Передмова

Диригентське мистецтво як навчальна дисципліна в наш час набуло небувалої масовості. Якщо на початку ХХ століття в колишньому СРСР у декількох консерваторіях диригування навчалась незначна група студентів, то сьогодні цьому мистецтву навчаються тисячі студентів по всіх колишніх республіках, в Україні, зокрема. Навчання здійснюється в Музичних академіях, Університетах культури, педагогічних навчальних закладах I-IV рівня акредитації, інститутах мистецтв педагогічних університетів, навіть у музичних школах-десятирічках.

Перебудова підготовки вчителів музики, яка була визнана освітньою ланкою педагогічних інститутів, університетів, суттєво поповнила контингент студентів, які вступили до вищих навчальних закладів на спеціальність «Музика», де хорове диригування стало однією з обов’язкових дисциплін. Виходячи з того, що за багатовіковими традиціями розвитку музичної культури хоровий спів ствердився основною формою масової музичної освіти і виховання підростаючого покоління, предмет «Диригування» в системі музично-педагогічної підготовки фахівців закономірно посідає одну з важливих і невід’ємних позицій.

Передбачається, що випускник, який отримує музично-педагогічну освіту, може працювати вчителем музики в ЗОШ (проводити уроки, позакласну роботу, організовувати дитячі хорові колективи, ансамблі, оркестри народних інструментів), допомагати проводити загальношкільні, класні збори, святкові концерти; працювати в культурних закладах керівником хорового колективу. А також у сьогоднішнього випускника (спеціаліста, магістра) відкривається перспектива викладати диригування, керувати хоровим класом у педагогічних закладах. Тому йому необхідно належно оволодіти диригентським фахом: навчитися основам диригентської майстерності, знати методику викладання диригування, особливості організації навчального процесу і його зміст, тощо. Відповіді з багатьох питань диригентського навчання він зможе знайти в запропонованій праці, яка підготовлена для тих, хто вперше вступає на шлях диригента. Нажаль матеріал посібника не може дати вичерпної відповіді на всі питання, пов’язані з такою складною дисципліною. Однак намагання автора були зосередженні на тому, щоби допомогти неосвіченому початківцю зрозуміти закономірність того чи іншого явища у процесі навчання диригування, відчути його природу, спрямувати думку в потрібному напрямку.

Загальний період навчання у вищому навчальному закладі становить 4 – 5 років (бакалавр, спеціаліст або магістр). Практика переконує, що цього терміну вистачає лише на початковий мінімум формування диригента. Мріяти про високий рівень підготовки за таких умов безпідставно. Треба усвідомлювати, що під час навчання студент засвоює ще й інші обов’язкові дисципліни. До них належать: основний музичний інструмент, хоровий клас, теорія і методика постановки голосу та ін. Тому доцільним є використання студентом інших доступних способів власного вдосконалення. Наприклад, безпосередні спостереження за майстерністю фахових диригентів вищого рівня на репетиціях і в концертах, ознайомлення з навчально-методичною літературою, відвідування концертів вокалістів, інструменталістів, симфонічних оркестрів, перегляд відеозаписів виступів кращих диригентів світу та ін.

Загальновідомо, що основним способом спілкування керівника хору з виконавським колективом є диригентський рух, засобом якого він керує хоровою звучністю, передає колективу власні художні наміри. Тому характерним аспектом дисципліни є формування виразної мануальної техніки. Хоча практика показує, що за багато років, починаючи з другої половини 20 століття, методика викладання диригування по суті зводиться до «різноманітних cуб’єктивних форм передачі власного досвіду, виражається в основному в показі прийомів диригентської техніки – учень повинен перейняти самі рухи і тільки» (І.О.Мусін, 1987). Сьогодні таке зауваження на практиці ще не спростовано. Метод «роби, як я» продовжує існувати. Не додає позитиву такому стану і перехід на Болонський процес навчання з тестовими і модульними формами контрольних перевірок, не сумісними з творчо-виконавською діяльністю, що доводить практика роботи кращих музичних творчих вищих навчальних закладів Європи.

Отже, перед методикою викладання диригування сьогодні постає завдання – повернути диригенту-початківцю закономірно притаманні його діяльності виконавські відчуття, зробити його справжнім виконавцем. Лише відчуваючи своєю сутністю виконавство, відтворюючи його власною моторикою, диригент може досягти живого і безпосереднього відтворення музичного образу. Складність діяльності диригента полягає в тому, що він втілює свою музичну інтерпретацію не безпосередньо на інструменті або голосом, а передає її виконавцям опосередковано, за допомогою жестів. Тому він повинен зробити свою уяву, думки, переживання і відчуття не тільки наочними, відчутними всіма хористами, а і достатньо ним усвідомленими. За допомогою формальних жестів розкрити характер і зміст музичного твору неможливо. Виконавський колектив по-справжньому повірить тільки щиро правдивим рухам і очам диригента.

Розуміння сутності самого процесу диригування знаходиться в площині бачення головної ідеї, як визначальної ознаки, що набуває концептуального значення. Диригентські рухи на відміну від простих життєвих мають свою чітко визначену природу утворення. Диригування закономірно спирається на психо-фізіологічний механізм, в якому сплавляються три функції – інтелектуальна, слухова і моторна. Кожна з них має чітко виражені особливості. Поєднуючись, вони утворюють багатофункціональний, потужний і всебічний спосіб передачі інформації колективу. Інтелект і слух – внутрішні якості. Вони знаходять зовнішнє вираження в рухах, які ще супроводжуються мімічно-образним відтворенням музики. Навіть побіжне пояснення дає безпомилково усвідомити логічний ланцюг послідовних дій, які починаються з формування музичної уяви, яка відповідно програмує центральну нервову систему, а та подає відповідні команди рукам, керує їх рухами.

Опанування навчальною дисципліною «Диригування» пов'язане з накопиченням комплексу спеціальних знань і вмінь, до якого входить гра хорових партитур, спів хорових партій, вокально-хоровий аналіз музичного твору, вивчення різноманітного хорового репертуару і виразна мануальна техніка (знакова мова жестів), завдяки якій у диригента виникає можливість вправно керувати хоровим колективом підчас виконавського процесу. Єдність і взаємопроникнення названих елементів визначається цілісністю творчого процесу, який вкладається в закономірну схему складного диригентського процесу.

Посилаючись на теоретичну концепцію диригування К.А.Ольхова, зазначимо, що спочатку в процесі самостійної роботи диригента над твором відбувається т.з. моделювання, коли, досконало ознайомившись з партитурою, він складає певну модель звучання. Наступна дія – інформування виконавців про власну уявну модель звучання. Далі наступає фаза контролювання хорового звучання і співставлення його з ідеальною моделлю. Лише потім відбувається коригування, коли диригент повідомляє виконавцям додаткові вказівки з метою наблизити реальне звучання до ідеальної моделі. Отже робота над твором розпочинається з всебічного вивчення хорової партитури, її аналізу. В процесі гри партитури, співу партій формується основа інтерпретації твору, уява про його майбутнє звучання.

Обов'язковим елементом навчання є анотація твору (усна, письмова), яка виконується за планом, що додається. Найдосконалішим аналітично-інтелектуальним осмисленням твору є форма письмової анотації – досвід, який до випускного екзамену поступово набуває завершеного і самостійного науково-дослідницького характеру. Її центральним розділом є вокально-хоровий аналіз, який засвідчує здобуту якість фахової підготовки випускника, зокрема в хорознавчому аспекті.

Музичним матеріалом, на якому будується процес навчання є художній репертуар для різних типів і видів хорів, дитячий шкільний пісенний репертуар. Формування навчального репертуару повинно зумовлюватись високою художньо-духовною якістю творів, різноманітністю епох, стилів, шкіл, багатожанровістю хорового мистецтва, а також відповідністю програмним вимогам та індивідуальним можливостям студента. Одним з важливих напрямків репертуарної політики, який передбачає становлення особистості вчителя музики і хормейстера, є формування інтересу до народної творчості, національних джерел, української народної музики. Досягненню мети сприяє увага до вітчизняної культової музики, її відродження і поширення. Обов’язковим є вивчення творів, написаних сучасною музичною мовою, а також творів всесвітньої класичної спадщини. Репертуар добирається за принципом випереджувально-рушійного фактору розвитку студента. Щосеместра планується 4 хорових твори і 4 – шкільного пісенного репертуару, один з них – твір для дитячого хору.

Відповідальним аспектом підготовки є вивчення шкільного пісенного репертуару, зокрема: вміння виконати (показати) твір під власний супровід, усвідомлення методичного забезпечення його вивчення з учнями певної вікової категорії та доведення до рівня художнього виконання в формі умовного концертного виступу, звіту тощо. Репертуарний діапазон навчання повинен бути розрахований на всі можливі вікові склади дитячих хорів (початкової, основної, старшої школи) та форми роботи (класна, позакласна: індивідуальна, ансамблева, хорова).

У перший рік навчання учні-початківці вивчають диригентський апарат, його будову і можливості, уточнюють основні диригентські функції про вираження емоційно-смислового змісту творів і управління виконанням, усвідомлюють основні принципи диригентських рухів, а також встановлюють роль міміки і погляду в диригуванні.

На даному етапі здійснюється початкове формування диригентського апарату, його постави, вільного функціонування, починається робота над оволодінням диригентською технікою: тактуванням, диригентською долею, її елементами (замахом, прагненням до точки, точкою, відбиттям); властивостями диригентської долі (швидкістю, амплітудою, тривалістю, силою, пружністю, спрямуванням, формою); основними компонентами музичної мови, які необхідно втілювати в рухах (метром, темпом, динамікою, звуковеденням, характером, ритмом, початком звучання і припиненням (прийом вступу, прийом зняття); співвідношенням метру і схеми; штрихами legato і non legato; правилами передачі ритмічного малюнку в розмірах 3/4, 4/4, 2/4 при середній динаміці та в помірних темпах; показом дихання по фразах; початковим розмежуванням функцій рук; показом витриманих звуків, виконанням короткочасних рухових нюансів; прийомами роботи над хоровою партитурою.

Опанування навчальної дисципліни «Диригування» передбачає набуття комплексу спеціальних знань, вмінь і навичок, до якого крім диригування входять: гра хорових партитур, спів хорових партій, аналітичний розбір хорового твору, вивчення хорового шкільного пісенного репертуару для учнів 1 – 2 класів.

Методологічна ґрунтовність навчання забезпечується дотриманням педагогічних принципів як основних вимог, вихідних положень, правил діяльності, що випливають з її закономірностей та визначають загальне спрямування навчально-виховного процесу. З позицій нового педагогічного мислення актуальними визнано принципові положення, що можуть спрямувати діяльність педагога у конкретних навчально-виховних ситуаціях, тобто бути для нього своєрідною алгоритмічною настановою. До них належать: принцип довершення навчальної дії виховною у педагогічному впливі, принцип урізноманітнення видів і форм діяльності учнів в організації педагогічної взаємодії, принцип залежності розвитку особистісних якостей від створених педагогічних ситуацій, принцип емоційної насиченості навчально-виховного процесу, принцип спонукання до творчого самовираження. (Рудницька О.П. Педагогіка: загальна та мистецька: Навчальний посібник. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2005. – с. 92).

Г.М.Падалка визначає провідними у навчанні мистецтва принцип цілісності (спрямованості всіх заходів у навчанні на одну мету), принцип культуровідповідності, принцип естетичної спрямованості, носієм якої є перш за все художні твори, принцип рефлексивності (мистецької рефлексії), принцип індивідуалізації. Педагогічними умовами навчання мистецтва автор проголошує створення позитивної атмосфери, дотримання діалогових засад взаємодії вчителя і учня, забезпечення пріоритету практичної діяльності (Падалка Г.М. Педагогіка мистецтва (Теорія і методика викладання мистецьких дисциплін). – К.: Освіта України, 2008. – с. 148 – 176).

Відносно провідних ідей дисципліни навчання диригування варто виділити такі положення: досягнення природної фізичної свободи, яка сприяє формуванню невимушеності, зручності рухів; психофізіологічна залежність диригентського механізму і безумовне підпорядкування рухів слуховій уяві; досягнення адекватного співвідношення просторового і часового (тривалісного) вимірів рухів; забезпечення їх інформативною наочною повнотою, вільне володіння м’язово-пружними рухами рук.

Створення посібника спирається на типову навчальну програму «Хорове диригування», тому спрямоване на її програмний матеріал. Отже відмінність даного посібника від інших полягає в тому, що він враховує специфіку диригентсько-хорової підготовки фахівців у педагогічних університетах.