3.9. Центральна нервова система – регулятор диригентської діяльності

Незамінним аспектом диригування є виразна мануальна техніка (мімічно-мануальна) як єдино можливий засіб спілкування з колективом у творчому процесі співацького вивчення і виконання твору.

У складній виконавській діяльності вчителя-хормейстера одним з важливих питань є вміння передавати хору (учням, дорослим співакам) наочно точну інформацію про виконання твору. Оцінка якості мануальної підготовки знаходиться в площині концептуального тлумачення, ідея якого криється в психофізіологічній сутності біомеханіки (М.О.Берштейн, А.С.Сівізьянов). Зауважимо, І.М.Сеченов переконував, що всі без виключення якості зовнішніх проявів мозкової діяльності (одухотвореність, пристрасність…) є результатом скорочення певної групи м’язів. М.О.Бернштейн та його послідовники довели, що за допомогою законів біомеханіки можна удосконалити будь-яку систему рухів, притаманну конкретному виду діяльності. Таким чином розуміння внутрішніх механізмів диригування є явищем прогресивним і актуальним для подальшого розвитку диригентської майстерності, мистецтва та педагогіки.

Відомо, що диригування це вид складної діяльності, воно має рефлекторну природу, його регулятором є центральна нервова система. Під рефлексом розуміють закономірну реакцію організму на зміни зовнішнього або внутрішнього середовища, здійснювану через центральну нервову систему у відповідь на подразнення рецепторів. Рецептори (ті, що сприймають) – чутливі нервові закінчення аналізаторів, що сприймають подразнення і трансформують їх у потоки нервових імпульсів, які по доцентрових нервових волокнах надходять у центральну нервову систему. Тож аналізатор – орган чуття з відповідною ділянкою мозку і нервовими шляхами, що їх з’єднують. Механізм аналізатора полягає у сприйнятті та аналізі подразників зовнішнього середовища і органів власного тіла, в якому збудження перетворюється на відчуття. У даному випадку – відчуття, які ідуть від складок і м’язів – пропріоцептори, є результатом утворення умовних подразників, роль яких виконує відчуття музичного твору або поставленого завдання. У відповідності до них подаються з кори головного мозку вольові команди виконавця, в уяві якого за допомогою внутрішнього слуху «звучить» конкретний твір, кожна його мить. Головними внутрішніми чинниками диригентських дій (виконавства) стають слух, уява, експресія, воля, свідомість. Зовнішньою формою вираження такого внутрішнього стану виконавця є його диригентська пластика, зір з відповідною виразністю, міміка. Саме вони несуть колективу необхідну наочну інформацію про виконання і здійснюють корегуючу функцію. Досягнення відповідного стану полягає в налагодженні внутрішнього механізму, коли внутрішня уява (суглобо-м’язово-рухові відчуття, музичний твір) ретельно пропускається через центральну нервову систему (свідомість, мозкову діяльність). У такий спосіб визначається зовнішня характерна дія – диригентський рух, який дуже помітно відрізняється від звичайних життєвих рухів. Практика підтверджує, що рухи, утворені в такий спосіб, вирізняються повною відповідністю особливостям плину музики, а найменше тимчасове відхилення учня від визначеного стану негайно руйнує мобілізуючу музичну виразність, точність рухів, перетворює їх у формальне «тактування» за схемою. Диригування стає мистецтвом інтонування музики засобами динаміки м’язових напружень і розслаблень рук диригента і, таким чином, знаходиться в прямій залежності від внутрішнього відчуття виконавця. За таких умов формується здатність студента контролювати власні дії й зусилля та відповідно вдосконалювати їх – відкривається шлях до самодостатності.

Знайти такий стан можна за допомогою простих релаксаційних прийомів (розслаблення). Релаксація – це перехід певної системи, в нашому випадку диригентської, до стану рівноваги. Як компонент регуляції глибинних психофізіологічних процесів шляхом зняття нервово-психічної напруги, релаксація може легко перейти в стан, коли руки поступово набирають робочого тонусу через рух руки у плечовому шароподібному суглобі. Потім важливо адаптуватися до цього стану, уважно простежуючи кожну мить руху у свідомості.

Давно вже доведено, що далеко не все те, що зовнішньо домінує і безпосередньо керує, є дійсно головним і визначальним у функціонуванні системи диригування. Найважливіше полягає в тому, що слідством прийняття рішення диригентом про необхідну в даному випадку дію є не сама практична дія як така, а тільки наказ про її виконання, що вона виконується не на свідомому рівні, а нижчерозташованими саморегулюючими механізмами. У результаті розшифровування ними наказу про мету майбутньої дії вони самостійно виробляють необхідну для її здійснення рухову форму у вигляді певним чином організованих предметно спрямованих м’язових дій.

Диригент за умови вірної організації структури своїх дій не вирішує «проблему» перестановки рук. Його вищі інтелектуальні функції, що здійснюються корою головного мозку, постійно спрямовані на вирішення художніх завдань. При цьому свідомість «…не командує детально всім процесом рухів даного сегменту периферичного рухового апарату. А лише визначає ту «матрицю» управління і коригування, за якою підпорядкований йому «центр» працює вже зі значною мірою самостійності» (БернштейнМ.О.). Ці положення наочно розкривають внутрішні механізми управління рухомим актом, ієрархію їх рівнів, співвідношення і координацію свідомих і позасвідомих елементів у ході практичної реалізації творчої уяви інтерпретатора-диригента (Г.Л. Єржемський, сс. 22 – 24).

Якість диригентської діяльності залежить від налагодження студентом власного внутрішнього контролю. Важливе завдання педагога допомогти йому узгодити внутрішній і зовнішній апарат, враховуючи закономірність: зовнішній апарат має бути настільки напруженим, наскільки напружений апарат духовний, внутрішній.

Мова йде про виховання інтонуючої руки, що в першу чергу потребує інтонуючого слуху, в асаф’євському розумінні – «вагомості» інтервалів, відчуття ладового тяжіння, функціональності гармонії тощо. «Це найважчий досвід слухання музики… треба тривалісними вправами викликати в собі інтонаційну активність слуху… Активність слуху полягає в тому, щоб, інтонуючи кожну мить музики внутрішнім слухом, пов’язувати його з попереднім і наступним звучанням…» (Асафьєв Б.В. Музыкальная форма как процесс. – Л.: Музгиз, 1971. – с. 335). За таких умов студент зосереджується на м’язових відчуттях. Усе це помітно сприяє досягненню бажаних результатів на шляху до диригентської досконалості.