Розділ і. Науково-теоретичні передумови навчання диригування

1.1. Поняття «диригування». Диригент, його функції

Диригування – від французького diriger означає: управляти, направляти, керувати. Це один з найскладніших видів музично-виконавської діяльності, мистецтво управління колективним виконанням музики (оркестром, хором, ансамблем). Диригування здійснюється диригентом (капельмейстером регентом, хормейстером). Капельмейстер – майстер вокальної та інструментальної капели, пізніше – диригент театральних, симфонічних, військових оркестрів. До недавніх часів назва «капельмейстер» зберігалась за диригентом військового оркестру.

Функції диригента полягають у забезпеченні ним ансамблевої злагодженості та технічної досконалості виконання. Він прагне передати музикантам свої художні наміри, розкрити власне тлумачення творчого задуму композитора, власне розуміння змісту і стилістичних особливостей конкретного твору для найкращого розкриття його музично-художнього образу. В основі виконавського плану знаходиться ретельне вивчення і максимально точне відтворення тексту авторської партитури.

У диригуванні неодмінно відбивається суспільно-соціальний характер музичної культури. Як і в будь-якому виді музичного виконавства в диригуванні помітно проявляється рівень розвитку музичного мистецтва конкретної епохи, суспільного середовища, школи. Неминуче проявляються індивідуальні риси обдарованості та фахової майстерності самого диригента, його культура, художній смак, інтелект, воля, темперамент, творча особистісність, що свідчить про його вихованість, освіченість. На диригента покладаються в першу чергу виховні функції. Він виховує як свій колектив, так і через нього – значну аудиторію слухачів. Перед ним завжди живий, мислячий, чутливий, дихаючий «інструмент» – людський колектив як складна система, яка поєднує різні індивідуальності. Досить позитивно спрацьовує в колективі здатність диригента помітити кожного виконавця. Французький диригент Шарль Мюнш з цього приводу влучно відмітив: «Коли кожному музиканту…здається, що ви диригуєте тільки для нього одного, значить ви диригуєте добре» (Мюнш Ш. Я – дирижер. – М.: Музгиз, 1960.– с. 40). Диригент повинен зайняти в колективі місце загальновизнаного лідера. «Запам’ятайте, диригенти: ми спостерігаємо, як ви піднімаєтесь на пульт і як відкриваєте партитуру. Перш ніж ви підіймете паличку, ми вже знаємо, хто тут буде хазяїном, – ви чи ми», – сказав батько Ріхарда Штрауса, відомий свого часу валторніст. Відомо, що лідерство може досягатись двома шляхами – переконанням або примусом. Демократичний стиль керівництва на практиці закріпився як найпоширеніший спосіб спілкування. Та не залишається в стороні й досвід жорсткого характеру спілкування. Яскравим прикладом диригентського диктату був Густав Малер (1860 – 1911), австрійський композитор, диригент, оперний режисер. Талановиті диригенти деспотичного стилю керівництва творчим колективом добиваються успіху, однак за таких обставин момент співтворчості пропадає. Геннадій Рождественський стверджував, що жорстка диктатура може привести до технічної досконалості, точного виконання вимог диригента, але ніколи при цьому «не досягається справжнє вільне музикування, яке може виходити і виходить від окремих виконавців і оркестру в цілому». Видатний диригент А.М. Пазовський (1887 – 1953) визнавав, що найбільш невдалими його постановками були ті, в яких від початку до кінця панував «деспотичний метод».

Здоровий глузд переконує, що надійним способом спілкування з виконавцями є переконання, в міру вимогливе, і тактовне.

Диригування це є творчий, надзвичайно складний психо-фізичний процес, під час якого диригент засобом власної волі, темпераменту і професійної техніки впливає на виконавський колектив, підпорядковуючи його собі, що спрямовує до реалізації завчасно поставленої художньої мети, яка полягає в тому, щоб, усвідомивши ідейний зміст, епоху і стиль виконуваного твору, суб’єктивно сприйнявши і переосмисливши його, диригент міг все це передати виконавцям. Іншими словами диригування – це є cуб’єктивне інтерпретування і виконання музики художником-диригентом за допомогою музичного інструменту – виконавського колективу. В цьому і є специфіка даного виду виконавства на відміну від гри на музичному інструменті, співу і т.п.

К.А.Ольхов розглядає цей складний процес як концепцію диригування, що складається з чотирьох основних стадій:

І. Моделювання, коли диригент ознайомлюється з партитурою і складає певну модель, яка має звучати.

ІІ. Інформування, коли він передає цю ідеальну модель виконавцям, тобто інформує про те, як він уявляє звучання.

ІІІ. Контролювання, сприймає реальне звучання і співставляє його з ідеальною моделлю.

ІV. Коректування, повідомляє виконавцям додаткові вказівки з метою наблизити реальне звучання до ідеальної моделі.

Таким чином спілкування диригента з виконавцями є процесом з прямим і зворотнім зв’язками. Це стає можливим за умови, коли керівник відповідає вимогам, що сформувались у диригентському виконавстві.

I. Успішною сьогодні може визнаватись діяльність диригента, який має розвинений інтелект, широку ерудицію, обізнаний в галузі естетики, педагогіки, психології. Володіє добре розвиненим музичним слухом загалом і внутрішнім, зокрема; розуміється в питаннях співацького інтонування.

II. Володіє всім комплексом теоретичних дисциплін: теорією музики, гармонією, поліфонією, аналізом музичних творів, сольфеджіо, історією музики, хорознавством, інтонацією у зонно-натуральному строї.

III. Має розвинену мануальну техніку.

IV. Вивчив аранжування, володіє співацьким голосом, знає основи вокалу, особливості дитячого співацького голосу, методику роботи з хором (хорознавство).

V. Володіє музичним інструментом – фортепіано. Вміє читати хорові партитури.