Мал. 5. Дводольна схема

Інший варіант виникає тоді, коли перша і друга долі не відрізняються одна від одної. Виникає таке явище тоді, коли рука після показу «раз» обов’язково відбивається вгору і цей рух стає занадто високим, тоді друга доля може з’явитися вгорі. Таким чином точка «два» утвориться вже не знизу вгору, а знову зверху вниз, як і «раз». Утворюється ситуація, коли перша і друга долі нічим не відрізняються одна від одної. Щоб уникнути цього, необхідно після руху вниз погасити прагнення руки відскочити вгору і почати рух «на два» знизу вгору. Складність виконання полягає в тому, щоб вчасно стримати руку після точки «на раз».

Інколи, щоб уникнути злиття долей, удаються до показу першої долі рухом в бік назовні. У такому випадку порушується встановлений принцип показу першої долі. Рухи рук при розведенні їх в сторони не можуть бути достатньо активними і виразними.

Досвід переконує, що по графічній ясності малюнку і яскравості першої долі найбільш зручна схема, яка вимагає «на раз» руху руки вниз, «на два» – вгору. В такому випадку зусилля змаху на першу долю ніби розчиняються в руці, головним чином в кисті руки, завдяки тому, що вона не може відскочити вгору, і тоді друга доля спроможна виконати рух руки вгору (М.М. Канерштейн).

Отже вивчення дводольної схеми повинно виходити з того, що перша доля виконується вольовим вертикальним рухом вниз, у точці відбиття кисті стримується дугоподібним рухом в сторону і звідти відбувається підготовка руху другої долі. Немає необхідності в тому, щоб обидва рухи зливалися траєкторіями. Навпаки друга доля може вільно виконуватись в залежності від більшої або меншої віддаленості дуги (відбиття) від головної вертикалі.

На практиці типово виникають ситуації, які потребують адекватної реакції викладача. Наприклад, перша доля виконується не вертикально, а скошеним рухом, що оминає точку першої долі. Утворюється рух без опори в точці з невиразним відбиттям, тобто передчасним поворотом руки. Як наслідок пропадає і відчуття точки другої долі. В результаті виникає недосконала і спотворена схема. Виправити це можна способом налагодження точного вертикального руху, який приведе до вірної точки. Лише потім після її відчуття можна змінювати напрям руху назовні.

Упорядкування вимагає і подальший рух (відбиття – спрямування до точки другої долі, яку необхідно прослухати, інакше ауфтакт до наступної сильної долі буде невдалим).

Інколи утворюється схема близької паралельності вертикальних рухів, коли відбиття від точки першої долі дуже незначне і початок другої долі опиняється дуже близько до першої. Така схема є незрозумілою для виконавців і незручною для диригентів. Потрібно відвести відбиття від точки першої долі виразнішим і більш помітним рухом вбік назовні, щоб спрямування вгору відбувалося по скошеній, а не вертикальній прямій.

Практика вчить уважно стежити за відстанню між руками, щоб рухи не перекривали очі диригента. Інколи очима можна виразити більше, ніж руками. Взагалі це зауваження стосується всіх схем. Треба налаштовувати руки так, щоб між головою і руками утворювався трикутник, зручний для візуального сприйняття і тоді візуальний контакт буде налагодженим. Такий спосіб постави рук закладений в розумній загальній поставі диригентського апарату, коли формуються дві вертикальні площини найбільшої зручності – вільні рухи впродовж корпуса (на ширині плечей).

Процес вивчення схем повинен впровадити у свідомість диригентів-початківців, що метр для диригента має бути на першому плані, як основа музичного мистецтва, як певний фактор, що організовує його рухи, а також як засіб спілкування з виконавцями. Звідси стає зрозумілою важливість чіткості малюнку метричної схеми. Неухильне дотримання його не є певним простим обмеженням рухливості. Справжня свобода стає можливою тільки за умови суворої організації рухів.

Усвідомлюючи розмір такту (метр), диригент може показати хору метричну структуру музики, що виконується, чергування сильних і слабких долей, їх ритмічне та динамічне співвідношення.

У хоровому мистецтві зустрічаються твори або фрагменти, частини без вказаного розміру. Частіше це обробки народних пісень, фрагменти концертів речитативного складу, твори духовної музики. Спираючись на наголоси в тексті, групування ритмічних тривалостей, диригент повинен умовно розділити музичний матеріал на окремі такти, вписати розподіл в партитуру (хорові партії). Тоді партитура набуває змістовної ясності викладення і слугує диригентові надійним орієнтиром у доборі способу управління хором.

Наводимо приклад вирішення такого питання з досвіду М.Ф. Колесси. Українська народна пісня «Із-за гори сніжок летить» в обробці М.Д.Леонтовича складається з двох частин-епізодів, кожен з яких закінчується ферматою на ноті соль першої октави. Якщо визначити його двома тактами, то тоді епізод буде складатися з двох побудов розмірами 12/4 і 7/4. У першому епізоді розподіл буде визначатись умовною послідовністю 2/4, 3/4, 2/4, 2/4, 3/4 (2, 3, 2, 2, 3) або 2, 3, 3, 2, 2, і відповідно вимагати схеми тактування. У другому – 7/4 поділ таким же способом буде мати вигляд 4, 3 або 2, 2, 3. Подібний розподіл можна навести і в інших творах («Наїхали гостоньки», «Попід яром, яром» в обробці М.Д. Леонтовича).

Вивчення подібних творів на початковому етапі вважаємо передчасним, але з такими прикладами учень-початківець може зустрітися в інших навчальних умовах, скажімо, в хорі, на заняттях з гри хорових партитур, сольфеджіо тощо.