Лекція 25:Декоративно––прикладне мистецтво України.

Стан сучасного розвитку ДПМ. Нові імена, нові галузі ДПМ. Виставкова діяльність, галерейна діяльність, презентація видів мистецтва. Регіональна культура : особливості декоративно–прикладного мистецтва.

Текст лекції

Красою протистояла людина злу. Таким уже є душевний устрій українського народу. Одяг, як і дім, зусібіч зачаровували магічними знаками, оберегами. Що надійно захищали від злих духів. Краса і добро наївних символів усталювали існування людини в хиткому світі навколишніх негараздів. Так, час не милує нічого. Мрії, надії, радощі і жалі далеких століть відкривають себе лише для небагатьох зацікавлених етнографів та фольклористів. Та спробуємо не просто описати український народний костюм, а зрозуміти, прочитати його магічну мову. Дійсно, вдягатися – значить захиститись, і не тільки від негоди, а скоріше від можливих ударів долі. Долею не керують, з нею не змагаються, вона примхлива і химерна. Однак можна її “відвести”, охоронити себе від її ворожості. Людина одягає своє беззахисне тіло, вибудовуючи свій перший “дім”, впорядковуючи його за власним велінням. Спочатку людина вдягала білу сорочку. Найтісніше пов'язана вона з тілом, тому і ткалася з незабарвлених світлих м'яких волокон льону або сіруватих твердіших конопель. Українську сорочку кроїли, з'єднуючи центральне полотнище з рукавами, бочками, ластками, плечовими вставками (уставками, плічками, поликами) так, що з розкинутими рукавами вона ставала подібною до того самого “дерева життя”. Його ж мотив унаочнювався в квітуванні орнаментальних вазонів на спинках свиток, керсеток від пояса вгору, там, де проходить вісь тіла – хребет. Сорочка “замикала” чарівним ключем людське тіло, охороняючи від лихого ока: шию – магічним колом стрічки або стоячого чи відкладного комірця, руки – магічним колом обшивки, манжет, зборок. Сорочку оздоблювали насамперед, як, до речі, двері, вікна, піч у хаті, щоб крізь них не пролізла темна сила. Гаптування прикрашало комір, низ рукавів, поділ сорочки, тобто місця, де людське тіло ввіходило в контакт з непідвладним довкіллям. Сорочкою обгортали новонароджених, її шила-вишивала наречена для жениха, в ній прокладали першу борозну і проводжали в останню путь; “народитись в сорочці” значило бути щасливим; сорочка в недобрих руках могла принести хвороби, лінощі, а навпаки – спритність і талан. Сорочка не розрізняла ні чоловіка, ні жінки, ні старого, ні малого... Як дівчина ставала до роботи по господарству, то покривала сорочку запаскою. Парубок дорослішав – йому шили перші штани десь у п'ятнадцять років. Поясний одяг, підкреслюючи тілесний низ людини, виразно промовляв про її зрілість і статеву належність. Так поли верхнього одягу загортали в різні боки. Доросле життя більш складне, напружене, відкрите усіляким контактам, тому й оберігала себе людина від лиха і негоди, вдягаючи одежину, закріплену традицією. У широкі шаровари (штани особливого крою) заправляв сорочку зі стоячим коміром хвацький полтавець. Вузькі полотняні штани гачі (ногавиці) волинець прикривав сорочкою з відкладним коміром. Жінки міцно огортали пружну талію задньою частиною запаски, ширшою і довшою, потім спереду пов'язували другу, вужчу й коротшу. Плахту, з'єднану з двох полотнищ приблизно наполовину, перегинали так, щоб зшита частина охоплювала фігуру ззаду, а незшиті крила вільно звисали по боках. Спідниці літники й ондараки (Полісся), шорци (Львівщина) закладали в зборки й пускали по низу строкаті смуги. “Подібні” “хвилі” спостерігаємо на халявах чобіт і шароварах. Захищений від зловмисності телесний низ, родове місце людина повинна була “замкнути” поясом або вузьким паском (у чоловіків), крайкою (у жінок) або широким поясом. Вийти на люди не підперезаним означало знеславити себе. Білий пояс-рушник був з нареченою під час весільного обряду, червоний жінка дарувала чоловікові на щастя. Тіло людини “замикали” також прикрасами. Дівчата ніколи не розлучалися зі щедрими оздобами: дутими металевими каблучками й сережками, багатим намистом з коралів, бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти, прикрашеним монетами-дукатами, гуцульськими згардами у вигляді нанизаних мідних хрестиків та плетеними з бісеру ґерданами, силянками. Змагалися в їхній кількості і красі. Але під час весілля – від вінця до вдягання очіпка – молода обов'язково мусила все зняти. Загубити такі прикраси вважалося нещастям. Гнучкість і пишнота жіночого стану, підперезаного крайкою, не приховувалася й довгополими безрукавними корсетками, що так і робили “до стану” за допомогою вшивних клинів-вусів або зборок. Їх щедро прикрашали плисовими обшивками, аплікацією, пускаючи по полю вишивану “підківку” на щастя чи “яблуко” на кохання.

Коли холоднішало, наддніпрянські чепурухи вдягали юпку із зеленої байки з трьома клинами й великим відкладним коміром. Її прикрашали “перчиками” – китицями з червоної вовни (тоді молодиця відчувала сама себе гострою і гарячою, як перчик). Чоловіки зігрівалися свитою із саморобного сукна “під стан” з вусами або зборками. Карпатські горяни накидали на плечі старовинний плащ-накидку гуглю чи гуню з фальшивими рукавами, короткий сердак чи облямований хутром безрукавний кептар. “Писала” гуцул очка на їх дубленій поверхні магічні формули із вишиванок, шнурів, китиць з вовни, плетінок, металевих заклепок, сап'яну, аби захищали від негоди в природі і серці. Тому й називали на Гуцульщині багато оздоблені кептарі писанками.

Дбайливо зберігали в родинній скрині кожух, що його передавали від батька до сина, від матері до дочки як запоруку родючості, багатства на щастя. По білій овчині пускали яскраві шнури, шкіряні аплікації-обереги, звеселяючи все китичками з вовняних ниток. Важкий і грубуватий кожух не був зручним для роботи, однак завжди ставав у пригоді на всілякі свята та події: на ньому сиділи молоді під час весілля, у кожесі навиворіт зустрічала молодого мати нареченої, у кожух загортали немовлят.

На свята взували червоні черевики на високих підборах - сап'янці й мащені чорним дьогтем чоботи. Це в будні бігали босоніж або ж взували плетені з кори дерева личаки (наддніпрянці), або шкіряні постоли з вовняними капчурами (карпатські горяни).

І наостанку увінчували голову людини. За давніми віруваннями, волосся мало магічну силу. Нею наділяла земля. Яка теж мала волосся – ниву. Дівчата ходили з розпущеними косами, підтримуючи їх вінцем, обручем, перев'язкою. Заміжні жінки до останньої волосини все ховали під жорсткий чіпок: “засвітити волосся”, ходити з непокритою головою було великим гріхом, бо простоволоса накликала неврожай, хвороби і пошесті.

Завдання для самостійної роботи

Переглянути відео матеріали про роботу українських центрів ДПІ

Завдання для семінарського заняття

1.Стан сучасного розвитку ДПМ. Нові імена, нові галузі ДПМ.

2.Виставкова діяльність, галерейна діяльність, презентація видів мистецтва.

3.Регіональна культура : особливості декоративно–прикладного мистецтва.

Методичні рекомендації

Бажано відвідати зі студентами практичні роботи відомих Одеських майстрів.

Література

1. Бескодаров А. А. Художественное плетение из ивового прута. - М.: Лесная промышленность, 1985. - С. 14-51.

2. Козлов В. М. Плетение из ивового прута. - М., 1994. - С. 51-87.

3. Колесников Ю. А. Прогрессивная технология изготовления мебели. - М.: Лесная промышленность, 1986. - С. 21-43.

4. Лозоплетіння Галини Кучер. - К., 2001.

5. Мейннард Б. О. Плетение. - М.: Просвещение, 1981. - С. 52-61.

6. Наш дом. - М.: Лесная промышленность, 1986. - С. 7-21.

7. Никулин Ф. М. Плетеные изделия. - М.: Лесная промышленность, 1982. - С. 17-38.

8.Ковальчук О. В. Українське народознавство.— К.: Освіта, 1992.— 173 с.

9. Українське народознавство. Підручник. / За ред. докт. істор. наук С. П. Павлюка.— К.: Знання, 2004.— 570 с.