Лекція 18: Розвиток та становлення українського кіномистецтва.

Феномен кіномистецтва в сучасній Україні. Основні джерела інформації з питань сучасного українського кіно. Пошук і експеримент у сучасному українському кіно. Творчість сучасних українських режисерів. Українські кінофестивалі.

Текст лекції

Розвиток національної кінематографії є одним з найважливіших системних факторів розбудови єдиного загальнонаціонального інформаційного простору, відновлення ролі і впливу національного кіномистецтва на формування духовних цінностей українського народу.

Українське кіно широко відоме у світі. Від початку ХХ століття українська кінематографія створила кілька тисяч художніх, ігрових, анімаційних, науково-популярних фільмів. У пам’яті назавжди лишаться імена О.Довженка, І.Кавалерідзе, М.Донського, С.Параджанова, Л.Бикова, Л.Осики, І.Миколайчука, Ф.Соболєва та багатьох їх творчих послідовників. Протягом 90-х років в Україні було знято близько 250 кінострічок. Але більшу частину їх зроблено на початку 90-х років, коли ще було достатнє фінансування. А потім почався спад, зумовлений важким економічним станом у державі. Так, у 1996-2002 роках знімали не більше чотирьох-шести фільмів на рік. Обвал кінопрокату, втрата самої звички знайомства з екранними творами у кінотеатрі, перепрофілювання кіноглядачів на теле- і відеоглядачів зумовили практично повне витіснення українського кінопродукту із сучасного культурного вжитку. До цього додалися проблеми творчого плану – почастішали зустрічі з архаїчною поетикою, упав професійний рівень режисури, драматургії та акторської майстерності. А ще – значна зношеність матеріально-технічного комплексу, що ставила під сумнів здатність забезпечувати сучасний технологічний формат. Потребував радикальних змін і стан кіноосвіти, яка була здебільшого відірвана від реалій сучасного кінематографа.

Та на початку нового тисячоліття намітилися певні тенденції до покращення ситуації у вітчизняній кінематографії. Основою для цього позитивного перетворення стала зміна державної політики, посилення уваги до національного кінематографу. Також, з метою відновлення, ефективного функціонування та розвитку сфери кінематографії в Україні було ухвалено ряд законодавчих та нормативно-правових актів: Закон України „Про кінематографію” від 13 січня 1998 року № 9/98-ВР; Закон України „Про загальнодержавну програму розвитку національної кіноіндустрії на 2003-2007 рр.” від 25 грудня 2002 року № 361-ІV; Постанова Верховної Ради України „Про рекомендації парламентських слухань “Національна кінематографія: стан, проблеми та шляхи вирішення” від 13 січня 2006 року № 2335-IV; Указ Президента України “Про заходи щодо сприяння розвитку національної кінематографії” від 13 вересня 2007 року № 868 тощо. В цілому ці нормативно-правові акти передбачали наступні заходи відновлення вітчизняного кінопрокату: збільшення обсягу бюджетного фінансування та залучення приватних інвестицій у розвиток галузі; реструктуризація державної мережі кіностудій та кінотеатрів, формування недержавного сектору вітчизняного кінопрокату, переоснащення кінотеатрів на нові технології кінопоказу; збільшення відвідування кінотеатрів середньостатистичним глядачем та валового збору від кінопрокату; покращення прокатного репертуару кінотеатрів, а також упровадження фінансової підтримки кінотеатрів, які демонструють вітчизняні фільми; розробка та виконання регіональних програм поліпшення кінообслуговування населення; встановлення кримінальної відповідальності за незаконне розповсюдження аудіовізуальної продукції.

Таке вдосконалення законодавства якісно позначилося на функціонуванні вітчизняного кіно. Зокрема 2005-2008 роки стали для української кінематографії періодом нарощування позитивних тенденцій, як у кіновиробництві, так і в просуванні національного кіно у світі. У 2005 році було випущено 30 фільмів, у 2006 – 35, у 2007 – 30, у 2008 – 40. Та у 2009 році розпочалася світова економічна криза, яка доволі негативно позначилося і на вітчизняному кіно. Ситуація склалася настільки критичною, що, на думку фахівців, якщо не змінити її на краще протягом найближчих років, український кінематограф зникне. А українці перетворяться на споживачів чужої кінопродукції.

Щоб зрозуміти катастрофічність нинішнього стану вітчизняної кіноіндустрії, достатньо порівняти кінобюджети України і деяких країн Європи на поточний рік. У Франції це 535 млн. євро, у Росії – 283 млн. доларів, у Німеччині – 140 млн. євро, у Польщі – 45 млн. євро, в Україні – 5 млн. грн. За кількістю фільмів, запущених цього року у виробництво, контраст не менш разючий: у Франції – 240 фільмів, Німеччині – 120, Росії – 70, в Україні – 2. До того ж, за словами голови Національної спілки кінематографістів України С.Тримбача, навіть ті жалюгідні крихти, які держава виділяє на кіно, розподіляються без урахування думок учасників кінопроцесу. Незрозуміло, куди йдуть гроші, незрозумілий механізм прийняття рішень – чому одним дають, іншим не дають. Життя на Національній кіностудії ім. О.Довженка завмерло. Приміщення взимку не опалюються. На очах гинуть унікальні матеріали тамтешнього музею. В країні тисячі безробітних кінематографістів. Сьогодні спеціалісти кіно в масовому порядку розлучаються з професією без надії на повернення.

На думку С.Тримбача, сприяти виходу з цієї ситуації могла б саме Національна спілка кінематографістів України. Одне з головних завдань сьогоднішнього керівництва НСК України, підкреслює С.Тримбач, відродити вплив Спілки на формування кінополітики в Україні. На порядку денному – запрошення до Спілки талановитої молоді та відомих кіножурналістів, серія ініціатив, що стосуються більш тісної співпраці з Міністерством культури і туризму України, і більш активна участь НСК України в подальшому вдосконаленні законодавства про кіно.

Більшість цих актуальних проблем обговорювалась під час круглого столу „Українське кіно. Перезавантаження”, який напередодні Дня українського кіно провела Національна спілка кінематографістів України у столичному Будинку кіно за участю відомих режисерів та продюсерів, дистриб’юторів, кінопрокатників, мистецтвознавців, керівництва Національної спілки кінематографістів України, а також інших представників галузі. Вони намагалися відповісти на запитання: „Що конкретно треба зробити, аби українські глядачі прийшли до українських кінотеатрів дивитися українські фільми?”.

Вкотре підкреслювалося, що Україні, зокрема, потрібен закон, в якому було б закладено протекціонізм по відношенню до національного кіно – від кіновиробництва до кіно показу.

Саме на це звернула увагу у своєму виступі голова Державної служби кінематографії Міністерства культури і туризму України Г.Чміль. Вона зазначила, що „одразу сім із 17 зареєстрованих у Верховній Раді останнім часом законопроектів стосуються кінематографічної галузі. І всі вони є слушними, до розробки кожного з них залучалися працівники Державної служби кінематографії та Національної спілки кінематографістів. Звичайно, у кожного з народних депутатів, що подав свій законопроект на розгляд до Верховної Ради, мотивація, скоріше за все, є відмінною від нашої, існує багато політичних амбіцій. Проте ми згодні підтримати будь-який із цих законопроектів, адже за своєю суттю усі вони є протекціоністськими стосовно українського кіно, у кожному з них пропонуються певні важелі нормативного та економічного регулювання кіновиробництва та кінорозповсюдження, які вигідні насамперед українським акторам і режисерам та продюсерам, що з ними співпрацюють. Усі ці законопроекти мають на меті змінити розподіл сил на ринку українського кінопрокату: на сьогодні ситуація така, що в кінотеатрах протягом останнього року демонструвалося 200 фільмів зарубіжного виробництва і лише 10 – вітчизняного. А загалом за останній рік на український ринок – чи то через продаж на дискових носіях, чи то через телевізійну ротацію, чи то через той-таки кінопрокат – потрапило фактично 10000 закордонних фільмів. Ясно, що частка вітчизняного кіно просто мізерна. Тому фактично в усіх законопроектах, до створення яких ми долучилися, й пропонується вжити радикальних протекціоністських заходів” .

Зокрема, як зазначила Г.Чміль, один із законопроектів пропонує „не тільки звільнити гроші, залучені до кіновиробництва від податку на додану вартість [це одразу ж посприяє збільшенню числа охочих інвестувати гроші в українську кіноіндустрію], а й надати державну дотацію до кожного придбаного глядачем квитка на фільм українського виробництва. Для того, щоб наша галузь була рентабельною [а до 1991 року кінематографічна галузь за рентабельністю посідала друге місце в країні після виробництва алкогольних напоїв], в Україні має бути щонайменше 2000 сучасно оснащених кінотеатрів із новим відеопроекційним обладнанням, а їх наразі лише 300. Ось це – один із тих напрямків, куди ми й пропонуємо вкладати отримані кошти. До речі, в іншому законопроекті є й зовсім нові для нас пропозиції щодо фінансування кінематографічної галузі. Приміром, пропонується стягувати певний – невеликий – збір не тільки з продажу дисків чи прибутку телеканалів, а й з абонентів телекомунікаційних послуг. Не треба цього лякатися, це цивілізований шлях: у Естонії, наприклад, із 1936 року діє Закон про культурний капітал, що регламентує відрахування 10% від акцизного збору з виробників алкогольної продукції на потреби вітчизняної культури. Подібні нормативні акти діють також у Польщі, Англії, Німеччині, Іспанії. Це, схоже, єдине прийнятне вирішення проблем грошового забезпечення української кіноіндустрії”.

Значно радикальнішим, але і більш декларативним був виступ кінорежисера, заступника голови Національної спілки кінематографістів України О.Фіалка, який зазначив: „Ми навіть не мріємо, що влада, яка, попри всі свої заяви, ігнорує вітчизняне кіно ось вже 18 років, вислухає наші пропозиції цього разу. Тому ми маємо намір вдатися до радикального кроку – звернутися до європейських та світових структур, що опікуються проблемами культури, зокрема до ЮНЕСКО, із проханням про виведення України зі світового культурного простору. Країна, де відбувається геноцид культури, не має права співіснувати поряд із цивілізованими країнами, не має права „розповсюджувати інфекцію”. Мабуть, тільки це наразі може привернути увагу, якщо не нашої влади, то хоча б світової культурної спільноти до проблем українського кіно. Нехай до України надішлють делегатів із перевіркою, тоді владі доведеться якось відповідати на поставлені запитання” .

Л.Новікова, виконавчий директор громадської організації „Фонд „Молодість”, звернула увагу на яскравий приклад вдалих наслідків застосування державного протекціонізму у кінематографічній галузі в балканських країнах: „Після страшної війни та розрухи саме балканському кіно вдалося сформувати на заході новий позитивний імідж республік колишньої Югославії, а цей імідж, відповідно, привернув і економічну підтримку. Українські ж кіномитці частково їдуть працювати за кордон, частково перекваліфіковуються в працівників рекламної індустрії, а серед тих, хто залишився в країні та не змінив фах, 60% є безробітними”. Кінорежисер і теперішній секретар Національної спілки кінематографістів України Д.Томашпольський оголосив про створення на базі спілки нового робочого органу – Лабораторії проектів, що ставить собі за мету теоретичне моделювання і практичне втілення національного кінопроекту та створення позитивного іміджу модного українського кіно. Діяльність Лабораторії полягатиме передовсім в експертно-аналітичній роботі над проектом: оцінці потенціалу того чи іншого проекту в глядацької аудиторії різних вікових та соціальних категорій, дослідженні суспільного попиту на стрічки певної тематики. Лабораторія також працюватиме над створенням умов для реалізації кожного цікавого проекту.

Ідеї Д.Томашпольського підтримав продюсер, директор студії „Гагарін Медіа” А.Азархін. Він наголосив на необхідності професійного дослідження соціокультурних процесів сприймання та механізмів розповсюдження кінематографічної продукції, а також повідомив, що зусиллями його студії у рамках зазначеної експериментальної програми проводитиметься моніторинг української системи кінорозповсюдження, замовлятимуться незалежні юридичні дослідження фахових проблем кіновиробництва, зокрема, авторського права, створюватимуться стратифіковані фокус-групи, що даватимуть матеріал для кваліфікованих висновків щодо того, які саме кінематографічні герої потрібні сучасному суспільству, які сценарії слід замовляти авторам, на фільми яких жанрів насамперед купить квиток глядач.

Але, як наголошувалося на засіданні, без підтримки держави, партнерських стосунків з нею будь-який проект і взагалі справу порятунку національного кінематографа здійснити нереально, натомість звернення до керівництва залишаються без відповіді. Запрошені до участі в круглому столі високопосадовці з владних структур не з’явилися, і діалогу в черговий раз не відбулося .

Водночас, у засобах масової інформації зазначалося, що дискусія у столичному Будинку кіно звелася до проголошення декларацій під декоративний акомпанемент спілкування з пресою; а після цього перекинулася на з’ясування взаємин між учасниками „круглого столу”. Тож, проголошена модератором зустрічі, автором телепрограми „Аргумент Кіно” В.Войтенком тема „Сучасне українське кіно. Перезавантаження”, мабуть, залишатиметься нагальною ще довго і спонукатиме до скликання ще не одного подібного віче.

Як бачимо, ситуація виглядає не досить обнадійливо. Проте чи варто всі проблеми з українським кіно пов’язувати з прорахунками законодавства та виправдовувати виключно відсутністю належного фінансування? – запитують у пресі. Яскравий приклад тому, як створюються шедеври за відсутності мільйонних бюджетів – короткометражна стрічка „Подорожні” (2005 р.) режисера І.Стрембіцького, що отримала приз на Канському фестивалі.

Також фахівці наголошують, що зараз стало традицією розуміти корисність кіно тільки з погляду політичної, ідеологічної „доцільності”. Зараз що може кіно? Під рукою Інтернет, телебачення, сучасні технології маніпулювання. А кіно – повільний процес. Щонайменше, півроку створюється фільм, а ще дистрибуція, прокат. І жодних гарантій успіху. Ось спробували деякі наші бізнесмени у 2005-2006 роках щось вкладати у виробництво фільмів – і „лоханулися”. Картини вийшли слабенькі. Скільки не кричали, що блокбастери, а в касі „солодощів” не виявилося. У кращому разі, кіно – серіальні казки-страшилки-шубуршалки: дешево, швидко і повернення грошиків ледь не миттєве, через рекламу.

Щоб не допустити летального кінця, необхідно розглянути нюанси значно приземленіші й нудніші, ніж ідеологія, політика та технологія „доїння” держбюджету шляхом специфічно організованої „патріотичної” діяльності. Фактична неможливість повернути гроші, витрачені на фільмовиробництво, – ось один із коренів зла. Сучасних кінотеатрів в Україні дуже мало, і „відбити” вкладені кошти – річ майже нереальна. Останніми роками, правда, кінотеатри будували й реставрували. Однак криза все зламала. Єдина поки що можливість – орієнтуватися на російський ринок. Головне для України – подолати нинішній стан малокартиння, відірваності від прокату. Можете уявити, – запитують фахівці, – щоб автомобілі випускали без коліс? Щоб їх просто складували? У нашому кінематографі, який робиться за бюджетні гроші, саме так і відбувається: фактично, навіть мови немає про те, щоб витрачене якось повернути. Звісно, все не може змінитися за щучим велінням, за один рік. Але ж треба починати структурну перебудову.

Взагалі, як свідчить світовий досвід, передові позиції у розвитку кіноіндустрії займають ті держави, в яких створені належні правові, організаційні, фінансові та технологічні умови, що активно використовуються для розвитку національного кіновиробництва, розбудови кіномережі, забезпечення доступу глядачів до споживання національних мистецьких вартостей. У європейських країнах та Росії розвинута кіноіндустрія сприяє зростанню кількості вироблюваних фільмів, збільшенню їх присутності в інформаційному просторі, зростанню валових надходжень від кінопоказів. Зокрема, законодавством Росії, Польщі, Франції, Німеччини, Італії, Іспанії та багатьох інших країн передбачено наступні форми протекціонізму: бюджетна дотація виробництва фільмів та збереження спадщини, субсидування кіновиробничих компаній з метою стимулювання розвитку національного кіно (Іспанія), дотація, державна фінансова підтримка та податкові пільги при створенні національного фільму [Росія, Франція, Німеччина], спеціальний додатковий податок з прибутків, отриманих від продажу квитків, обов’язкові збори та оподаткування діяльності телевізійних каналів, які складають прибутки телевізійних підприємств на підтримку кіновиробництва (Франція).

До речі, у Росії, де ситуація в кіно на багато порядків оптимістичніша, зараз теж затіяли „перебудову”. Її спричинило незадоволення тим, що забагато бюджетних грошей спливає в нікуди. Обсяги фільмовиробництва великі, а віддача – мала. Урядова рада з розвитку вітчизняної кінематографії запропонувала з наступного року фінансувати кіно через федеральний фонд підтримки вітчизняного кінематографа, а не через Мінкультури. У нас же теж повно різних „рад”. Тільки всі вони декоративні, недіючі. Щоправда, провідні російські продюсери не дуже задоволені майбутніми нововведеннями. Вони вважають, що треба підтримувати не кінокомпанії [як планується], а проекти. Наполягають: необхідно розпочати розвиток кінотеатральної мережі в середніх і малих містах, виробити механізми просування кіно, ухвалити законодавчі акти щодо „піратів”. Все це, у тому числі й останнє, дуже актуальне і для України: ті ж таки „пірати” розкрадають значну частину можливого прибутку від кіновідеопрокату. Ще одна діра, через яку витікають гроші кінематографістів, – майже повне нехтування в нас авторськими правами. Передусім це стосується провідних телеканалів.

Як вже зазначалося, сприяти вирішенню низки проблем вітчизняної кінематографії має експериментальна програма Лабораторії проектів Національної спілки кінематографістів України „Сучасне українське кіно – випробування системи”. В її основі – об’єднання всіх ланок кінематографічного процесу задля успішної системи взаємодії. Згоду взяти участь у цій програмі вже дали представники найбільших дистрибуційних компаній, провідні телеканали України, зарубіжні кінопродюсери, впливові ЗМІ, мистецтвознавці, соціологи, філософи.

Основна увага в рамках експериментальної роботи Лабораторії приділятиметься жанровому кіно – комедіям, мюзиклам, мелодрамам, трилерам, що ґрунтуватимуться на сучасному матеріалі. Як зазначив секретар НСК України, кінорежисер Д.Томашпольський, – „в суспільстві назріла необхідність появи успішного українського фільму – сучасного і жанрового. Ми готові розробити проекти, провести їх публічні презентації, підготувати експертні висновки, здійснити аналіз комерційного потенціалу проектів у глядацької аудиторії”.

Крім того, за його словами, вже на стадії проектів планується знаходити потенційних ко-продюсерів, підключати до проектів телебачення, європейські фонди та інституції. Одним з напрямків Лабораторії стане також проведення майстер-класів, які допоможуть вітчизняним кінематографістам на стадії підготовки проектів. „За умови старту програми у найближчий час на екранах України з’являться наші фільми про героїв нашого часу, сучасні комедії, мюзикли, пригоди, детективи та мелодрами”, – підкреслює Д.Томашпольський.

„В наших умовах, – зазначає кінорежисер, – це може бути, скажімо, 20 різних проектів. Запрацюють цехи, з’являться робочі місця. Це має бути сучасне кіно для кінопрокату з наступною демонстрацією не на десятках, а на сотнях екранів водночас. Певна річ, не можна гарантувати, що всі 20 фільмів будуть вдалими. Але якась частина все ж таки буде успішною. Лише так, динамічно, шляхом спроб і помилок, кіно може розвиватися. Не хотілося б висувати претензії до старшого покоління кінематографістів, але воно грішило перебором історичних, костюмованих стрічок. Зрозуміло, такі фільми мають існувати і існуватимуть, але не можна перетворювати українське кіно на музей. Воно повинно бути різноманітним, різножанровим”.

Також, на думку фахівців, певним кроком у „перезавантаженні” вітчизняного кіно став масштабний творчий вечір „Національна спілка кінематографістів. Перезавантаження”. Як зазначалося у пресі, вечір став якщо й не „перезавантаженням” як таким, то найяскравішою подією у столичному Будинку кіно за останні роки. Свято охопило всі поверхи будівлі на вулиці Ш.Руставелі.

У Синьому залі спочатку показали програму анімаційних фільмів „Крок”, а потім відбулася презентація нового проекту безбюджетного артхаусного кіно „Мудаки. Арабески”. Червоний зал віддали під аудіовізуальний перформанс, продемонструвавши знамениту „Людину з кіноапаратом” Д.Вертова з живим музичним супроводом, виконуваним ді-джеєм Дербластером. Блакитну вітальню зайняв „Світовий сонет та власні фотофільми”: добірку курсових робіт студентів телережисерського курсу Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка-Карого показували за участі молодих людей у білих халатах і медичних пов’язках на обличчях. У конференц-залі другого поверху відкрилася виставка картин Л.Кадочникової, на тому-таки поверсі розгорнули експозицію фоторобіт студентів-операторів Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка-Карого, поверхом вище тривав поетично-музичний концерт, між поверхами були встановлені все ті ж химерні людиноподібні інсталяції, що їх створив експериментальний театр „ИЛИ”, а колориту додавали актори, вдягнені в чудернацькі костюми з масками. Кіно, музика, театр, фотографія склали яскравий і багатобарвний образ „перезавантаження”, якого надзвичайно потребує як сам Будинок кінематографістів, так і Спілка, котра ним володіє. На жаль, новітня історія України дає аж надто багато прикладів краху навіть найцікавіших, найпродуманіших, найперспективніших починань. Перезавантаження Спілки стало ініціативою її керівника, кінокритика та історика кіно С.Тримбача. На думку журналістів, здійснити свої плани йому буде нелегко: адже тут той випадок, коли система чинитиме шалений опір будь-яким спробам її змінити. І це при тому, що можливості Спілки вплинути на актуальний кінопроцес фінансово чи організаційно дуже малі. По суті, все, що є – це той-таки дім на Ш.Руставелі.

Тож яким, власне, може бути нове буття Спілки й Будинку кінематографістів? Вочевидь, перша має змінитися докорінно, позбавитися згубної карми радянської профспілки, захищати права всіх кінематографістів, а не тільки кількох десятків вічно роздратованих і ні на що не здатних пенсіонерів. Що ж до Будинку, то найкращим майбутнім для нього було б переформатування [ще одне модне слово] на Національну синематеку – за подобою Паризької синематеки, яка в Франції є однією з найвпливовіших кіноінституцій, потужним архівом і де-факто навчальним центром, зі стін якого вийшла вся знаменита „нова хвиля”. Але для цього перезавантаження має набути цілком конкретних матеріальних рис: Будинок треба як слід відремонтувати, встановити нове обладнання (те, на якому там показують фільми зараз, інакше як ганьбою не назвеш), щоб було не соромно проводити там кінофестивалі (хоча б повернути туди „Молодість”), запрошувати гостей з-за кордону, влаштовувати майстер-класи й практичні заняття для молодих режисерів, сценаристів і операторів, кінематографічно освічувати широкого глядача. Отже – зробити постійно діючий кіноцентр, культове місце екранного мистецтва, куди б прагнули приїхати навіть із-за кордону. І це не виглядає аж такою утопією. Достатньо лише доброї волі керівництва (це є), потужної команди однодумців (можна створити) і талановитого менеджменту (теж досяжне). Коротше кажучи – те, що давно назріло, нарешті можливо здійснити реально.

Звісно, подібні акції, це лише перші кроки до оновлення „перезавантаження” вітчизняного кіно. Але і вони виглядають доволі оптимістично. І вже сьогодні фахівці прогнозують, що важкий для українського кіно період обов’язково минеться і настануть теж складні, але значно перспективніші часи. Однак ніщо не прийде само собою. Тому, слід берегти те, що маємо, і працювати на перспективу.

Фестиваль німого кіно та сучасної музики «Німі ночі» — щорічний кінофестиваль, що проводиться в Одесі в третій вік-енд червня, метою якого є популяризація та переосмислення німої кінокласики засобами сучасної музики. Місія фестивалю - Основним завданням фестивалю є популяризація німого кіно, створеного в Україні та закордоном українськими кіномитцями, демонстрація українсько-європейських культурних впливів та культурного взаємопроникнення, оприявлення урбаністичної складової української культури 1920–1930-х рр. Одним із найважливіших завдань фестивалю є повернення в Україну незаслужено забутих, або заборонених імен популярних на Заході акторів, режисерів, художників українського походження, які зробили суттєвий внесок в історію світового кінематографу першої третини 20 ст., але в Україні досі лишаються невідомими. Таке повернення є символічним актом культурної «репатріації» й водночас зворотної трансплантації мистецького досвіду й сприяє "доукомплектації" української модерної урбаністичної культури. Водночас фестиваль повертає в сучасний мистецький контекст українські фільми Олександра Довженка, Дзиґи Вертова, Івана Кавалерідзе, визнані шедеврами світового кіноавангарду. Глибинною метою фестивалю є подолання німоти та культурної амнезії української модерної культури. Концепція фестивалю – В програму фестивалю з міжнародних архівів відбираються німі фільми, зняті в Україні або за кордоном за участю українських кіномитців. Українські та іноземні музиканти протягом кільком місяців створюють оригінальний музичний супровід до програмних стрічок, й представляють його наживо в рамках фестивальних кіноперформансів, які є симбіозом кінопоказу та музичного концерту. Програма українських фільмів носить назву "Німота" й символізує як травматичну й хворобливу втрату голосу (мови) української культури, так і нездатність висловитись через самозабуття (соціальну амнезію).Програма іноземних стрічок за участю українських кіномитців називається "Тиша" й символізує промовистість і лункість європейського культурного голосу навіть в умовах беззвучності кіно на початку 20 ст. Українська та іноземна програми складаються з сетів (2 кіноперформанси), кожен з яких має "титул" - ім'я українського або іноземного актора, й є присвятою йому. Спектр музичних напрямів, представлених на фестивалі – джаз, лаунж, тріп-хоп, даунтемпо, електронна та експериментальна музика. Місцем проведення фестивалю обрано Одесу, як місто, в якому постала перша українська кіностудія й було створено такі світові кіношедеври, як "Людина з кіноапаратом", "Панцерник Потьомкін", "Звенигора", "Нічний візник" тощо. Фестиваль проходить простонеба на причалі яхт-клубу Одеського морського вокзалу.

Перший фестиваль німого кіно та сучасної музики "Німі ночі" відбувся 18-20 червня 2010 року. Програма фестивалю складалася з дванадцяти повно- та короткометражних німих, та двох звукових стрічок з українських, російських, німецьких та французьких кіноархівів. Фільмом-відкриттям фестивалю став кіноколаж «Симфонія в образах» (Una Sinfinia en Imagenes) іспанського режисера Карлоса Родрігеса, створений як ілюстрація «Фантастичної симфонії» Гектора Берліоза й свого часу вперше представлений в Сіднейській опері та на МКФ в Сан-Себастьяні. В програму фестивалю ввійшли стрічки "Мовчи, сум, мовчи" (1918), "Нічний візник" (1929), "Арсенал" (1929), "Людина з кіноапаратом" (1929), "Земля в полоні" (1927), "Сильна людина" (1929), "Раскольников" (1919) та ретроспективи режисерів-авангардистів українського походження Ежена Деслава та Майї Дерен. Фільм-закриття фестивалю – сенсаційна стрічка Федора Оцепа 1931 року за участю Анни Стен та Фріца Кортнера «Вбивця Дмитрій Карамазов» за романом Ф.М.Достоєвського «Брати Карамазови». Титулами сетів стали українські легендарні актори Віра Холодна та Семен Свашенко та популярні європейські зірки з України Анна Стен та Григорій Хмара. Фільми озвучили музиканти з України, Росії, Польщі: Юрій Кузнєцов, Квартет Віталія Ткачука, Надто сонна, Diana Miro, ShockolaD, Арсеній Трофім. Загальний трафік фестивалю склав біля 3000 осіб.

Фестиваль "Німі ночі 2011" пройшов нон-стоп з полудня 25 червня до ранку 26 червня й включав у себе програму презентацій, лекцій з історії німого кіно, українського та польського відео-арту. Програма кіноперформансів складалася з чотирьох німих фільмів: «Бестія» (Польща, 1917, музичний супровід Dziewczeca Patalogia Praska), «Страсті Жанни Д’Арк» (Франція, 1928, в супроводі Юрія Кузнєцова), «Звенигора» (1927, реж. Олександр Довженко, музичний супровід гурт FUTURethno). На фестивалі відбулася прем'єра відреставрованої версії одного з найвизначніших фільмів українського німого кіно "Два дні" (1929, реж. Георгій Стабовий, музичний супроід Dj U-Ra).

Сучасний кінематограф. У 1990-х українське телебачення починає освоєння поширеного у всьому світі жанру телесеріалу ("Роксолана", режисер Борис Небієрідзе, "Острів кохання", режисер Олег Бійма). На рубежі 2000 р. низка українських акторів знімається у зарубіжних фільмах. Величезний успіх мав фільм польського режисера Єжи Гофмана "Вогнем і мечем", у якому український актор Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. З цього часу Богдан Ступка став головним гетьманом українського екрану - йому належать також ролі в історичному серіалі "Чорна рада" Миколи Засєєва-Руденка (2000) та фільмі Юрія Іллєнка "Молитва за гетьмана Мазепу" (2001). Історичні теми також стали провідними у творчості режисера Олеся Янчука. Протягом 1990-х - першої половини 2000-х р. їм були зняті такі фільми, як "Голод-33" (1991) про трагічну долю української родини часів Голодомору, "Атентат - Осіннє вбивство в Мюнхені" (1995), "Нескорений "(2000) та" Залізна сотня "(2004), які стали спробою донести до глядача правду про життя та бойовий шлях командирів і воїнів Української повстанської армії. 

Протягом останніх років в український кінематограф прийшло нове покоління кінематографістів. У 2001 році починаючий постановник Тарас Томенко здобув перемогу в конкурсі "Панорами" Берлінського фестивалю. У 2003 році, вже в основному конкурсі отримав Срібного ведмедя фільм українського аніматора Степана Коваля "Йшов трамвай № 9". У 2003 році фільм "Мамай" Олеся Саніна вперше представляв Україну на премії "Оскар". У 2005 році стрічка "Подорожні" молодого українського режисера Ігоря Стрембицького отримала Золоту пальмову гілку за короткометражний фільм. Після 2004 знято кілька фільмів про Помаранчеву революцію. Її період був відображений в декількох кінострічках, в зокрема: "Помаранчеве небо" (2006, режисер Олександр Кирієнко), "Прорвемось!" (2006, режисер Іван Кравчишин), "Оранжлав" (2006, Алан Бадоєв). Фільм "Оранжлав" отримав приз за кращу режисуру на XV Міжнародному фестивалі "Кіношок" в Анапі (Росія). У 2006 році відбулася також прем'єра першого українського трилера "Штольня" (продюсер і оператор Олексій Хорошко, режисер Любомир Кобильчук).

Завдання для самостійної роботи

Переглянути стрічки "Штольня"(продюсер і оператор Олексій Хорошко, режисер Любомир Кобильчук), "Помаранчеве небо" (2006, режисер Олександр Кирієнко). Назвіть характерні риси сучасного кіномистецтва України.

Завдання для семінарського заняття

1.Феномен кіномистецтва в сучасній Україні.

2.Основні джерела інформації з питань сучасного українського кіно.

3.Пошук і експеримент у сучасному українському кіно.

4.Творчість сучасних українських режисерів.

5.Українські кінофестивалі.

Методичні рекомендації

Рекомендовано навчити студентів азам кінокритики. Для цього треба перегоянути 2-3 фільма, і розкрити головні риси кіно процесу.

література

1. Реалізація державної політики в галузі культури: Аналітичний звіт Міністерства культури і туризму України за 2008 рік. – К.: Міністерство культури і туризму України, 2009. – 256 с.

2.Про Загальнодержавну програму розвитку національної кіноіндустрії на 2003-2007 роки. – Закон України від 25 грудня 2002 року № 361-ІV // Урядов. кур’єр. – 2003. – 23 січ. – С.22.

3. Рябець О. Кінематограф як обличчя нації: сьогодні День українського кіно – чи маємо що святкувати? // День. – 2009. – 12 верес.

4. http://www.niss.gov.ua/Monitor/oktober08/3.htm

5.Реалізація державної політики у галузі культури: аналітичний звіт Міністерства культури і туризму України за 2007 рік. – К.: Міністерство культури і туризму України, 2008. – 152 с.

6.Реалізація державної політики у сфері культури і туризму: аналітичний звіт Міністерства культури і туризму України за 2006 рік. – К.: Міністерство культури і туризму України, 2007. – 104 с.

7.Синельников О. Кіно по-нашому // Урядов. кур’єр. – 2009. – 20 черв.

8.Полищук В. Как спасти наш кинематограф? // Рабоч. газ. – 2009. – 6 авг.

9.Чи бути українському кіно? / Інф. // http://www.ukrinform.ua/ukr/static/-subjects/arh/09-09-12.html

10.Гарагуля С. Пікнік на узбіччі: чергова дискусія щодо порятунку національного кіна завершилася нічим // День. – 2009. – 23 верес.

11. Тримбач С. Навіщо Вітчизні кінематограф? // Дзеркало тижня. – 2009. – 28 листоп. – С.14.

12. Десятерик Д. Чи вдасться перезавантаження? // День. – 2009. – 1 жовт.