Лекція 21:Сучасна українська хореографія та циркове мистецтво.

Розвиток та становлення циркового мистецтва в Україні. Пошук і експеримент у сучасному цирковому мистецтві. Творчість сучасних українських акторів цирку. Циркові династії і циркові професії. Українські фестивалі з циркового мистецтва.

Текст лекції

Цирк (лат. circus) — переважно кругла будівля з ареною (манеж) і трибунами для глядачів. У цирку відбуваються видовища (називані також цирком), супроводжувані музичною ексцентрикою, які демонструють силу і відвагу циркових артистів (силачів, акробатів, повітряних гімнастів, жонглерів, еквілібристів, ілюзіоністів, фокусників, берейторів, вершників, велофігуристів, боротьби, муштрувальників свійських і приборкувачів диких тварин тощо) з інтермедіями-буфонадами клоунів, пантомімою і меломімою. У древніх римлян цирк був місцем кінських перегонів і змагань в швидкості на колісницях, а згодом і деяких інших видовищ, які проходили у святкові дні і називалися ludi circenses. Cirque du Soleil (в перекладі «Цирк Сонця») — яскравий представник сучасного жанру циркового мистецтва. Про цирк Сонця кажуть, що він вдихнув нове життя в циркове мистецтво. Налічує понад 4000 осіб, річна виручка цирку перевищує 600 млн доларів.

Попередниками цирку в Україні з 11 ст. були скоморохи, згодом ярмаркові балагани, жонґлери й цигани з ведмедями, у 18 — 19 ст. театралізовані кінні каруселі й інші кінні видовища, а з 19 ст. мандрівні цирки та звіринці. У кінці 19 — на початку 20 ст. з'являються стаціонарні цирки, найперше в Києві дерев'яний (1867), мурований цирк Берґоньє (1875) та ін., згодом у Харкові: дерев'яний цирк братів Нікітиних (1883), 1886 модерний на свій час, на взірець паризького цирку Франконі, цирк Грікке та у 1911 другий цирк на 5 750 місць грека Муссурі. 1903 в Києві побудовано цирк, де показував муштрованих коней П. Крутіков, в Одесі діяв цирк С. Малевича. Крім стаціонарних, до 1914 в Російській Імперії працювало біля 100 мандрівних цирків. За радянської влади декретом з жовтня 1919 цирк націоналізовано й підпорядковано Наркомосові. За цим декретом цирк мав «стати одним зі знарядь виховання нової людини, громадянина соціальної держави». Для складання циркових програм залучено письменників, режисерів театру, балетмайстрів, композиторів, сценографів і фізкультурників. Якийсь час для Київського і Харківського цирків працювали українські режисери Г. Юра (поставив українську водяну пантоміму «Бунтар Кармелюк»), В. Балабан, М. Крушельницький, В. Скляренко, композитори П. Майборода, А. Штогаренко, В. Серманич, М. Фореґґер, балетмайстер К. Голейзовський, декоратор Б. Ердман, фізкультурники О. і В. Ялові та ін. На провінційних аренах ставлено пантоміми «Тарас Бульба», «Ніч під Різдво». Світового визнання здобули українці борець І. Піддубний (шестикратний чемпіон світу) і клоун-акробат В. Лазаренко. 1954 в Харкові створено Перший український цирк, відкриття якого відбулося на київській арені прем'єрою «День народження». Український національний колектив репрезентував українське циркове мистецтво 1960 на Декаді української літератури й мистецтва в Москві. У виставах колективу український національний характер підкреслювано одягом, музикою, орнаментикою на реквізиті, поведінкою. Зокрема український характер мають антиподисти Микитюки (Світлана, Ганна і Франк), жонґлери Філіпенки (розігрують сценку за мотивами «Сорочинський ярмарок» М. Гоголя), гуцульські акробати під керівництвом В. Максимова, мистці фігурної їзди на мотоциклах П. Маяцький і Н. Сорокіна, акробати-вольтижери В. і В. Фоменки, подружжя Лисиненки, клоун з собачками Л. Мозговий, повітряні гімнасти 3. і М. Криленки, танцюристка на дроті Елла Косяченко та ін. побудовано в Києві новий цирк на 2100 місць (архітектор А. Жуков), директор і мистецький керівник Б. Заєць. Тут з 1961 існує естрадно-циркова студія. Найстарішу циркову традицію має Харків. Чимало майстрів цирку починало свою мистецьку кар'єру на харківській арені, зокрема клоуни В. і В. Лазаренки, А. Дуров, О. Попов, харків'янка І. Бугримова, що понад 40 років працювала з левами, акробат, ексцентрик і еквілібрист П. Маяцький та ін. 1974 побудовано в Харкові новий цирк, будинок на понад 2 000 місць з сучасною технічною апаратурою, приміщеннями для коней, левів і слонів, спортивно-репетиторними залами, гардеробами тощо. Програми Харківського цирку театралізовані, там створюються нові циркові жанри: цирк на воді, цирк-ревю, цирк на льоду. Тематичні програми тогочасного українського цирку: «Арена дружби», «Парада чудес», «Веселі зірки», «Циркові сувеніри»; дитячі спектаклі: «Нові пригоди Снігуроньки і Золотого ключика», «Забавна казка» та ін. Головні режисери: Е. Зіскінд, Ф. Яшинов (1934—82), В. Гамеров, диригент оркестру І. Додюк; циркові композитори Я. Френкель, А. Владимирцев. При цирку створено режисерську лабораторію. Старий харківський цирк перетворено на філію Всесоюзної дирекції підготови циркових програм, атракціонів і номерів (керівник Е. Зіскінд). Тут розроблено більші атракціони: «Гімалайські ведмеді», «Леви», «Африканські левивелетні», «Екзотичні тварини», «Серед хижаків» та ін. Разом з стаціонарними цирками, в державній системі СРСР працювали пересувні цирки та циркові колективи, бригади. 1951 р. в Києві постала мистецька організація цирку на естраді, яка мала 13 колективів. Обслуговувала переважно села. З 1964 діє цирк на льоду. Кандидати циркового мистецтва фахову освіту здобувають в Харківському інституті мистецтв на режисерському факультеті. На міжнародному терені національні циркові бригади не репрезентують своїх країн, а окремі майстрі їх включаються в збірний колектив радянського цирку. До 1875 в Києві не було стаціонарного цирку, існували лише тимчасові дерев'яні або брезентові цирки, які працювали всього декілька місяців, після чого їх розбирали. У 1868 році француз Огюст Бергонье купив в центрі Києва земельну ділянку і звернувся до Міського управління за дозволом побудувати на цій території стаціонарний кам'яний цирк, на що незабаром отримав дозвіл. Він знаходився там, де зараз розташований театр російської драми ім. Лесі Українки. Відкриття «Цирка Бергонье» відбулося в 1875 році. У нім виступали дресирувальник коней. Але через три роки плани власника помінялися: замість цирку запрацював драматичний театр, який аж до революції носив ім'я Бергонье. У Києві працювали і інші цирки — зокрема в 1903 був побудований цирк, де виступав Крутіков з дресированими кіньми. На розі вулиць Саксаганської і Великою Васильківської після війни працював цирк в якому виступали такі видатні майстри циркового жанру як Дуров, Золло, Кио. Особливо відомий був клоун і дресирувальник Михайло Золло — свого часу саме йому цар Микола II, вражений виступом артиста, подарував свій золотий годинник на ланцюжку. У Михайла Золло була своя циркова трупа і звіринець в якому містилося близько 200 тварин. Сучасна будівля Національного цирку України розрахована на 2100 місць, Київський цирк був відкритий в 1961 році. Будівля цирку – найбільша купольна будівля в місті.

Музей циркового мистецтва є першим та єдиним музеєм такого роду в Україні. Ініціатива його створення належить громадській організації "Циркова спілка Кобзова", зокрема її Президенту Миколі Миколайовичу Кобзову. Відкриття даного музею в Києві відбулося 21 травня 2007 року. Музей розташований на території пам'ятки садово-паркового мистецтва Парк Нивки. Свого часу цей мальовничий куточок Києва іменувався "Васильківська дача", власником якої був генерал-губернатор Іларіон Васильков. Згодом ділянку передали Свято-Троїцькому монастирю, а потім - в особисте ведення Микити Хрущова. Таким чином, люди, які приходять до музею, вже на підступах до нього мають можливість милуватися дивовижної краси природою. Певна віддаленість від міської суєти робить знайомство з унікальною виставкою музею ще більш незабутнім.

На сьогоднішній день музей циркового мистецтва в Києві має в своєму розпорядженні достатньо вагому колекцію, яка нараховує більше 2 тисяч примірників. Експозиція постійно розширюється, що здійснюється як за рахунок придбань, так й за рахунок предметів, переданих в дар цирковими династіями, колекціонерами й просто цінителями циркового мистецтва. У числі раритетних експонатів перші афіші, костюми артистів, рідкісні фотографії з автографами, реквізит, картини, малюнки, плакати, скульптури. До уваги відвідувачів пропонуються рецензії та статті журналістів різних поколінь та образотворчі матеріали, пов'язані з цирком. Центром експозиції є цирк-шапіто в мініатюрі й діючий паровоз, 1926 року випуску, на якому цирковими аренами колесили тваринки легендарного Михайла Золло. Це був унікальний номер, який пам'ятає й любить не одне покоління глядачів. Завдяки зусиллям співробітників музею було створено велику бібліотеку книг, які розповідають про цирк. Гордістю музею циркового мистецтва в Києві є фестивальні нагороди Михайла Золло, Олени Гринь, Миколи Кобзова, Ірини Кащеєвої, Михайла Рибакова та багатьох інших зірок цирку. Привертає увагу нагорода Анатолія Залевського, отримана артистом на 23-му Міжнародному цирковому фестивалі "Золотий клоун" в Монте-Карло (1999 р.). Екскурсія музеєм циркового мистецтва знайомить відвідувачів з багатовіковими традиціями циркового мистецтва, починаючи вуличними балаганами й закінчуючи досягненнями сучасників. Музейна колекція цікава не тільки шанувальникам циркового мистецтва, але й професіоналам, мистецтвознавцям й дослідникам історії цирку.  З 31 жовтня по 5 листопада 2012 року в Луганському державному цирку відбудеться VI Міжнародний фестиваль дитячих та молодіжних циркових колективів, шкіл та виконавців "Циркове майбутнє". Цей фестиваль – єдиний в Україні проект, спрямований на творчий пошук талановитої молоді і пропаганду циркового мистецтва. "Циркове майбутнє" – це своєрідний огляд досягнень у цирковому мистецтві, дієвий засіб взаємозбагачення культур, творча заява молодих циркових колективів та виконавців на міжнародній арені. Автор проекту – директор Луганського державного цирку, заслужений діяч естрадного мистецтва України Дмитро Кас'ян. Організатори фестивалю – Луганська державна академія культури і мистецтв (ЛДАКМ), обласний Центр навчально-методичної роботи, культурних ініціатив і кіномистецтва управління культури і туризму Луганської обласної державної адміністрації. З 2005 року це єдиний в Україні молодіжний фестиваль циркового мистецтва, який проходить за підтримки Міністерства культури України. Відродження національної культури в сучасній Україні зумовило активізацію вітчизняної наукової думки щодо проблеми формування, становлення та розвитку українського мистецтва. Останнім часом вітчизняне мистецтвознавство збагатилося фундаментальними дослідженнями в галузі художнього, музичного, театрального мистецтва. Разом з тим, аналіз наукової та мистецтвознавчої літератури дає підстави стверджувати, що спеціальні дослідження, присвячені вивченню історії розвитку українського циркового мистецтва і, зокрема, процесу становлення професійної циркової освіти в Україні не проводилися. Актуальність дослідження обумовлена низкою причин. З одного боку, в усьому світі "знають українських артистів цирку, але не український цирк". За роки незалежності представники України постійно отримували найвищі нагороди на найпрестижніших світових конкурсах циркового мистецтва: Міжнародному фестивалі цирку у Монте-Карло – В. Кіктєв (1994); А. Залевський (1999); О. та В. Ірошнікови (2004); група "Ляльки" (2007); О. Шульга та Д. Григоров (2009); Міжнародному фестивалі "Цирк завтрашнього дня" у Парижі – Г. Кіль (1987); В. Чижов (1990); Є. Пимоненко (1993); В. Кіктєв (1994); А. Івахненко (1995); О. Серафімович (1995); Д. Алєшенко та Ю. Шавро (1996); А. Залевський (1998); Р. Фоменко, О. Велігоша (1997); С. Тимофєєв (2008); О. Кобліков (2009); І. Гавва (2010); Міжнародному фестивалі молодих артистів цирку у Вісбадені (Німеччина) – Т. Конобас (2010); Міжнародному фестивалі жонглерів "IJA" у США – Г. Ловигін (2005); Всесвітньому фестивалі циркового мистецтва у Москві – В. Гончаров (2009); Міжнародному фестивалі циркового мистецтва в Китаї – Р. Дмитрук (2004); Міжнародному фестивалі цирку у м. Будапешт – Є. Дашковський та Є. Біткіне (2001) тощо. Вітчизняні артисти цирку гідно представляють нашу державу та стають призерами Українського конкурсу артистів естради та цирку – Т. Дмитрів (2002); І. Піцур, Є. Щукін та В. Ємець (2005); Українського міжнародного фестивалю "Золотий трюк" у Києві – І. та Д. Страхови; О. Григоров та М. Главатських; В. Валинець та Ю. Литвинчук (2011); Міжнародного фестивалю молодих артистів цирку у м. Луганську – О. Кобліков (2007); М. Романенко та К. Невечеря; В. Валинець та І. Гурковський (2009). На наш погляд, високі досягнення українських артистів свідчать про наявність в Україні сильної циркової школи, традиції якої засновані на багаторічному досвіді національного українського цирку.

З іншого боку, у вітчизняному мистецтвознавстві не існує досліджень, присвячених історії професійної підготовки артистів цирку; недостатньо визначено творчий внесок українських митців у розвиток вітчизняної циркової освіти; не існує робіт, присвячених аналізу вітчизняного досвіду в цій галузі підготовки мистецьких кадрів. Отже, мета статті – розглянути процес утворення та розвитку професійної циркової освіти в Україні. Висвітлення деяких аспектів професійної підготовки артистів цирку зустрічається в роботах радянських та російських авторів: В. А. Барінова, Ю. А. Дмітрієва, Є. М. Кузнєцова, А. В. Луначарського, С. М. Макарова, М. С. Мєстєчкіна, М. І. Немчинського, В. М. Савіної. Опанування специфікою роботи в окремих циркових жанрах висвітлено в роботах, написаних артистами: Н. Бауманом, В. Кошкіним (жонглювання); А. Акопяном, А. Вадімовим, Е. Кіо, М. Тривасом (ілюзія та маніпуляція); Ф. Конєвим (повітряна гімнастика); К. Даниловим (стрибки на батуті); І. Бугрімовою, В. Дуровим, Б. Едером, Ю. Куклачовим, В. Філатовим (мистецтво дресирування); В. Аракчєєвим, Ш. Гусак, В. Запашним, В. Коркіним (акробатика); З. Гуревич (еквілібристика); Д. Альперовим, Б. Вяткіним, А. Дуровим, М. Рум’янцевим, Ю. Нікуліним (клоунада). Останнім часом в Україні з’явилися дослідження деяких аспектів циркового мистецтва. Йдеться про дисертації Г. В. Курінної та К. Г. Дємєнтьєвої; статті українських дослідників-циркознавців: А. Є. Остапчук (мистецтво клоунади), Н. Я. Ужвенко (пантоміма). Цікаві відомості щодо професійної підготовки циркових артистів на Україні надано в книгах М. А. Рибакова, О. П. Гур’євої. Але дослідження процессу становлення та розвитку вітчизняної циркової освіти майже не проводилися. До 20-х років XX століття будь-яких спеціалізованих навчальних закладів з підготовки артистів цирку в світі не існувало. Характеризуючи спосіб утворення циркових труп у Російській імперії (до складу якої на той час входила Україна) в період кінця XIX – початку XX століття, Є. Кузнєцов писав: "Основним ядром трупи, її основним виробничим масивом являлася родина директора… кожен цирк в основі представляв собою родову одиницю". У подібних умовах і сформувалася своєрідна система підготовки професійних циркових кадрів (несхожа на будь-яку іншу практику мистецької підготовки). Кожен цирк мав своїх учнів, які по-чинали виступати на арені ще дітьми. Учні групувалися коло директора, хоча найманим артистам також не заборонялося мати учнів. Навчання починали з шести-семи років, коли кістки ще розм’ягшені, суглоби гнучкі. "І діти циркачів, і "діти, яких прийняли", вступали до школи малолітніми, що – в професійній оцінці – однаково дозволяло вважати їх "народженими в цирку". Під керівництвом дорослих артистів діти та підлітки поступово опановували різні жанри, згодом починали приймати участь у програмах, пізніше створювали власні номери. Так формувався артист-універсал, що в тій чи іншій мірі володів багатьма жанрами. Процес навчання дуже часто супроводжувався побиттям учнів, відсутність опрацьованих методик професійної підготовки призводила до травм, а іноді й до загибелі вихованців. Яскраво змальовано подібну "професійну підготовку" в повісті Д. Григоровича "Гутаперчевий хлопчик" (1883). Зазвичай період навчання тривав біля десяти років, після чого молодий артист отримував можливість працювати самостійно. Виходячи в люди, учні часто обирали для себе прізвище свого вчителя. Саме цією традицією Є. Кузнєцов пояснює надзвичайну стійкість циркових династій: "циркові прізвища… однаково носили і прямі нащадки і прийомні учні". Директори деяких цирків активно допомагали артистам вдосконалювати власну майстерність, заохочували до навчання дітей та юнаків. Так, цирк Нікітіних став справжньою школою, в якій знайшли підтримку українські майстри арени: Віталій Лазаренко, Іван Піддубний, Михайло Пащенко. Як підприємці, Нікітіни розуміли, що силами лише вітчизняних артистів успіху здобути неможливо – для цього на той час ще не склалася достатня професійна база. Тому, запрошуючи у власні програми іноземних артистів, Нікітіни водночас активно сприяли підготовці вітчизняних циркових кадрів: організовували заняття артистів з балетмейстером, приділяли увагу розвиткові акторської майстерності, підтримували художньо обдарованих дітей, заборонили використання фізичних покарань учнів. З кінця XIX століття у всіх верствах українського суспільства зростає цікавість до цирку. Глядачів

захоплюють ті жанри, в яких яскраво демонструється безмежність людських можливостей: гімнастика, акробатика, еквілібристика тощо. Молодь все частіше присвячувала своє дозвілля спортивним заняттям. У великих містах України відкривалися нові гімнастичні зали, створювалися різноманітні спортивні клуби та об’єднання. З другої половини XIX століття в українських навчальних закладах починають викладати гімнастику, для чого запрошують "вчителів гімнастичного мистецтва". Так, до навчальної програми студентів Київського університету увійшли такі елементи спорту та цирку, як стрибки черезьбканат, вольтіжировка, хода по колоді тощо. Молоді люди, які досягали великих успіхів у спорті, іноді ставали артистами цирку. При цьому гімнасти-любителі одержували перемогу над цирковими артистами, адже, не намагаючись стати синтетичними артистами, залишалися в межах вузької спеціалізації і досягали в ній рекордних успіхів. "Попередній синтетичний універсальний цирковий артист поступався місцем майстру вузької спеціалізації… новий артист вузької спеціалізації вже не міг бути педагогом: володіючи вельми обмеженою кількістю професійних навичок, такий вчитель вже нічому не міг навчити учня, бо сам знав один чи два номери". Отже, ще на початку XX століття організованої системи підготовки фахівців циркового мистецтва не було в жодному навчальному закладі України. Вміння та навички роботи на арені українські артисти здобували безпосередньо в трупах під керівництвом провідних артистів або на спортивних майданчиках та в гімнастичних залах. Після Жовтневого перевороту 1917 року мистецтво цирку набуло нового сенсу та актуальності. Держава поставила перед діячами цирку наступні завдання: утвердження нової ідеології, звільнення циркового репертуару від грубості та пошлості, створення принципово нових номерів та програм, які відповідали б потребам часу та були спрямовані на робітничу та селянську аудиторію. Однією з центральних проблем було оголошено кадрову проблему. Адже виникла потреба у підготовці нового типу циркового артиста, який "у вдало взятих пропорціях поєднав би у собі акробата, гімнаста, танцюриста, міміста, актора, музиканта та розмовника" і виявляв би всі ці вміння у відповідній класово-цілеспрямованій художній формі. Таку програму не здатна була забезпечити загально прийнята практика "родинного" навчання, адже в старому цирку "в кращому випадку навчали ремеслу, не піклуючись про загальну культуру". У 1926 році в Радянському Союзі відкривають московську Майстерню циркового мистецтва, на базі якої згодом було організовано училище. Процес планомірної підготовки професійних кадрів в межах державного навчального закладу передбачав не тільки вивчення спеціальних дисциплін, але й отримання учнями всебічної освіти в обсязі середньої школи. Перший досвід підготовки нового типу артистів був не досить успішним. "Викладання мало експериментальний характер, адже в процесі… навчання слід було шукати… шляхи й форми викладання: справа була абсолютно новою, жодного досвіду підготовки циркового артиста в умовах шкільного режиму ні в кого не було". За умов відсутності досвіду "шкільної" роботи, професійних методик викладання, навчальних планів, а також через недостатню кількість кваліфікованих викладацьких кадрів перший випуск (1930 р.) вийшов не зовсім вдалим. Серед випускних номерів були слабкі роботи, більш схожі на погані копії виступів іноземних артистів, хоча "в своїй більшості молодь, випущена школою, була достатньо професійно підготовленою". Порівнюючи практику підготовки професійних кадрів старого й нового цирку, видатний український артист та педагог з акробатики й гімнастики О. М. Ширай писав: "Безперечно, нові кадри були зовсім іншими. В старому цирку навчання починалося з 5–6 років, його основою був універсалізм. К 15–17 рокам циркові діти ставали вже справжніми майстрами, а нове поповнення в ці роки тільки ще починало навчатися майстерності". У 20-ті роки артистами цирку ставали не тільки циркові діти, як кажуть, "народжені в опилках", але й спортсмени. Це був період, коли у Радянському Союзі розвернувся масовий спортивний рух. "Образ сильної, кметливої, мужньої людини, що долає, здавалося б, нездоланне, було під стать цирковому мистецтву. Саме в ці роки його ряди поповнюють юнаки та дівчата, що прийшли на манеж зі стадіонів. Їм цей образ, ці ідеї були найбільш близькі, відповідали їхнім прагненням, їхнім мріям". Циркові трупи, склад яких значно поменшав після Першої світової та громадянської війни, потребували притоку нових сил. І хоча циркові артисти, представники уславлених династій зустріли новачків з недовірою, працездатність, наполегливість та відданість цирковій справі допомогли початківцям довести своє право виходити на арену. Серед українських артистів, що свого часу залишили спорт заради циркового мистецтва, були О. М. Ширай, П. Маяцький, І. Бугрімова, О. Буслаєв та ін. У Радянському Союзі постійно збільшувалася кількість стаціонарних цирків у великих промислових центрах. Відповідно збільшилась потреба у забезпеченні великих стаціонарів новими програмами, а отже актуальною стає серйозна організація процесу підготовки професійних циркових кадрів. У 1961 році, згідно з рішенням Союздержцирку, у Києві було створено Республіканську студію естрадно-циркового мистецтва. Хоча до того часу в Україні не існувало мистецького закладу такого рівня з підготовки артистів цирку, педагогічні кадри для підготовки фахівців з різних циркових спеціальностей вже були. До того ж, викладачі київської студії мали можливість використовувати в роботі теоретичні та навчально-методичні розробки Московського естрадно-циркового училища і Ленінградського естрадно-циркового технікуму. Першим керівником студії, що розпочинала свою роботу при українському гастрольно-концертному об’єднанні "Укрконцерт", став Г. П. Ставицький. Унікальним був педагогічний склад студії, до якого увійшли заслужені артисти України акробати В. та О. Ялові, антиподист і акробат Ф. І. Микитюк, заслужена артистка України, жонглер А. Асланян, Б. Филипенко, М. Уманська, артисти ілюзійного жанру М. Вітебський та М. Кербицький, народні артисти України Б. Заєць та О. Зайцев, Народний артист Росії Г. Майоров та ін. Навчання у студії, яка розмістилася на 3–4 поверхах Київського цирку, тривало 2 роки. Майбутні циркові артисти тепер не тільки опанували обрану ними цирковою спеціалізацією, але й вивчали історію театру, цирку та естради, навчалися основам сценічної мови та акторської майстерністі, займалися хореографією, сценічним рухом і т.д. З вихованців студії було створено кілька концертних колективів, отже, студенти ще в період навчання мали багату сценічну практику. Успіх діяльності Республіканської студії естрадно-циркового мистецтва підтверджує той факт, що за 14 років серед її випускників було 70 дипломантів та лауреатів всесоюзних конкурсів. У 1975 році на базі студії було засновано Київське державне училище естрадно-циркового мистецтва під керівництвом Н. К. Солоділіної. Термін навчання на цирковому відділенні було збільшено до 4-х років, а багаторічний досвід та творчі надбання естрадно-циркової студії стали підґрунтям для вдосконалення навчальних курсів з циркових спеціалізацій. Рік відкриття училища відзначився перемогою на Всесоюзному конкурсі артистів естради в Москві випускників циркового відділення Ю. Позднякова та М. Руденка. А вже через десять років випускники Київського училища отримали перше визнання на міжнародному рівні: у 1985 році жонглери А. Мягкоступов та В. Пилипович здобули срібну медаль на фестивалі "Цирк майбутнього" у Парижі. У 1999 році училище було реорганізовано в Київський державний коледж естрадного та циркового мистецтв. В тому ж році навчальний заклад став дійсним членом Міжнародної Асоціації вищих циркових шкіл і членом її президії, що стало можливим завдяки серйозним успіхам представників українського циркового мистецтва на світових фестивалях та конкурсах. Так, першими українськими ілюзіоністами, які гідно представили вітчизняну циркову школу на світовому рівні стали випускники київського училища Є. Воронін та Г. Струтинська (Гран-прі на конкурсі в Німеччині) та В. Войтко (срібна медаль на Всесвітньому конкурсі ілюзіоністів Fist в Йокогамі, Японія). У 1999 році еквілібрист А. Залевський отримав найвищу нагороду Міжнародного циркового фестивалю у Монте-Карло "Золотого клоуна". Циркове відділення Київського державного коледжу естрадного та циркового мистецтв з успіхом готувало професійних артистів за такими спеціальностями: циркова акробатика, еквілібристика, клоунада, музична ексцентрика, циркова гімнастика, жонглювання, пантоміма, ілюзія та маніпуляція. З 1999 року обов’язковою подією у мистецькому житті України стають щорічні випускні концерти коледжу. Яскраві шоу не тільки демонстрували незмінно високий рівень випускників, але й привернули увагу професіоналів циркової справи з усього світу. Так, аналізуючи успіхи сучасної циркової школи, відомий в минулому радянський цирковий артист В. Бураков зазначив: "…училище в Києві стає прикладом навіть для московських циркових шкіл". У 2007 році Київський державний коледж було реорганізовано у Київську муніципальну академію естрадного та циркового мистецтв. Цирковим артистам України нарешті надали можливість отримувати повну вищу фахову освіту. З 2009 року на кафедрі театрального мистецтва, яку очолює кандидат мистецтвознавства С. Деркач, розпочато підготовку професійних режисерів цирку та естради, а також викладачів фахових дисциплін. Слід окремо згадати викладацький склад факультету циркового мистецтва, адже, багато в чому, саме завдяки професіоналізму цих спеціалістів не уклінно зростає престиж українського циркової школи в усьому світі. Понад 10 років деканом циркового факультету та завідувачем кафедри еквілібристики і жонглювання залишається Заслужений артист України Юрій Поздняков. Високий професіоналізм та унікальні методичні надбання дозволяють викладачеві готувати жонглерів світового рівню. До речі, щорічно шановані закордонні циркові школи запрошують Ю. Позднякова для проведення майстер-класів. Провідні викладачі кафедри, серед яких Н. та Т. Позднякови, С. Складана, Д. Вісков, Є. Малашенко, Н. Василюк та ін, готують спеціалістів з усіх класичних та сучасних видів жонглювання та еквілібристики. Обов’язково хотілося б згадати одного з найшановніших представників кафедри, Заслуженного майстра спорту СРСР Вітольда Кувшинова – викладача, який більше 30 років присвятив педагогічній діяльності і виховав кілька поколінь українських циркових артистів. Серед учнів В. Кувшинова Заслужені артисти України А. Залевський та Н. Василюк, призери міжнародних циркових фестивалів О. Велігоша, Д. Толстов, І. Гавва та ін. Кафедру циркової акробатики та гімнастики очолює Заслужений майстер спорту СРСР, Заслужений тренер СРСР та України, кандидат педагогічних наук Анатолій Тишлер. Викладачі кафедри: Заслужений майстер спорту СРСР, двократний чемпіон світу з акробатики С. Петров, Заслужений майстер спорту СРСР, двократний чемпіон світу з акробатики Ю. Тишлер, Майстер спорту міжнародного класу, володар кубку СРСР з акробатики В. Тіщенко, досвідчені артисти та тренери С. Миколенко та Л. Завада. Високий рівень педагогічної майстерності та наукові доробки цих провідних тренерів сприяють розвиткові української школи циркової акробатики та повітряної гімнастики, а також популяризації українського цирку в усьому світі. Кафедру клоунади, музичної ексцентрики, ілюзії та маніпуляції очолює Микола Баранов. У минулому випускник Київського естрадно-циркового училища та факультету циркової режисури Московського державного інституту театрального мистецтва, М. Баранов сьогодні є відомим режисером-постановником, досвідченим викладачем, що вже понад 25 років готує артистів цирку. Набір студентів на спеціалізацію "Клоунада" вперше о1073 було відкрито у 1976 році. Серед викладачів окремо слід згадати заслуженого артиста УРСР Б. Поташніка, Л. Окрента, М. Клятта. Одним з видатних викладачів клоунади був В. Крюков – засновник всесвітньовідомого ансамблю пластичної мініатюри і клоунади "Мімікрічі" (нині театр пластичної комедії "Мім-і-річі". Зараз артистів-клоунів готує О. Білогуб, засновник та керівник клоунського синдикату "Арт-Обстріл". З перших днів існування Київського училища в ньому працює викладач ілюзії та маніпуляції О. Титаренко, завдяки педагогічній майстерності якого українське циркове мистецтво поповнилося яскравими представниками цього жанру. Серед зіркових випускників володарі Гран-прі та призери міжнародних циркових фестивалів: Є. Воронін, Г. Струтинська-Хейз, В. Войтко, В. Лузкарь, М. Велігура, В. Кривоногов, О. Братковський, І. Лавров, В. та О. Горбачовські, К. Мельник, Р. Бондарчук. Одним з секретів успіху студентів академії на аренах всього світу є самобутнє режисерське вирішення циркових номерів. "Всі світові експерти та критики одностайні у висновку про те, що Київська академія естрадного та циркового мистецтв, без сумніву, найкреативніша в світі і що така зацікавленість її випускниками обумовлена з одного боку – школою, а з іншого – прогресивністю поглядів щодо режисури і довірою молоді, котрій дають змогу викладати та передавати свій досвід". Більшість режисерів-викладачів циркового факультету – це випускники Київського училища-академії різних років. Провідними режисерами-постановниками циркових номерів є: М. Баранов, А. Пир, Д. Вісков, І. Герман, Т. Поздняков. Аналізуючи сучасний стан української професійної циркової школи, слід торкнутися певних проблем, що існують в цій сфері. По-перше, спостерігаються недоліки у матеріально-технічному забезпеченні навчального процесу: досі не вирішено питання про відкриття власної навчальної арени, хоча оволодіння цирковою спеціальністю та професійне вдосконалення потребує постійного контакту з глядачем (при чому цей сценічний досвід повинен регулюватися навчальними планами та аналізуватися викладачами та тренерами); через недостатність аудиторного фонду студенти не завжди мають можливість для самостійної роботи та додаткових тренувань. По-друге, не вистачає навчальних посібників зі спеціальних предметів, потребують перегляду навчальні програми (з урахуванням сучасних розробок в галузі мистецької освіти). Крім цього, тривалий час не вирішується питання про створення координаційного наукового центру, в якому зусиллями теоретиків – педагогів, мистецтвознавців, психологів, медиків – на серйозній науковій основі узагальнювався та аналізувався б досвід роботи з висновками й практичними рекомендаціями. Пропозицію щодо створення подібного центру, ще у 1986 році висловила на сторінках журналу "Радянська естрада та цирк" співробітниця Київського естрадно-циркового училища Н. Бурцева. Можливо, сааме на сучасному етапі розвитку української циркової освіти, доречним буде нарешті втілити цю ідею. І все ж, не дивлячись на певні складності, українська циркова школа є шанованою та визнаною в світі. Доречно буде згадати думку президента "Firebird Productions, Inc." (США) П. Дубинського: "Київська академія циркового мистецтва і монреальська циркова школа – найкращі циркові школи в світі. Гарною є також паризька школа – але ці дві просто видатні, вони дають кожен рік нові таланти і нові ідеї". Отже, Україна має сильну циркову школу, засновану на багаторічних традиціях радянського та українського цирку та визнану в усьому світі. За минуле століття система професійної підготовки артистів цирку докорінно змінилася: від практики "родинного виховання" до організації Академії естрадного та циркового мистецтв, яка готує артистів для найкращих циркових арен та має великі перспективи. На наш погляд, мистецький феномен української циркової школи і, зокрема, осмислення процесів утворення, розвитку та специфіки цього напрямку мистецької підготовки є цікавими для подальшого вивчення.

Завдання для самостійної роботи

Надайте інформацію про циркове мистецтво в Україні.

Завдання для семінарського заняття

1.Розвиток та становлення циркового мистецтва в Україні.

2.Пошук і експеримент у сучасному цирковому мистецтві.

3.Творчість сучасних українських акторів цирку.

4.Циркові династії і циркові професії.

5.Українські фестивалі з циркового мистецтва.

Методичні рекомендації

Опанувати історію розвитку цирку, етапи розвитку.

Література

1.Буклет, присвячений святкуванню 50-річчя Київської муніципальної академії естрадного та циркового мистецтв / [Ганна Лященко]. – Берлін-Київ: Art of Artistic GmbH, 2011. – 80 с.

2. Бугримова И. Н. На арене и вокруг неё / Ирина Николаевна Бугримова. – М. : Искусство, 1986. – 254 с.

3. Бурцева Н. Становление школы / Н. Бурцева // Советская эстрада и цирк. – 1986. – № 1. – С. 14–15.

4. Дмитриев Ю. А. Советский цирк сегодня / Юрий Арсентьевич Дмитриев. – М. : Искусство, 1963. – 400 с.

5. Котельников С. II международный цирковой форум / С. Котельников // Гастроль. – 2009. – № 1. – С. 6–7.

6. Котельников С. "Золотой трюк" по-киевски / С. Котельников // Гастроль. – 2011. – № 3. – С. 12–20.

7. Кузнецов Е. М. Цирк / Евгений Михайлович Кузнєцов. – М. : Искусство, 1971. – 416 с.

8. Олейник А. Огонь Прометея / А. Олейник // Гастроль. – 2010. – № 1 – С. 48–50.

9. Рыбаков М. А. Киевский цирк: люди, события, судьбы ; 2-е изд., доп. и испр. / Михаил Александрович Рыбаков // Всеукраинская общественная организация "Цирковой союз Кобзова". – К. : Аттика, 2006. – 304 с.

10. Ширай А. По силам ли молодежи вторые номера? / А. Н. Ширай // Советская эстрада и цирк. – 1976. – № 1. – С. 13.

11. Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.

12.Черненко Й. Мистецтво цирку. К. 1962;

13. Щербакова Н. Харьковский цирк. X. 1983.