2.4. Постава диригентського апарату. Основна диригентська позиція

Робота диригентського апарату повинна бути простою, зручною, зрозумілою для виконавців і в той же час універсально здатною для відтворення будь-яких ситуацій художньо-виконавського контексту.

Диригентські рухи рук суттєво відрізняються від звичайних, формальних. Хоч би й тим, що диригентський рух несе в собі звукову масу конкретно вираженого темпу або темпоритму, форми звуковедення, динаміки тощо. Майбутньому диригенту треба навчитися ретельно слухати свої відчуття суглобо-м’язово-руховим слухом (за А.С. Сівізьяновим) і пропускати їх через свідомість – центральну нервову систему. Звідти спрямовуються імпульсні команди рукам, і тільки тоді утворюватимуться рухи у відповідності до того, чим завантажив голову внутрішній слух. На рівні вправ слухові відчуття зумовлені суглобо-м’язово-рухомими особливостями, допоки не ведеться робота над конкретними творами. І в цей момент помітно зовні, як усвідомлюються рухи учнем. Пропонуємо вправу, використання якої сприяє внутрішньому і зовнішньому налагодженню основної диригентської позиції, вона спрямована на підготовку стану рук до освоєння диригентської постави.

Вправа.

Стан при виконанні такої вправи обов’язково ретельно проаналізувати: зовнішній вигляд тулуба, голови, ніг (напіврелаксаційний стан).

Положення корпусу у вільному невимушеному стані: ноги на ширині плечей, голова у прямому положенні, очі дивляться прямо перед собою, тулуб прямий, руки вільно звисають, як батоги (загальний напіврослаблений стан). Набуття цього стану призводить до відчуття повної свободи і невимушеності. Руки вільно звисають вниз, з’являється відчуття постійного посилення ваги кисті, її відчуття доходить до крайніх фаланг пальців, природна форма кисті така, як було описано. Рука трохи зігнута (як у звичайному вільному стані). Поступово, щоб не порушити стан і відчуття починати рух руки вгору від плечового суглоба знизу до рівня голови і вище, скільки дозволить вільний стан, при цьому не допускати тертя об корпус. Кисть нефіксована – вільно звисає вниз у притаманній їй природній формі. Вона має красиву округлу і вірну для диригування форму. Так з вихідного положення рука вільно піднімається вгору, набуває необхідного робочого тонусу, щоб утримуватись у просторі. Досягають положення вище голови і так само повільно рівномірно повертаються назад, у вихідне положення. Необхідно ретельно спостерігати за суглобо-м’язово-руховими відчуттями. Дихати рівномірно, звичайно, життєво. Звертати увагу на вертикальні площини, в яких рухаються руки. Практика показує: рух перестає бути формальним вже після 6-7-кратного повторення при використанні засобу слухо-м’язових відчуттів.

Наступним етапом вправи є пошук природного стану, наближений до основної диригентської позиції: під час виконання вправи рука зупиняється, коли передпліччя (з нефіксованою кистю) досягає горизонтального положення. Кисть фіксується у сегменті круга, коли спрямовується на хор, трохи поправляючи рухом вперед крайні фаланги пальців, щоб вони «дивилися» на нього. Точка ліктя не повинна бути вищою ніж кисть у горизонтальній площині. Кут ліктя опиняється попереду корпуса. Повторення такого виносу кілька разів створює відчуття зручного невимушеного стану і повинно постійно контролюватись слуховими відчуттями. У такий спосіб отримуємо невимушено природне положення основної диригентської позиції, де опорою знайдена точка перетину вертикальних і горизонтальних площин, зумовлена довжиною рук, передпліччя, висотою росту диригента. А рухи, контрольовані внутрішніми відчуттями рук, відтворюються у звичному режимі. Знайдено оптимальний стан, за якого рух підпорядковано постійному внутрішньому прослуховуванню, тобто спроба дала можливість конкретно відчути яким чином відрізняється диригентський рух від звичайних життєвих рухів. Знайдена головна точка опори рук (основна диригентська позиція) як позиція найбільшої зручності, головний орієнтир, від якого зажди можна знайти безліч інших найрізноманітніших станів, які будуть постійно і можливо непередбачувано виникати. Він буде дороговказом у справі вивчення диригентських схем. З цього часу рухи вже будуть завжди слухаючими, тобто «інтонуючими». Залишається адаптуватись до такого стану, щоб закріпити цей досвід.

Діяльність диригентського апарату повинна бути простою, зручною, зрозумілою для виконавця і в той же час бути універсально здатною для відтворення будь-яких ситуацій художньо-виконавського спрямування тобто бути наочно зрозумілою для хористів.

Звичайно будуть різні площини на диригентському шляху: і високі, й низькі, широкі, вузькі, близькі, далекі у периферійному просторі. Але генеральним орієнтиром буде відчуття основної диригентської позиції, як за фізичною формою, так і за виконавським постійно інтонуючим станом.