8.2. Взаємодія слідчого та оперативних підрозділів, її поняття, завдання, форми та правова основа

Взаємодія органів розслідування – це регламентована кримінальним процесуальним законодавством їх спільна узгоджена діяльність, яка спрямована на вирішення завдань, що перед ними стоять. Така взаємодія істотно впливає на досудове розслідування, а тому є його загальною умовою.

Взаємодія органів розслідування є можливою і необхідною з таких міркувань: а) органи, які можуть здійснювати досудове розслідування, мають спільні завдання, і, лише об’єднуючи свої зусилля, вони зможуть ефективно їх вирішити. Такими завданнями є: попередження, виявлення і розслідування кримінальних правопорушень, притягнення до встановленої законодавством відповідальності осіб, що їх учинили, відшкодування завданої кримінальними правопорушеннями шкоди, відновлення порушених прав та інтересів фізичних і юридичних осіб; б) однакова юридична сила процесуальних рішень та дій – незалежно від того, ким виконана процесуальна дія чи прийнято процесуальне рішення (самим слідчим чи прокурором, який здійснює нагляд за додержанням законів у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням, чи оперативним підрозділом за дорученням слідчого, прокурора), отримані результати мають однакове доказове значення; в) необхідність використання можливостей (засобів, досвіду, знань) різних органів розслідування.

Правовою основою взаємодії органів розслідування є Конституція України, Кримінальний та Кримінальний процесуальний кодекси України, закони України, акти Президента України, КМУ, рішення КСУ, міжнародні договори, згода на обов’язковість яких дана ВР України і підзаконні нормативно-правові акти з питань організації взаємодії.

Основними принципами взаємодії є:

– відповідальність слідчого за швидке, повне та неупереджене розслідування кримінальних правопорушень, його самостійність у процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється;

– активне використання методик, наукових і технічних досягнень у попередженні, виявленні та розслідуванні кримінальних правопорушень;

– оптимальне використання наявних можливостей слідчих і оперативних підроз­ділів у попередженні, виявленні та розслідуванні кримінальних правопорушень;

– дотримання загальних засад кримінального провадження;

– забезпечення нерозголошення даних досудового розслідування.

Взаємодія органів досудового розслідування має різноманітний характер і здійснюється в певних правових формах. Виділяють процесуальні й організаційні (непроцесуальні) форми взаємодії. Однак слід мати на увазі, що таке розмежування, як і будь-яке інше, є досить умовним, тому що процесуальні форми взаємодії більш детально регламентуються у відомчих нормативних актах, а непроцесуальні, або незастережні, або недостатньо повно визначені та регламентовані законом, або випливають з його змісту, погоджені з його смислом.

До процесуальних форм взаємодії, тобто таких, які регулюються кримінальним процесуальним законом, належать:

1) передача кримінальних проваджень від одного органу досудового розслідування до іншого. Така передача може мати місце тільки за рішенням відповідного прокурора у випадках: а) визначення іншої підслідності (ч. 2 ст. 218, ч. 5 ст. 216 КПК); б) неефективного досудового розслідування (ч. 5 ст. 36 КПК);

2) доручення слідчого, прокурора іншому органу розслідування (слідчому, оперативному підрозділу) про проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій (ч. 3 ст. 39, ч. 4 ст. 40, ч. 3 ст. 41 КПК). За своєю сутністю доручення є письмовою пропозицією-вимогою, обов’язковою для виконання. Процесуальний закон передбачає два види доручень прокурора, слідчого: а) доручення за місцем провадження досудового розслідування (пункти 3, 4, 5, 17, 19 ч. 2 ст. 36, п. 3 ч. 2 ст. 40 КПК); б) доручення поза місцем провадження досудового розслідування (ч. 6 ст. 218 КПК).

Передбачена законодавством можливість дачі одним органом досудового розслідування іншому доручень є винятком зі змісту такої загальної засади кримінального провадження, як безпосередність дослідження доказів. У зв’язку із цим при використанні цієї форми взаємодії повинні бути дотримані певні умови:

– першою умовою є неможливість невиправданого перекладення повноважень одного органу досудового розслідування на інший. Слідчий, прокурор зобов’язаний особисто виконати всі слідчі (розшукові) та негласні слідчі (розшукові) дії, у тому числі на території, яка перебуває під юрисдикцією іншого органу досудового розслідування, коли: а) необхідно провести великий обсяг слідчих дій; б) процесуальні дії пов’язані з оцінкою сукупності доказів та прийняттям на цій підставі рішень, що визначають: рух та долю кримінального провадження (прийняття рішення про повідо млення про підозру, об’єднання і виділення матеріалів досудового розслідування, проведення певних слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій, зупинення досудового розслідування, закриття кримінального провадження, передачу матеріалів кримінального провадження з обвинувальним актом до суду тощо); мож- і ливість застосування заходів забезпечення кримінального провадження (наприклад, обрання запобіжного заходу); надання статусу певного суб’єкта кримінального про вадження (наприклад, прийняття заяви про вчинення злочину щодо особи і таким чином надання їй статусу потерпілого, чи визнання певної особи потерпілим за її згодою, прийняття цивільного позову тощо);

– другою умовою є необхідність з’ясування належності виконавця доручення (зо крема, щодо нього не повинно існувати підстав для відводу). Нормативні акти, які регламентують особливості дачі та виконання окремих доручень, рекомендують їх направляти конкретним підрозділам. Так, відповідно до п. 3.3.2 Інструкції про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні, у випадку коли для початку досудового розсліду вання були використані як приводи та підстави матеріали оперативно-розшукової діяльності, доручення на проведення негласної слідчої (розшукової) дії, як правило, повинно надаватися оперативному підрозділу, який виявив злочин, але із врахуванням його повноважень¹. Згідно з п. 3.4.2 цієї Інструкції оперативний підрозділ не має пра­ва передоручати виконання доручення іншим оперативним підрозділам;

– третьою умовою є неможливість виконавця виходити за межі доручень слідчого, прокурора. Так, ч. 2 ст. 41 КПК передбачає, що під час виконання доручень слідчого, ¹ прокурора співробітники оперативних підрозділів не мають права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою або звертатися з клопотаннями до слідчого судді чи прокурора;

– четвертою умовою є необхідність забезпечення при проведенні дорученої процесуальної дії прав учасників кримінального провадження (наприклад, на участь у ній, на можливість запрошення та користування під час її проведення допомогою захисника, представника, законного представника тощо). Рішення слідчого, прокурора про доручення на провадження процесуальної дії повинно прийматися у формі постанови (це випливає із положення ч. 3 ст. 110 КПК) і за структурою та змістом має відповідати вимогам, передбаченим ч. 5 ст. 110 КПК. До доручення можуть додаватися необхідні матеріали, які забезпечують: а) законність і обгрунтованість виконання доручення (ухвала слідчого судці про привід чи про арешт майна); б) правильне виконання доручення з тактичних міркувань (план проведення слідчої дії, довідка про особу допитуваного). Виходячи зі змісту ст. 113 КПК, строк для виконання доручення може бути встановлений слідчим, прокурором з дотриманням таких умов: а) він не може перевищувати меж граничного (у нашому випадку строку досудового розслідування); б) має бути таким, що дає достатньо часу для вчинення відповідних процесуальних дій або прийняття процесуальних рішень; в) не повинен перешкоджати реалізації права на захист. За невиконання або несвоєчасне виконання доручення виконавець може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності;

– ще однією процесуальною формою взаємодії є залучення до участі в слідчій (розшуковій) дії посадової особи іншого органу розслідування (співробітника оперативного підрозділу, патрульної поліції, спеціаліста-криміналіста та ін.) для надання допомоги у ви­явленні доказової інформації (шляхом виконання пошукових дій та належного використання спеціальних знань під час проведеня слідчої (розшукової) дії (наприклад, обшуку, слідчого експерименту тощо)). При цьому кожного, хто бере участь у слідчій (розшуковій) дії, необхідно обов’язково вказувати в протоколі, яким фіксується його перебіг (п. 1 ч. 3 ст. 104 КПК);

– до процесуальних форм взаємодії відноситься також провадження розслідування декількома слідчими. Згідно із ч. 2 ст. 38 КПК досудове розслідування здійснюють слідчі органу досудового розслідування одноособово або слідчою групою (СГ).

До непроцесуальних (організаційних) форм взаємодії органів досудового розслідування, тобто тих, які не регламентуються КПК, належать:

1) обмін взаємодіючих суб’єктів інформацією (зокрема, використання можливостей автоматизованих банків даних, криміналістичних та оперативно-довідкових обліків тощо);

2) складання узгоджених планів проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій;

3) проведення координаційних нарад щодо порядку проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій;

4) залучення співробітників інших підрозділів чи органів розслідування для сприяння при провадженні слідчих (розшукових) дій (шляхом забезпечення організаційних умов проведення (охорона, конвоювання тощо), застосування примусу, заходів безпеки щодо учасників слідчої дії (коли є підстави побоюватися ексцесів з боку підозрю ваного та інших осіб) тощо)). Окремі особливості такого сприяння регламентовані відомчими нормативними актами. Так, відповідно до п. 7.3 вказаної Інструкції направлення спеціальних підрозділів міліції для забезпечення проведення обшуку допускається лише з дозволу прокурора у кримінальному провадженні щодо тяжкого та особливо тяжкого злочину та наявності достатніх підстав вважати, що проведенню слідчої (розшукової) дії буде чинитися фізичний опір чи іншим чином унеможливле­но досягнення її мети. Без дозволу прокурора залучення спеціальних підрозділів до обшуку здійснюється лише у невідкладних випадках, коли затримка у проведенні слідчої (розшукової) дії може призвести до неможливості досягнення її мети.