1.Поняття особливої частини та загальної частини,значення,єдність норм.

статті заг.ч мвстять норми що вст..принципи та заг.положення кр.пр.чинність кр.закону в просторі.часі,визначають поняття злочину.стадії,суб’єкт,зміст вини,поняття співучасті,види множинності злочинів,обставини що викл.злочинність діяння,підстави звільнення від кр.відп. та від покарання та його відбування,загальні засади призначення покарання.заг.ч.скл.з15 розділів.

Ст..особ.чскл з однієї чи декількох частин,кожна з яких є окремою кримінально-правовою нормою.що містить сомостійний склад злочину.норми особ.ч. визн.які саме суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання передбачено за їх скоєння. Особ.ч.скл.з 20 розділів,назва кожного з яких відображає певну групу розташованих у ньому злочинів.схожих між собою з родовим об’єктом посягання.

Фактори що зумовлюють єдність заг. Та особ.ч.

1.основний масив норм о.і з.частин передбачено в одному й томуж крюзаконі-кку 2.з. і о. мають єдині завдання-опір злочинності.в яких проявляється воля одного й того ж законодавця-вищого органу державної влади україни 3.виявляють одну й ту ж кр.політику держави в боротьбі зі злочинністю –посилення відповідальності за тяжкі злочини,засто.суворих засобів впливу щодо рецидивістів,осіб.які вперто не бажають стати на шлях виправлення, -помякшення чи повне усунення відповідальності за діяння,що не становлять великої суспільної небезпеки,широке застосування видів покарання,не пов’язаних із позбавленням волі за необережні злочини,щодо осіб,які вперше та випадково порушили кр.закон. 4.в основу з.та о. ч. покладено одні й ті ж принципи(персональна відповідальність,індивідуалізація відповідальності за покарання,економії кари та ін.) 5.норми з. і о. ч. застосовуються лише взаємопов’язано. 6.структурні елементи кр.-правової норми проявляються і в з. і в о. ч. 7.зміна змісту норм заг.ч. тягне за собою відповідні зміни в нормах особ.ч.

Відмінність

1)У змісті норм:заг.регламентує положення,спільні для всіх чи більшості злочинів,особ.ч.-специфічні(особливі)для окремих видів злочинів. 2)у структурі норм:норми заг. Зазвичай складаються з гіпотези та диспозиції,а особ.ч. з диспозиціх та санкції крім роз’яснювальних і норм про умови звільнення від кр.відповідальності заохочувальні. 3)в умовах подолання прогалин:при застосуванні норм заг.ч. допускається аналогія.в особ. Же частині вона абсолютно виключається.

5. Поняття і види злочинів проти власності

Об'єктом злочинів проти власності є суспільні відносини власності, що охороняються кримінальним законом як частина економічних відносин, як основа економічної системи держави.

Юридичним вираженням відносин власності є право власності — це, відповідно до п. 1 ст. 2 Закону України «Про власність», врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Цей закон визначає, що власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Відповідно до Конституції України від імені українського народу права власника на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси України здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Таким чином, суб'єктами права власності виступають — держава, юридичні та фізичні особи. Стаття 13 Конституції України проголошує рівність усіх суб'єктів права власності перед законом і забезпечення захисту їх прав державою. Тому кримінальне законодавство також охороняє всі форми власності, що існують в Україні.

Небезпечність злочинів проти власності, важливість її охорони кримінально-правовими засобами визначається тим, що вона є найважливішою соціальною цінністю: нормальне функціонування відносин власності забезпечує стабільність всієї економічної системи, підвищення рівня добробуту народу.

Єдність об'єкта — відносин власності — не виключає того, що безпосереднім об'єктом конкретних злочинів може виступати та чи інша форма власності. Крім об'єкта, злочини проти власності мають також інші загальні об'єктивні і суб'єктивні ознаки.

Особливе значення для цих злочинів має їх предмет. Ним є приватне, колективне або державне майно.

Майно як предмет злочину має певні ознаки: 1) юридична — право на майно належить певному власнику або особі, якій воно на законній підставі ввірено, знаходиться у її веденні чи під її охороною. Для винного майно є чужим; 2) економічна — майно має представляти певну матеріальну цінність, мати певну вартість. Іноді цю ознаку називають соціальною, оскільки вона означає, що в майно вкладена праця людини. Цінність, вартість майна якраз і вимірюється цією працею; 3) фізична — це предмети, речі, які можна вилучити, привласнити, спожити, пошкодити, знищити тощо.

Не відносяться до предметів злочинів проти власності предмети, що знаходяться в природному стані: ліс на корені, риба та інші водні тварини в природних водоймах, звірі у лісі тощо, їх незаконне знищення, пошкодження, вилов відносяться до злочинів проти довкілля (статті 246, 248 і 249). Але ці предмети стають предметом злочинів проти власності, якщо вони вже витягнуті з природного стану за допомогою праці людини, або вирощуються людиною в спеціальних розплідниках, ставках тощо.

Не є предметом злочинів проти власності вогнепальна зброя, бойові припаси, вибухові речовини, радіоактивні матеріали — статті 262—267; наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги та прекурсори — ст. 312 та ін.; військове майно — статті 410, 411 та ін.

Крім майна у деяких злочинах проти власності предметом можуть бути право на майно, а також дії майнового характеру, наприклад, при вимаганні (ст. 189) та шахрайстві (ст. 190).

Специфіка об'єкта і предмета визначають і загальні об'єктивні та суб'єктивні ознаки злочинів проти власності.

З об'єктивної сторони більшість з них сконструйовані законодавцем як злочини з матеріальним складом — їх обов'язковою ознакою є спричинення внаслідок протиправного діяння суспільне небезпечних наслідків у вигляді матеріальної шкоди відносинам власності. Тому закінченими вони є з моменту настання цієї шкоди. Однак для закінчення таких злочинів як розбій, вимагання, погроза знищення майна не потрібно фактичного настання шкоди (це так звані усічені склади злочинів).

З суб'єктивної сторони більшість злочинів проти власності характеризуються прямим умислом, за якого особа усвідомлює, що посягає на чужу власність, на яку вона не має права, передбачає спричинення матеріальної шкоди і бажає цього, одночасно бажаючи та власного незаконного збагачення. Поряд з цим знищення або пошкодження майна (ст. 194) може бути вчинене і з непрямим умислом, а необережне знищення або пошкодження майна (ст. 196) і порушення обов'язків щодо охорони майна (ст. 197) можуть бути вчинені через необережність.

За наявності ряду загальних ознак, що характеризують злочини проти власності, вони істотно розрізняються між собою за характером діяння, способом їх вчинення, мотивами. Саме це дає можливість класифікувати їх на різні групи, побудувати їх систему. Так, за наявності корисливого мотиву злочини проти власності поділяються на корисливі і некорисливі. Корисливі злочини, у свою чергу, за характером діяння, за способом їх вчинення можуть бути поділені на злочини: пов'язані з незаконним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб і не пов'язані з таким обертанням.

Це можна представити за такою системою.

Злочини проти власності (статті 185—198):

1) корисливі (статті 165—193): пов'язані із обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб (статті 185—191); не пов'язані із обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб (статті 192, 193);

2) некорисливі (статті 194—198).

7. Поняття і види злочинів проти громадської безпеки

Злочини проти громадської безпеки є загальнонебезпечними діяннями, що порушують загальну безпеку, ставлячи ряд цінностей, передусім життя та здоров'я невизначеного кола осіб, під загрозу заподіяння їм істотної шкоди.

Об'єктом цих злочинів є громадська безпека — стан захищеності суспільства — таких його цінностей, як життя та здоров'я людей, власності, довкілля, нормальної діяльності підприємств, установ та організацій від загальнонебезпечних посягань.

Предметом багатьох злочинів проти громадської безпеки є зброя, боєприпаси, вибухові речовини, вибухові пристрої, радіоактивні матеріали та інші предмети, що становлять підвищену небезпеку для оточення.

Об'єктивна сторона злочинів проти громадської безпеки полягає у суспільно небезпечному, протиправному діянні (дії або бездіяльності), що порушує громадську (загальну) безпеку і створює загальну небезпеку для життя людей чи заподіяння істотної шкоди здоров'ю і/або власності, довкіллю, нормальній діяльності підприємств, установ та організацій.

Більшість злочинів проти громадської безпеки відносяться до злочинів з формальним складом і можуть бути вчинені лише шляхом дії, а злочини з матеріальним складом (статті 264, 267 і 270) вчиняються як шляхом дії, так і бездіяльності. Засобами вчинення багатьох злочинів проти громадської безпеки є або можуть бути предмети, що становлять підвищену небезпеку для оточення.

Суб'єктивна сторона багатьох цих злочинів — прямий умисел або змішана форма вини, що передбачає умисел щодо діяння (наприклад, щодо порушення певних правил) і необережність щодо наслідку (наприклад, до загибелі людей).

Суб'єкт злочинів проти громадської безпеки, як правило, — будь-яка особа, а за деякі злочини, наприклад, терористичний акт — особа, яка досягла 14-ти років.

У багатьох випадках кваліфікуючими або особливо кваліфікуючими ознаками злочинів проти громадської безпеки є загибель людей або настання інших тяжких наслідків. Загибель людей означає загибель однієї або кількох осіб. Під іншими тяжкими наслідками необхідно розуміти заподіяння тяжкого тілесного ушкодження одній або кільком особам, середньої тяжкості двом чи більше особам, заподіяння майнової шкоди у великому або в особливо великому розмірі тощо.

Виходячи з послідовності злочинів, вказаних у дев'ятому розділі Особливої частини КК, всі злочини проти громадської безпеки можуть бути поділені на три групи:

1) створення злочинної організації, терористичної групи та інших злочинних об'єднань, участь в них та у злочинах, що вчиняються ними чи пов'язаних з ними (статті 255—261);

2) незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами чи радіоактивними матеріалами (статті 262—266);

3) порушення різних правил, що забезпечують громадську безпеку (статті 267—270).

6. Поняття і види злочинів у сфері господарської діяльності

Об'єднуючи в самостійний розділ Особливої частини КК (VII Розділ) злочини, які вчиняються у сфері господарської діяльності, законодавець виходить із спільності їх родового об'єкта, яким є суспільні відносини, що складаються з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання товарів, робіт і послуг.

Безпосереднім об'єктом цих злочинів виступають конкретні суспільні відносини, що складаються у певній сфері господарської діяльності. Так, наприклад, безпосереднім об'єктом злочину, відповідальність за вчинення якого передбачена ст. 202 (порушення порядку зайняття господарською та банківською діяльністю), є суспільні відносини у сфері підприємницької діяльності. При вчиненні деяких злочинів у сфері господарської діяльності шкода заподіюється крім основного ще і додатковому безпосередньому об'єкту. Так, наприклад, безпосереднім об'єктом такого злочину, як випуск або реалізація недоброякісної продукції, є суспільні відносини, що забезпечують випуск доброякісної продукції, а додатковим можуть виступати життя та здоров'я споживача.

З об'єктивної сторони більшість злочинів у сфері господарської діяльності вчиняються шляхом дії (наприклад, фіктивне підприємництво, протидія законній господарській діяльності, незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків, контрабанда тощо). Окремі злочини можуть виразитися тільки у бездіяльності (ухилення від повернення виручки в іноземній валюті, ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів тощо).

Велику частину злочинів у сфері господарської діяльності слід віднести до злочинів з формальним складом. Тому такі злочини необхідно вважати закінченими незалежно від настання наслідків, тобто з моменту вчинення вказаних у законі дій. Так, виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту чи збут підроблених грошей, державних цінних паперів або білетів державної лотереї є закінченим з моменту вчинення хоча б однієї з указаних дій, а не з моменту настання негативних наслідків внаслідок цих дій.

Серед злочинів у сфері господарської діяльності є злочини з так званим матеріальним складом, тобто такі, для об'єктивної сторони яких необхідно встановити не тільки суспільне небезпечне діяння, а й настання шкідливих наслідків, це, наприклад, приховування стійкої фінансової неспроможності, доведення до банкрутства.

Відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності законодавець пов'язує з розміром предмета злочину. Так, відповідальність за порушення законодавства про бюджетну систему України настає тільки тоді, коли предметом цього злочину були бюджетні кошти у великих розмірах.

Більшість диспозицій статей, що встановлюють відповідальність за злочини у сфері господарської діяльності, є бланкетними, тому встановлення ознак об'єктивної сторони цих злочинів передбачає звернення до низки законодавчих та інших нормативних актів інших галузей права — наприклад, підприємницького, банківського, митного, податкового, валютного тощо.

Суб'єктивна сторона злочинів, які вчиняються у сфері господарської діяльності, характеризується виключно умисною формою вини. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони деяких складів є наявність мотиву та мети. Так, відповідальність за розголошення комерційної таємниці настає тільки тоді, коли це діяння вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів. Умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну таємницю, утворять злочин за наявності спеціальної мети — розголошення чи іншого використання таких відомостей.

Суб'єктами злочинів у сфері господарської діяльності можуть бути особи, які досягли 16-річного віку. На підставі прямої вказівки закону суб'єкт деяких злочинів — спеціальний (службова особа, платник податків, засновник, власник суб'єкта господарської діяльності та інші).

З'ясування зазначених об'єктивних та суб'єктивних ознак дозволяє сформулювати поняття злочинів у сфері господарської діяльності. Це умисне діяння (дія або бездіяльність) у сфері господарської діяльності, що заподіює шкоду суспільним відносинам, які складаються з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання товарів, робіт і послуг.

Залежно від безпосереднього об'єкта посягання, злочини, які вчиняються у сфері господарської діяльності, можуть бути таких видів:

1. Злочини у сфері кредитно-фінансової, банківської і бюджетної систем України (статті 199, 200, 201, 207, 208, 210, 211, 212, 204, 215 і 216).

2. Злочини у сфері підприємництва, конкурентних відносин та іншої діяльності господарюючих суб'єктів (статті 202, 203, 205, 206, 209, 213, 214, 228, 229, 230, 231 і 232).

3. Злочини у сфері банкрутства (статті 218, 219, 220 і 221).

4. Злочини у сфері використання фінансових ресурсів та обігу цінних паперів (статті 222, 223 і 224).

5. Злочини у сфері обслуговування споживачів (статті 217, 225, 226 і 227)

6. Злочини у сфері приватизації державного та комунального майна (статті 233, 234 і 235).

20.Покарання – найбільш суворий захід кримінально-правового впливу, який, будучи основною формою кримінальної відповідальності особи за вчинений нею злочин, признається судом, призначається судом від імені держави в обвинувальному вироку і полягає в передбачених кримінальним законом позбавленнях чи обмеженнях її прав і свобод, а також тягне особливий кримінально-правовий стан особи – судимість. Місце покарання в системі заходів кримінально-правового впливу зумовлене тим, що: 1) покарання – це захід кримінально-правового впливу, що застосовується в межах кримінальної відповідальності особи; 2) покарання є основною формою кримінальної відповідальності особи; 3) за своїм змістом покарання є (має бути) найбільш суворою формою кримінальної відповідальності. Основні ознаки покарання: 1) покарання завжди є примусовим заходом з боку держави (застосовується відповідним державним органом до особи незалежно від її волі); 2) покарання – конкретні його види – передбачене лише в кримінальному законі; 3) покарання може бути передбачене лише за діяння, яке кримінальним законом визначене як злочин (інші правопорушення не тягнуть такого примусового заходу); 4) покарання за своїм змістом полягає у позбавленні або обмеженні певних прав і свобод особи, яка вчинила злочин (може стосуватися окремих особистих, політичних, майнових та інших прав і свобод людини і громадянина, передбачених КУ та іншими законами); 5) покарання має особистий характер (позбавлення чи обмеження стосуються лише певних прав і свобод фізичної особи і не повинні поширюватись на інших осіб); 6) покарання призначається лише судом в обвинувальному вироку від імені держави (жоден інший орган не може); 7) покарання тягне особливий кримінально-правовий стан особи – судимість. Ст.22 “Мета покарання” – покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але й має на меті виправлення і перевиховання засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поважання правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Цілі безпосередньо із змісту статті: 1) виправлення і перевиховання; 2) запобігання вчиненню нових злочинів засудженим; 3) запобігання вчиненню нових злочинів іншими особами. Ч.2 ст.22 – не може бути цілями покарання спричинення фізичних страждань засудженому або приниження його людської гідності. Виправлення і перевиховання передбачає досягнення певних змін у особистості засудженого. Виправлення – утримання від вчинення нових, принаймні умисних злочинів. Перевиховання – чесне ставлення до праці, точне виконання законів, поважання правил співжиття. Запобігання вчиненню нових злочинів засудженим (спеціальна превенція) – засуджений під час перебування покарання значною мірою обмежується в можливостях скоєння нових злочинів. Запобігання вчиненню нових злочинів іншими особами (загальна превенція) – покарання особи, винної у вчиненні злочину, певною мірою утримує від вчинення злочинів інших осіб – принаймні якусь їх частину. Соціальна ефективність покарання з точки зору загальної превенції невисока, але залишається одним із реальних, хоча і не основних засобів боротьби зі злочинністю. Позбавлення чи обмеження прав злочинця має відповідати тяжкості скоєного ним злочину. В багатьох випадках застосування покарання більшість його цілей може бути досягнуто одночасно (крім смертної кари).

2.Поняття кваліфікації злочину та її значення.

Кваліфікувати злочин – це значить виявити основні ознаки зробленого злочину (чи готується до здійснення) суспільно небезпечного діяння й установити їхня відповідність конкретному складу злочину, передбаченій конкретною статтею КК.

Правильна кваліфікація злочину – необхідна умова проведення в життя основних початків кримінальної політики держави, заснованої на повному і точному виявленні дійсного характеру і стану злочинності в країні. Правильна кваліфікація злочину дає можливість суду продумано і вірно, з урахуванням ступеня суспільної небезпеки зробленого злочину і самої особистості винного індивідуалізувати, у межах санкції відповідної статті КК, вид і розмір кримінального покарання, для того, щоб воно, будучи карою для винного за скоєний ним злочин, разом з тим сприяло б його перевихованню і виправленню.

Неправильна кваліфікація злочину може викликати необґрунтовано м'яке чи необґрунтовано тяжке покарання винного. А це – серйозна перешкода в боротьбі зі злочинністю, тому що неправильне застосування судом покарання не тільки ставить під погрозу можливість виправлення і перевиховання винного, але і негативно позначається на інших особах, перешкоджаючи попередженню злочинів.

Унаслідок неправильної кваліфікації злочину може виникнути ряд негативних правових наслідків:

Унаслідок неправильної кваліфікації злочину може виникнути ряд негативних правових наслідків:

1. Кваліфікацією злочину визначається підслідність і підсудність справи, тому неправильна кваліфікація в ряді випадків веде до передачі від органів дізнання до слідчого чи органа навпаки, а також від одного слідчого органа до іншого і т.д., що затягує терміни розслідування і відбивається на якості наслідку.

2. Від кваліфікації злочину в процесі дізнання і попереднього наслідку в чималому ступені залежить характер запобіжних заходів і інших засобів процесуального примуса, застосовуваних до обвинувачуваного (підозрюваному). Неправильна кваліфікація злочину може викликати необґрунтоване взяття обвинувачуваного під варту, накладення арешту на його майно, відсторонення від займаної посади. Це має також і наслідки зворотного порядку: якщо тяжкий злочин кваліфікується як злочин, що не представляє підвищеної небезпеки, то до злочинця застосовуються м'які запобіжні заходи, нажите злочинним шляхом майно залишається в його розпорядженні, нерідко він до суду працює на тій же посаді й у результаті може продовжувати свою злочинну діяльність.

3. Від кваліфікації злочину, що міститься у вироку суду, безпосередньо залежить не тільки вид і розмір кримінального покарання, але й умови відбування засудженим покарання в місці позбавлення волі. Виходячи з кваліфікації злочину, суд визначає режим місць висновку для засудженого.

4. Таке важливе питання, як умовно-дострокове звільнення засудженого, зважується адміністрацією місць позбавлення волі і судом у залежності від кваліфікації злочину. Необґрунтовано сувора кваліфікація злочину приводить до того, що ув'язнений, незважаючи на гарне поводження і всі ознаки виправлення, не може бути представлений до умовно-дострокового звільнення. Навпаки, через неправильну кваліфікацію злочину в змісті його необґрунтованої м'якості може бути вже по відбуванні половини терміну позбавлення волі пред'явлений до умовно-дострокового звільнення ув'язнений, що фактично зробив тяжкий злочин і не підлягаючому умовно-достроковому звільненню.

5. У прямого зв'язку з кваліфікацією злочину знаходиться рішення вищими органами державної влади питання про застосування до ув'язнених амністій, що повідомляються з нагоди ювілейних чи свят у зв'язку з іншими важливими подіями. Результатом неправильної кваліфікації злочини може бути застосування амністії до осіб, що цього зовсім не заслуговують і, навпаки, незастосування її до ув‘язнених, що не представляють підвищеної суспільної небезпеки.

17.множинність злочинів

У загальній формі множинність злочинів може бути визначені як вчинення особою двох і більше злочинів, кожний з яких певною мірою впливає на “сукупну” кримінальну відповідальність цієї особи. Юридична характеристика множинності злочинів. Обов‘язковими ознаками поняття множинності злочинів є такі особливості: 1. Поняття множинності злочинів охоплює суспільно небезпечну поведінку однієї і тієї самої особи. Це може бути одне діяння, ряд послідовних і взаємопов‘язаних діянь чи кілька окремих діянь, що вчиняються в різний час і нічим, крім суб‘єкта, не пов‘язані між собою. 2. Суспільно небезпечна поведінка особи у поєднанні з іншими фактичними обставинами відповідає юридичним складам принаймні двох окремих злочинів і тим самим утворює разом із цими обставинами принаймні два окремих фактичних склади злочинів. Це можуть бути склади різнорідних, однорідних чи тотожних злочинів, але саме злочинів, а не інших правопорушень. 3. Суспільно небезпечна поведінка особи, що в поєднанні з іншими обставинами утворює фактичні склади двох або більше злочинів, з кримінально-правової точки зору не може розглядатись як одиничний (єдиний) злочин. Необхідність відмежування множинності злочинів від одиничного злочину виникає, зокрема, при вчиненні складного злочину (розбій), складеного злочину (бандитизм), злочину з кількома альтернативними діяннями у своєму складі (носіння, виготовлення або збут холодної зброї без дозволу), злочину, в складі якого є основні і похідні наслідки (тілесне ушкодження, що потягло смерть), продовжуваного злочину (частинами протягом кількох днів), триваючого злочину (незаконне зберігання). 4. Фактичний склад кожного злочину, що вчинила особа, відіграє (чи відіграв - при рецидиві злочинів) роль самостійної основної фактичної підстави кримінальної відповідальності. 5. Щодо кожного з вчинених особою злочинів зберігаються певні кримінально-правові наслідки, які певною мірою впливають на зміст або обсяг “сукупної” кримінальної відповідальності.

Множинність злочинів – це різновид суспільно небезпечної поведінки однієї і тієї самої особи, що у поєднанні з іншими фактичними обставинами утворює два або більше окремих фактичних складів злочинів, кожний із яких, відіграючи роль самостійної фактичної підстави кримінальної відповідальності, тою чи іншою мірою впливає на її обсяг чи зміст.

14.пояття,значення,ознаки,та елементи складу злочину

Склад злочину – це кримінально-правова конструкція, що вміщує сукупність передбачених законом про кримінальну відповідальність обов’язкових об’єктивних і суб’єктивних ознак, які визначають суспільно небезпечне діяння як конкретний злочин.

У законі склад злочину знаходить своє відображення в статтях Особливої частини КК, вказуючи на основні ознаки складу злочину, що закріплюються нею, визначаючи його найзначущі юридичні властивості. Слід також враховувати, що склад злочину не може існувати поза нормами Особливої частини закону про кримінальну відповідальність і передбачатися іншими правовими актами. Повністю закріпити всі елементи та ознаки окремого складу злочину в статтях Особливої частини не уявляється можливим, тому що вони є складною взаємозалежною системою. Тому норми ОЧ КК закріплюють основні конструктивні ознаки складу: спосіб вчинення, характер і розмір наслідків, мотив і мету злочинного посягання, ознаки спеціального суб’єкта. Інші елементи складу регламентуються нормами Загальної частини КК, а також загальноприйнятими положеннями судової практики та науки кримінального права. Так, ознаки суб’єкта злочину закріплені в розділі VI Загальної частини КК України. Багато питань, пов’язаних з визначенням форми і виду вини, також містяться в нормах Загальної частини.

Крім того, при тлумаченні окремих елементів складу злочину використовуються положення теорії кримінального права і правозастосовчої практики. Наприклад, п. 4 ч. 2 ст. 115 КК України передбачає таку кваліфікуючу ознаку як вбивство вчинене з особливою жорстокістю. Однак її поняття в законі не розкривається. На цій підставі в п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. вказується, що умисне вбивство визнається вчиненим з особливою жорстокістю (п. 4 ч. 2 ст. 115 КК), якщо винний, позбавляючи потерпілого життя, усвідомлював, що завдає йому особливих фізичних (шляхом заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, тортур, мордування, мучення, в тому числі з використанням вогню, струму, кислоти, лугу, радіоактивних речовин, отрути, яка завдає нестерпного болю, тощо), психічних чи моральних (шляхом зганьблення честі, приниження гідності, заподіяння тяжких душевних переживань, глумління тощо) страждань, а також, якщо воно було поєднане із глумлінням над трупом або вчинювалося в присутності близьких потерпілому осіб і винний усвідомлював, що такими діями завдає останнім особливих психічних чи моральних страждань¹.

За своєю суттю склад злочину є закріпленою у законі про кримінальну відповідальність юридичною конструкцією окремого злочинного делікту. При вчиненні суспільно небезпечного діяння, що містить ознаки злочину, його обставини співвідносяться з елементами складу, що передбачається статтею Особливої частини Кримінального кодексу. У разі встановлення повної тотожності, з’являються підстави для ствердження про те, що вчинене містить всі ознаки складу злочину і, відповідно, є підстава для притягнення винного до кримінальної відповідальності.

Склад злочину утворює певна сукупність юридично значущих елементів і ознак, об’єднаних у єдину систему. Усього до складу злочину входить чотири основних елементи: об’єкт злочину, об’єктивна сторона злочину, суб’єктивна сторона злочину, суб’єкт злочину. Усі ці елементи є обов’язковими, відсутність якого-небудь з них виключає наявність у вчиненому складу злочину.

Слід також враховувати, що до складу злочину входять лише ті ознаки, що мають юридичне значення і впливають на кваліфікацію. Інші обставини (погода під час скоєння злочину, ріст злочинця, його одяг тощо) не мають правових властивостей, і відображення в складі злочину не знаходять. Склад злочину, на думку А. Н. Трайніна, містить у собі всі ті ознаки (елементи), сукупність яких законодавець вважає необхідним для даної дії (бездіяльності) як суспільно небезпечної..., а тому кримінально караної².

Основні елементи складу злочину нерозривно пов’язані між собою. Кожний взаємодіє з іншими, доповнюючи їх. Так, об’єкт злочину знаходиться в тісному зв’язку із суб’єктивною стороною, і, у деяких випадків залежить від мети, яку переслідує винний. Наприклад, якщо особа підпалює будинок військового заводу з мотивів помсти за його необґрунтоване звільнення, то цей злочин кваліфікується як умисне знищення або пошкодження майна (ч. 2 ст. 194 КК), що посягає на економічні відносини власності. Ті ж дії, вчинені з метою ослаблення держави, кваліфікуються як диверсія (ст. 113 КК) і посягають на зовнішню складову національної безпеки України.

У зв’язку з розглядом поняття злочину виникає необхідність з’ясування питання про співвідношення цього поняття з поняттям «склад злочину, що уявляється необхідним для визначення їхнього місця і значення в системі кримінального права. Зазначені категорії тісно взаємозалежні між собою і мають безліч точок дотику, однак звідси не можна зробити висновок про те, що це тотожні правові явища.

Поняття злочину передбачене ст. 11 КК, в якій визначаються загальні, основні риси та ознаки діяння, що відповідно до закону є злочинним (передбачене КК суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину). Це поняття злочину розкриває соціально-політичну характеристику суспільно небезпечної поведінки, визначає чому вона є злочинною, дозволяє встановити загальні ознаки кримінально-правового делікту. У ньому також відображаються матеріальні властивості злочину, що полягають в суспільній небезпеці забороненої ЗКВ поведінки, тобто у шкоді, яку він заподіює, або у створенні загрози заподіяння шкоди охоронюваним законом суспільним відносинам.

У свою чергу склад злочину – це правова категорія, що закріплена в диспозиції певної статті ОЧ КК і містить у собі ознаки конкретного суспільно небезпечного діяння, передбаченого законом. Склад злочину закріплює певні особливості, що властиві конкретному злочинному посяганню, дозволяючи виділити його загальні ознаки. При цьому в ньому встановлюються основні структурні елементи окремих злочинів: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єктивна сторона, суб’єкт. Завдяки цьому можна скласти уявлення про загальну конструкцію (юридичну модель) будь-якого злочину.

Виходячи з цього, можна дійти висновку про те, що на відміну від загального поняття злочину, яке дає характеристику основним ознакам злочинного діяння, склад злочину визначає та індивідуалізує ознаки конкретного кримінального делікту, виступаючи теоретичним і практичним підґрунтям для правильної кваліфікації вчиненого. Отже, злочин і склад злочину співвідносяться між собою як філософські категорії загального та особливого: інститут злочину закріплює основні ознаки злочинної діяльності в цілому, а склад злочину закріплює особливості окремих кримінальних деліктів.

Значення складу злочину полягає в тому, що:

– згідно зі ст. 2 КК єдиною підставою настання кримінальної відповідальності є вчинення діяння, що містить склад злочину, передбаченого ЗКВ. Отже, ніякі інші обставини не можуть бути передумовою для покладення на особу заходів кримінальної відповідальності;

– на підставі співвідношення елементів і ознак складу можна проводити розмежування близьких за змістом злочинних діянь. Будь-які, у тому числі і суміжні злочини, відмежовуються один від одного за елементами і ознаками, що утворюють зміст складу злочину. Також ознаки складу злочину дозволяють відрізняти злочинні діяння від незлочинних;

– він є кримінально-правовою гарантією конституційного принципу особистої свободи і недоторканності громадян, тому що містить чіткий опис ознак конкретного злочину завдяки чому особа, яка не вчинила такого діяння, не підлягає кримінальній відповідальності.

5.2. Ознаки та елементи складу злочину

Злочини відрізняються один від одного конкретними протиправними діями (бездіяльністю), наслідками, які від них настають, тощо. Наприклад, вбивство відрізняється від крадіжки. Але будь-який злочин має спільну структуру у разі, якщо його уявно можна розчленити на певні елементи. Безумовно, об’єктивно злочин розчленити неможливо, оскільки злочин – це конкретний юридичний факт реальної дійсності, суспільно небезпечний за своїм соціально-політичним змістом і кримінально протиправний за своєю юридичною природою.

В законі є ознаки, спільні для всіх складів злочинів. Візьмемо, наприклад: суб’єкта злочину. Такі його ознаки, як фізична, осудна особа властиві для всіх злочинів. Чи, наприклад, об’єкт злочину – це завжди суспільні відносини, вони безумовно, різні, але головне, що будь-який злочин завжди посягає на певні суспільні відносини.

Для всіх злочинів є спільні ознаки об’єктивної та суб’єктивної сторін. Так, ознаки, що притаманні всім злочинам (їхнім складам), утворюють загальний склад злочину. Безумовно, це наукова абстракція. Загальний склад не закріплений в законі, він тільки описується наукою КПР і допомагає глибше з’ясувати на підставі «загальної моделі» ознаки конкретних складів злочинів³.

Природно, що загальний склад злочину розглядається наукою кримінального права при вивченні положень Загальної частини закону про кримінальну відповідальність. Конкретний же склад – це склад злочину, передбачений певною статтею Кримінального кодексу, наприклад, склад грабежу, склад умисного вбивства. Конкретні склади злочину розглядаються наукою кримінального права при вивченні положень ОЧ КК, оскільки вони в них закріплені.

Склади конкретних злочинів виконують важливу функцію, тому що встановлюють підставу кримінальної відповідальності і передбачають можливість призначення засобів кримінально-правового впливу особам, які вчинили злочини. Точне визначення складу злочину є однієї з гарантій забезпечення прав і свобод людини і громадянина, дотримання і зміцнення законності і правопорядка в демократичній правовій державі. Інакше кажучи, наявність в діях чи бездіяльності особи конкретного складу злочину є підставою для міркування про наявність злочину певного виду, за вчинення якого настає кримінальна відповідальність. Загальний склад злочину не виконує і не може виконувати цієї ролі.

Тому теорією КПР виділяються поняття «ознака» та «елемент» складу злочину для наступного «моделювання» конкретного суспільно небезпечного діяння у конкретній нормі Особливої частини КК. Якщо ознака складу злочину визначається як конкретна законодавча характеристика найсуттєвіших властивостей злочину, то елемент – це складова структури складу злочину, що утворюється з певної групи ознак, які відповідають різним сторонам суспільно небезпечного діяння, визнаного законом про кримінальну відповідальність злочином⁴.

Однак, слід зазначити, що не всі автори використовують ці терміни достатньо чітко. В деяких випадках вони підмінюють один одного⁵. Так чи інакше, але за змістом ознак, що утворять елементи складу злочину один злочин відрізняється від іншого ( крадіжка від грабежу). Кожен елемент складу злочину утворюється структурними одиницями, що у кожному конкретному складі специфічні і неповторні. Саме ця обставина і є основою конструювання конкретних злочинів.

«Моделювання» конкретного суспільно небезпечного діяння у законотворчості має дещо абстрактний характер і відбувається в певній послідовності. Так, перш за все, із ідеальної (теоретичної) структури складу злочину необхідно виділити ознаки, що мають описати вказане діяння у КК як злочин. Ідеальною така структура є тому, що містить усі елементи та ознаки складу злочину, розроблені на цей час теорією кримінального права (див. табл. 1).

Таблиця 1

Ідеальна (теоретична) структура складу злочину

Складові частини складу злочину (його елементи)	Ознаки складу злочину
Об’єкт	Безпосередній об’єкт злочину; предмет злочину; потерпілий від злочину
Об’єктивна сторона	Суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність); суспільно небезпечні наслідки; причинний зв’язок між діянням і наслідками; спосіб вчинення злочину; час вчинення злочину; місце вчинення злочину; обстановка вчинення злочину; знаряддя злочину; засоби вчинення злочину
Суб’єктивна сторона	Вина; мотив; мета; емоційний стан
Суб’єкт	Фізична особа; осудність; вік; ознаки спеціального суб’єкта

У таблиці 1 наведена вся сукупність ознак, що розглядаються теорією кримінального права при дослідженні змісту елементів конкретного складу злочину.

Продовжуючи процес моделювання конкретного суспільно небезпечного діяння (наприклад, грабежу) законодавець визначає які ознаки, що мають його описувати у диспозиції певної статті ОЧ КК, є обов’язковими. При цьому з’являється загальна конструкція (каркас) необхідного кримінально караного делікту.

Таблиця 2

Загальна конструкція відкритого викрадення чужого майна (грабежу)

Елементи складу злочину	Ознаки складу грабежу
Об’єкт	Безпосередній об’єкт злочину; предмет злочину
Об’єктивна сторона	Суспільно небезпечне діяння; суспільно небезпечні наслідки; причинний зв’язок між діянням і наслідками; спосіб вчинення злочину
Суб’єктивна сторона	Вина; мотив; мета
Суб’єкт	Фізична особа; вік; осудність

У таблиці 2 виділено ті ознаки складу злочину (грабежу), що є обов’язковими для нього, оскільки вони передбачені в законі і потребують доказування при вирішенні справ у злочинах певної категорії.

Таблиця 3

Загальна конструкція та конкретний зміст складу грабежу

Елементи складу злочину	Загальна конструкції складу злочину (обов’язкові ознаки)	Конкретний зміст обов’язкових ознак
Об’єкт	Безпосередній об’єкт злочину	Еконолмічні відносини власності
	Предмет злочину	Майно, що належить іншій особі на праві власності або ввірене особі на законній підставі
Об’єктивна сторона	Суспільно небезпечне діяння	Незаконне безоплатне обертання чужого майна на користь винного або інших осіб
	Суспільно небезпечні наслідки	Пряма дійсна майнова шкода: власник позбавляється можливості володіти, розпоряджатися і користуватися майном
	Причинний зв’язок	Діяння є причиною настання прямої дійсної майнової шкоди
	Спосіб вчинення	Відкритий
Суб’єктивна сторона	Вина	Прямий умисел, за якого особа усвідомлює, що незаконно і безоплатно обертає чуже майно на свою користь або користь інших осіб, передбачає, що своїми діями спричинить пряму дійсну майнову шкоду, і бажає спричинення такої шкоди
	Мотив	Корисливий – прагнення одержати матеріальну вигоду для себе або інших осіб за рахунок чужого майна
	Мета	Бажання розпорядитися викраденим майном як своїм власним
Суб’єкт	Вік	14 років (ч. 2 ст. 22 КК)
	Осудність	Особа здатна усвідомлювати свої дії, спрямовані на відкрите викрадення чужого майна, і керувати ними (ч. 1 ст. 19 КК)

На останньому етапі законодавцю необхідно «наповнити» загальну конструкцію грабежу конкретним змістом, що дозволить правозастосовчим органам чіткіше і повніше співставляти ознаки фактичного складу злочину з його законодавчою конструкцією (див. табл. 3).

Отже, виходячи з розглянутого алгоритму не всі ознаки ідеальної (теоретичної) структури мають значення для грабежу, тому теорією кримінального права їх прийнято поділяти на обов’язкові (необхідні) та факультативні.

Обов’язкові ознаки визначають наявність або відсутність самого складу злочину. У разі відсутності хоча б однієї з основних ознак відсутнім визнається склад злочину в цілому.

Факультативні ознаки визначають другорядні характеристики об’єктивної та суб’єктивної сторін вчиненого злочину та особи винного. Вони можуть впливати на вид та розмір покарання, але жодним чином не визначають наявність або відсутність складу злочину як такого.

22.загальні засади призначення покарання.обставини,які пом’якшують ,та які обтяжують

Загальні засади призначення покарання — це ті встановлені законом критерії, якими повинен керуватися суд при призначенні покарання в коленій конкретній справі. Інакше кажучи, яка б кримінальна справа не розглядалася, яке б покарання не призначалося винному, суд зобов'язаний виходити з цих загальних критеріїв.

Відповідно до ст. 65 загальні засади призначення покарання складаються з таких трьох критеріїв. Суд призначає покарання: 1) у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; 2) відповідно до положень Загальної частини КК; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.

Розглянемо ці критерії.

Суд призначає покарання у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Ця вимога означає, що суд може призначити покарання лише в межах санкції статті Особливої частини КК, за якою кваліфіковані дії винного.

Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини КК. Це означає, що суд повинен керуватися тими принциповими положеннями, що передбачені в Загальній частині КК і належать як до злочину й умов відповідальності за нього, так і до покарання, його мети, видів, умов їх призначення тощо. Наприклад, призначаючи покарання за замах на злочин, суд повинен враховувати ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця (ч. ї ст. 68).

Призначаючи покарання, суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання.

Ступінь тяжкості вчиненого злочину насамперед визначається ст. 12, яка поділяє всі злочини на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі й особливо тяжкі. Тому, якщо Йдеться про злочин невеликої тяжкості, суд може призначити більш м'яке покарання, зазначене в альтернативній санкції, або, відповідно до ст. 74, взагалі звільнити особу від покарання. Якщо ж вчинений злочин тяжкий або особливо тяжкий, суд призначає покарання у виді позбавлення волі і на тривалі строки. У деяких випадках за особливо тяжкі злочини може бути призначене довічне позбавлення волі.

Під обставинами, які пом'якшують та обтяжують покарання, мають на увазі різного роду чинники, що стосуються особи винного і вчиненого ним злочину, які відповідно зменшують або підвищують суспільну небезпечність злочину і злочинця, отже, і ступінь його відповідальності.

У статті 66 визначені обставини, які пом'якшують покарання:

1) з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;

2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;

3) вчинення злочину неповнолітнім;

4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних або інших обставин;

6) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;

7) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;

8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

9) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених в КК.

Перелік передбачених законом обставин, які пом'якшують покарання, не є вичерпним, що дає суду можливість враховувати як обставини, що пом'якшують, і такі, що в законі прямо не зазначені (ч. 2 ст. 66), проте суди широко враховують при призначенні покарання (наприклад, бездоганна трудова діяльність, зразкова поведінка до вчинення злочину, поганий стан здоров'я, наявність на утриманні підсудного непрацездатних членів сім'ї тощо).

Суд не може не враховувати зазначені в законі обставини, які пом'якшують покарання. Так, наприклад, суд не може не врахувати як обставину, яка пом'якшує, щире каяття винного. Це прямо передбачено п. 1 ч. 1 ст. 66.

Обставини, які обтяжують покарання, перераховані в ст. 67. Це:

1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;

2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;

3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;

4) вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку;

5) тяжкі наслідки, завдані злочином;

6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;

7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;

8) вчинення злочину щодо особи, яка перебувала в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;

9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;

10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;

11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;

12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом;

13) вчинення злочину особою, що перебуває в стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.

У зв'язку з характеристикою обставин, які пом'якшують та обтяжують покарання, великого значення набуває мотивування покарання в судовому вироку.

Кожна обставина, що пом'якшує та обтяжує, не повинна розглядатися ізольовано, закон орієнтує суд на врахування всіх обставин у їх сукупності, що і є підставою вибору судом конкретної міри покарання. У такій сукупності одна обставина підкріплює другу, друга нейтралізується, третя виступає як більш вагома, четверта — як менш вагома тощо.

25.примусові заходи медичного характеру

Відповідно до ч.1 ст.13 КК примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані щодо осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності або вчинили такі діяння в стані осудності, але захворіли до винесення вироку або під час відбування покарання на душевну хворобу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними. Такі заходи застосовуються лише до осіб, які вчинили заборонені кримінальним законом діяння, що становлять значну суспільну небезпеку. Щодо самої особи, яка вчинила таке діяння, перебуваючи в стані неосудності, то вона вважається суспільно небезпечною (ч.2 ст.416 КПК). Характерними ознаками примусових заходів медичного характеру є те, що вони: 1) призначаються судом; 2) є заходами державного примусу, які позбавлені властивостей (ознак), характерних для покарання. Ці заходи не мають на меті соціального виправлення психічно хворої людини, а спрямовані на запобігання вчинення такою людиною нових суспільно небезпечних дій, на лікування і покращення її психічного стану, а також на її охорону. У ст.13 КК передбачено три види примусових заходів медичного характеру: 1) поміщення в психіатричну лікарню з звичайним наглядом; 2) поміщення в психіатричну лікарню з посиленим наглядом; 3) поміщення в психіатричну лікарню з суворим наглядом. Суд, визнавши необхідним призначити примусовий захід медичного характеру, обирає його вид залежно: 1) від душевного захворювання особи, враховуючи висновок судово-психіатричної експертизи про психічний стан хворого; 2) від ступеня суспільної небезпечності вчиненого неосудною особою діяння. У ст.13 зазначені обставини, які повинен враховувати суд при вирішенні питання про вид примусового заходу. Поміщення у психіатричну лікарню зі звичайним наглядом може бути застосоване судом щодо душевнохворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання в лікарні і лікування у примусовому порядку. Поміщення у психіатричну лікарню з посиленим наглядом може бути застосоване судом щодо душевнохворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов‘язане з посяганням на життя громадян, і за психічним станом не становить загрози для оточуючих, але потребує тримання в лікарні й лікування в умовах посиленого нагляду. Поміщення у психіатричну лікарню із суворим наглядом може бути застосоване судом щодо душевнохворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання в лікарні й лікування в умовах суворого нагляду. Застосовуючи до неосудного примусові заходи медичного характеру, суд вказує лише на вид психічної лікарні, в яку необхідно помістити неосудного. Суд не має права зазначати в ухвалі (постанові) назву конкретної психіатричної лікарні, в якій має провадитися примусове лікування, і його строк (абз.3 п.9 постанови Пленуму ВС від 19.03.82 №2 “Про судову практику по застосуванню примусових заходів медичного характеру”). Суд не визначає строки примусового лікування, оскільки тривалість застосованого примусового лікування залежить від тяжкості і ступеня психічного захворювання, методів лікування і їх впливу на душевнохворого тощо, провадиться доти хвора людина не перестане бути суспільно небезпечною. Кожний хворий, до якого за рішенням суду застосовуються примусові заходи медичного характеру, не рідше 1 разу на шість місяців оглядається комісією тієї лікарні, де він знаходиться на примусовому лікуванні, для вирішення питання про можливість порушення перед судом клопотання щодо скасування подальшого застосування примусових заходів медичного характеру або заміни їх виду. Зміна та скасування таких заходів здійснюється судом на підставі висновку комісії лікарів-психіатрів у випадку зміни стану здоров‘я хворого або його одужання незалежно від строку перебування хворого у психіатричній лікарні (відділенні). Розгляд питання про скасування або заміни виду примусових заходів медичного характеру здійснюється судом у відповідності до вимог ст.419КПК, за поданням головного психіатра органу охорони здоров‘я, якому підпорядковано медичний заклад, де лікують неосудну особу. До подання додається висновок комісії лікарів-психіатрів (ч.3 ст.422 КПК). Заміна, про яку йде мова, може виявлятися у переведенні хворого для продовження лікування з психіатричної лікарні (відділення) зі звичайним наглядом у лікарню (відділення) з посиленим або суворим наглядом у зв‘язку з погіршенням психічного здоров‘я хворого (поява агресивності, немотивованого озлоблення, пов‘язаного з насильством над іншими хворими, персоналом лікарні тощо). За відсутності підстав для застосування примусових заходів медичного характеру щодо душевнохворого, який за характером вчиненого ним суспільно небезпечного діяння в станом психічного захворювання не становить значної небезпеки для оточення, суд може, відповідно до ч.7 ст.13 КК, передати такого хворого на піклування родичам чи опікунам при обов‘язковому лікарському нагляді.

26. Загальні положення щодо кримінальної відповідальності неповнолітніх

Встановлення певного мінімального віку кримінальної відповідальності пов‘язане з фізіологічним процесом поступового формування здатності особи з моменту досягнення певного віку усвідомлювати свої дії і керувати ними та розуміти небезпечність дій, які нею вчиняються. За загальним правилом, кримінальній відповідальності підлягає особа, якій до вчинення злочину минуло 16 років, і лише за вчинення злочинів, які перелічені у ч.2 ст.10 (у тому числі за готування або замах на щодо їх вчинення, та співучасть у них), з 14-річного віку. Особи, які вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за вбивство (93-98), посягання на життя судді, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця (ст.190-1), умисне заподіяння тілесних ушкоджень що спричинили розлад здоров‘я (101-104, 106 ч.1, 189-4), зґвалтування (117), крадіжку (81, 86-1, 140, 223, 229-2), грабіж (82, 86-1, 141, 223, 229-2), розбій (86, 86-1, 142, 223 ч.2, 229-2 ч.3), злісне або особливо хуліганство (206 ч.2,3), інші злочини. Особи в віці від 14 до 16 років не підлягають кримінальній відповідальності за необережні злочини, крім вбивства з необережності. Оскільки ст.10 не встановлює відповідальність осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, за злочини, передбачені ст.58, 59, ч.3 ст.62, ч.3 ст.66, ст.69, ч.2 ст.71, ч.3 ст.86-2, ч.5 ст.123-1, ч.3 ст.144, ч.4 ст.187-6, ч.2 ст.189-5, такі дії винного, поєднані з убивством або заподіянням потерпілому тілесних ушкоджень, необхідно кваліфікувати за ст.93-98, 101-104, ч.1 ст.106 чи ст.189-4 (постанова Пленуму ВС від 01.04.94 №1 “Про дову практику в справах про злочини проти життя і здоров‘я людини”). Особи, які вчинили діяння, передбачені кримінальним законом, у віці до 14 років, а також особи, що вчинили у віці від 14 до 16 років суспільно небезпечні діяння, не вказані в ч.2 ст.10, не підлягають кримінальній відповідальності. Вік, з якого настає кримінальна відповідальність повинен обчислюватися з моменту вчинення злочину. Вік встановлюється відповідно до документів про народження, паспорту, а відсутності таких аз наявності висновку медичної експертизи. Особа вважається такою, що досягла певного віку не в день народження, а починаючи з наступної доби. У випадках, коли вік обвинуваченого встановлює судово-медична експертиза, днем його народження слід вважати останній день визначеного року, а при визначенні віку мінімальною і максимальною кількістю років слід виходити з пропонованого експертизою мінімального віку цієї особи. При застосуванні до неповнолітнього міри покарання необхідно враховувати не лише характер і ступінь суспільно небезпечності вчиненого злочину, але й особу винного, його психофізіологічний розвиток, обставини, що пом‘якшують і обтяжують відповідальність, а також причини, з якими пов‘язаний злочин. Зокрема, слід мати на увазі, що, відповідно до п.6 ст.40, вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, яка пом‘якшує відповідальність. Не повинні застосовуватися міри кримінального покарання до неповнолітніх за окремі незначні правопорушення, якщо самі потерпілі не зверталися з проханням про притягнення неповнолітнього до кримінальної відповідальності. До особи, яка вчинила злочин у віці до 18 років злочин, що не становить великої суспільної небезпеки, суд може, у відповідності до ч.3 ст.10, застосувати примусові заходи виховного характеру, що не є кримінальним покаранням. До не повнолітнього, який вчинив злочин, суд може застосувати примусові заходи виховного характеру, передбачені ст.11. Такі самі заходи суд може застосувати до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у віці від 11 років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність. При сумніви щодо наявності розумової відсталості неповнолітнього, який вчинив суспільно небезпечне діяння, призначається судово-медична експертиза. Наявність розумової відсталості за певних умов може бути підставою для застосування судом до такого неповнолітнього примусових заходів медичного характеру. Відповідно до ст.11, до осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років або суспільно небезпечне діяння до виповнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, суд може застосувати такі примусові заходи виховного характеру: 1) зобов‘язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; 2) застереження; 3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за його згодою, а також окремим громадянам на їх прохання; 4) покладання на неповнолітнього, який досяг 15 віку і має майно або заробіток, обов‘язку відшкодувати заподіяні збитки; 5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років, умови перебування в цих установах неповнолітніх та порядок їх залишення визначаються спеціальними положеннями. Суд може також визнати за необхідне призначити неповнолітньому громадського вихователя у порядку, передбаченому відповідним Положенням. Якщо при розгляді кримінальної справи щодо неповнолітнього, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, буде встановлено, що ним вчинено злочин, який не становить великої суспільної небезпеки, і підсудний може бути виправлений без застосування кримінального покарання, суд ухвалою, а суддя постановою закриває кримінальну справу і у порядку, передбаченому ч.1 ст.447 КПК, вирішує питання про застосування до неповнолітнього одного з примусових заходів виховного характеру, передбачених ст.11 КК. Щодо суспільно небезпечного діяння, вчиненого особою, яка досягла 11 років, але до виповнення віку, з якого законом передбачена кримінальна відповідальність, то за фактом такого діяння порушується, у відповідності до ч.5 ст.6 КПК, кримінальна справа. Слідчий, встановивши, що суспільно небезпечне діяння вчинене особою у віці від 11 років і до виповнення віку, з якого законом перебачена кримінальна відповідальність, виносить мотивовану постанову про закриття справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. Справа разом із постановою надсилається прокурору. Прокурор перевіряє повноту проведеного розслідування, законність постанови, після чого направляє справу до суду для застосування заходів виховного характеру (п.1 ст.232-1 КПК). Розгляд справи провадиться суддею одноособово з обов‘язковою участю прокурора і захисника. Під час провадження попереднього слідства та розгляду судом справи про застосування примусових заходів виховного характеру, крім обставин, зазначених у ст.64 КПК, підлягають з‘ясуванню: 1) вік неповнолітнього – з цією метою до справи має бути долучена копія свідоцтва чи актового запису про народження; 2) стан здоров‘я та рівень загального розвитку неповнолітнього (за наявності даних про його розумову відсталість, не пов‘язану з душевним захворюванням, слід з‘ясувати, чи здатний повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою може керувати ними, для чого в разі необхідності призначається експертиза за участю спеціалістів у галузі дитячої та підліткової психології, або ж зазначені питання виносяться на вирішення експертів-психіатрів); 3) умови життя, виховання і поведінка неповнолітнього; 4) обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього, можливий вплив дорослих, які втягнули його в злочинну діяльність; 5) ставлення до неповнолітнього до вчиненого, навчання чи праці, дані про його сім‘ю. За результатами розгляду справи суддею виноситься постанова, а судом ухвала. З метою здійснення контролю за виконанням постанови (ухвали) про застосування примусового заходу виховного характеру суд інформує службу у справах неповнолітніх місцевого органу державної виконавчої влади та місцевого самоврядування (п.16 постанови Пленуму ВС від 22.12.95 №21 “Про судову практику застосування судами примусових заходів виховного характеру”). Зміст кожного з примусових заходів виховного характеру, вичерпний перелік яких міститься в ст.11 КК, полягає, зокрема, в такому: 1) зобов‘язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого означає, що воно повинно бути здійснено у присутності інших осіб: у залі судового засідання, в колективі, де працюють або навчаються неповнолітній і потерпілий, через пресу тощо; 2) застосування застереження полягає в оголошенні судом у постанові (ухвалі) осуду поведінки неповнолітнього, який вчинив злочин або суспільно небезпечне діяння; 3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх заміняють, полягає у покладанні судом на таких осіб обов‘язку повсякчасно здійснювати виховний вплив і систематично контролювати поведінку неповнолітнього, під особами, які замінюють батьків, розуміються усиновителі, опікуни і піклувальники; 4) передача неповнолітнього під нагляд педагогічному або трудовому колективу полягає у покладанні судом на означений колектив за його згодою обов‘язку по здійсненню належного виховного впливу і постійного контролю за поведінкою неповнолітнього; 5) передача неповнолітнього під нагляд окремим громадянам полягає у покладанні судом на певного громадянина обов‘язку по нагляду, вихованню і контролю за поведінкою неповнолітнього та піклування про нього; 6) покладання на неповнолітнього обов‘язку відшкодувати заподіяні збитки як примусовий захід виховного характеру може застосовуватися лише до повнолітнього, який досяг 15 років, має майно або доходи і не потребує застосування іншого примусового заходу виховного характеру; 7) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків здійснюється за постановою (ухвалою) суду за путівкою органу освіту, статус таких установ визначений ЗУ “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24.01.95, куди неповнолітні направляються, коли вони вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх заміняють, не піддаються виховному впливу і не можуть бути виправлені шляхом застосування інших примусових заходів виховного характеру. До загальноосвітньої школи соціальної реабілітації направляються неповнолітні віком від 11 до 14 років, а до професійного училища соціальної реабілітації – від 14 до 18 років. Загальний строк направлення – до 3 років.

11.Чинність Закону про кримінальну відповідальність у часі

Будь-який закон в державі приймається виходячи з економічних, політичних, соціальних та інших потреб суспільного життя, тобто закон приймається коли в цьому є потреба. Цей закон діє, з часом змінюється, замінюється на інший або взагалі втрачає чинність. Тобто саме ЧАС є визначальним моментом дії закону.

Принцип дії кримінального закону у часі визначає ст. 4 КК, відповідно до якої закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Злочинність і караність діяння визначаються ЗКВ, який діяв на час вчинення цього діяння. Часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності. Отже, щоб закон про кримінальну відповідальність був чинним, він має бути офіційно оприлюднений, якщо інше не передбачено самим законом.

Частина 1 ст. 4 КК відтворює положення ст. 57 Конституції України, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є не чинними. Кримінальний кодекс визначає права і обов’язки громадян, зобов’язує їх дотримуватися певних правил поведінки в суспільстві, а також містить норми, які є гарантіями конституційних прав та свобод людини і громадянина. Тому, якщо закон про кримінальну відповідальність не доведений до відома населення у встановленому законом порядку, то він буде визнаний не чинним.

Чинним визнається закон, який був прийнятий і затверджений вищим органом державної влади України і набрав законної сили. Проект закону не чинний і тому не діє. Згідно із законодавством України, закон вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало більшість депутатів Верховної Ради України. Прийнятий Верховною Радою України і підписаний Президентом України закон має бути надрукований в офіційних виданнях – газеті «Голос України» і «Урядовий кур’єр», або журналі «Відомості Верховної Ради України» і «Офіційний вісник України», або інформаційному бюлетені «Офіційний вісник Президента України» не пізніше, ніж через 7 діб після його затвердження, прийняття. Днем офіційного оприлюднення слід вважати дату першого опублікування закону хоча б в одному з вказаних видань.

Дію закону про кримінальну відповідальність в часі слід розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності. Отже, ЗКВ, який діяв на час вчинення злочинного діяння, слід вважати відповідний закон, який до моменту початку цього діяння набрав законної сили і до моменту закінчення діяння не втратив її.

Для правильного застосування закону про кримінальну відповідальність нерідко вирішальне значення має визначення часу вчинення злочину. За загальним правилом, часом вчинення закінченого злочину визнається час вчинення саме дії або бездіяльності, передбаченої кримінальним законом. Із ч. 3 ст. 4 КК випливає, що часом вчинення: 1) одноактного злочину з формальним, у тому числі усіченим складом, є день вчинення відповідної дії чи бездіяльності; 2) злочину, який характеризується двома діями, – день вчинення останньої дії; 3) продовжуваного злочину – день вчинення останнього із тотожних діянь, які, будучи об’єднанні єдиним злочинним наміром, утворюють вказаний вид одиночного злочину; 4) триваючого злочину, який полягає у тривалому порушенні особою покладених на неї законом обов’язків, – день їх припинення за волею трансформують його поведінку у незлочинну (наприклад, викрадення у винного зброї, яка незаконно зберігалась); 5) незакінченого злочину (якщо злочин було перервано на стадії готування чи замаху) – день коли він був припинений з причин, що не залежалі від волі винного. Часом вчинення закінченого злочину з матеріальним складом є час настання суспільно небезпечних наслідків. Таким чином, дію або бездіяльність у контексті ч. 3 ст. 4 КК слід розуміти як такі, що в окремих випадках враховують наявність і наслідків, які знаходяться в безпосередньому причинному зв’язку з ними та настання яких передбачалось особою або повинно було і могло передбачатися нею.

Як загальне правило у ч. 2 ст. 4 КК закріплено положення про те, що злочинність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Часом вчинення злочину визнається момент вчинення суспільно небезпечної дії (бездіяльності) незалежно від часу настання наслідків. У цьому випадку не має значення конструкція об’єктивної сторони вчиненого злочину: зазначене правило повною мірою поширюється як на матеріальні, так і на формальні склади злочинів. Наприклад, якщо удар ножем був нанесений 20 серпня 2001 р., а потерпілий помер 10 вересня 2001 р., то вбивство вважається вчиненим 20 серпня 2001 р. Відповідно, злочинність і караність цього діяння буде визначатися згідно з КК УРСР 1960 р., що діяв на момент його вчинення.

Слід враховувати, що якщо злочинне посягання почалося в момент дії одного закону, а закінчилося в період, коли набрав сили новий, його злочинність і караність визначається відповідно до КК, що діє в момент, коли діяння завершено. У цьому зв’язку, особа, що почала незаконне збереження вогнепальної зброї в 2000 р., а завершила в 2002 р., буде нести відповідальність за КК України 2001 р., що діяв у період, коли діяння було закінчено.

Зворотна сила ЗКВ – поширення дії закону на злочини, вчиненні до видання цього закону, або до набрання ним чинності. Її регулює ст. 5 КК, згідно з якою:

1. ЗКВ, що скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість (ч. 1 ст. 5 КК).

2. ЗКВ, що встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії в часі. (ч. 2 ст. 5 КК).

3. ЗКВ, що частково пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, а частково посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, має зворотну дію у часі лише в тій частині, що пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи (ч. 3 ст. 5 КК).

4. Якщо після вчинення особою діяння, передбаченого цим Кодексом, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи (ч. 4 ст. 5 КК).

Частина 1 ст. 5 КК розвиває статтю 58 Конституції, уточняючи коло осіб, на яких поширюється зворотна дія закону. Це традиційний для міжнародного права принцип – принцип ретроактивності. Надання зворотної дії в часі закону, яким скасовується злочинність діяння чи пом’якшується покарання, є вираженням гуманізму.

Скасування злочинності діяння означає його декриміналізацію (повну або часткову), яка може бути досягнута шляхом: 1) скасування норм Особливої частини; 2) внесення змін до норм Особливої або Загальної частини; 3) нового офіційного тлумачення кримінально-правової норми, яке змінює обсяг забороненої цією нормою поведінки без зміни її змісту.

Пом’якшення кримінальної відповідальності здійснюється шляхом зміни у бік пом’якшення санкції будь-якої норми Особливої частини або іншим шляхом: 1) встановлений інший, менш тяжкий вид основного покарання; 2) скасоване найбільш тяжке серед альтернативних основних покарань; 3) передбачена максимальна або мінімальна межа основного покарання того ж виду чи максимальна або мінімальна межа додаткового покарання нижчою; 4) не передбачене додаткове покарання; 5) встановлений інший, менш тяжкий вид додаткового покарання (одне із альтернативних додаткових покарань); 6) скасоване найбільш тяжке серед альтернативних додаткових покарань; 7) додатковому покаранню «наданий» статус факультативного, а не обов’язкового; 8) передбачена менша кількість додаткових обов’язкових покарань, тощо.

Пом’якшення кримінальної відповідальності може бути здійснене і без зміни санкції норми Особливої частини шляхом зменшення часової, грошової або іншої верхньої чи нижчої межі того чи іншого виду покарання, встановлення можливості застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або зменшення вироків, які необхідно відбути тощо.

Що стосується кола осіб, на яких поширюється ЗКВ, що має зворотну силу, то це особи, які вчинили відповідні діяння до набрання цим законом чинності та: 1) не були притягнуті до кримінальної відповідальності; 2) яким пред’явлено обвинувачення у вчиненні злочину; 3) засуджені і відбувають покарання; 4) відбули покарання, але мають непогашену чи не зняту судимість.

Встановлення того, пом’якшує чи, навпаки, посилює кримінальну відповідальність новий закон, нерідко є складним завданням. Для цього вимагається знання кримінального права, щоб точно встановити співвідношення колишнього і нового закону про кримінальну відповідальність, визначити, який із них є більш м’яким.

На відміну від пом’якшуючого ЗКВ, згідно з ч. 2 ст. 5 КК закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, зворотної дії в часі не має. Встановлення злочинності діяння (криміналізація) відбувається таким же шляхом як і декриміналізація

12. Поняття та підстава кримінальної відповідальності