні рекомендації

Бажано відвідати зі студентами практичні роботи відомих Одеських майстрів.

Література

1. Бескодаров А. А. Художественное плетение из ивового прута. - М.: Лесная промышленность, 1985. - С. 14-51.

2. Козлов В. М. Плетение из ивового прута. - М., 1994. - С. 51-87.

3. Колесников Ю. А. Прогрессивная технология изготовления мебели. - М.: Лесная промышленность, 1986. - С. 21-43.

4. Лозоплетіння Галини Кучер. - К., 2001.

5. Мейннард Б. О. Плетение. - М.: Просвещение, 1981. - С. 52-61.

6. Наш дом. - М.: Лесная промышленность, 1986. - С. 7-21.

7. Никулин Ф. М. Плетеные изделия. - М.: Лесная промышленность, 1982. - С. 17-38.

8.Ковальчук О. В. Українське народознавство.— К.: Освіта, 1992.— 173 с.

9. Українське народознавство. Підручник. / За ред. докт. істор. наук С. П. Павлюка.— К.: Знання, 2004.— 570 с