§ 77. Звільнення від подальшого відбування покарання (підстави, умови, порядок).

Згідно з ч.2 ст.6 та ч.2 ст.54 КК особа, засуджена за діяння, караність якого новим законом усунена, підлягає звільненню від призначеного судом покарання, оскільки закон, що усуває караність діяння або пом‘якшує її, має зворотну силу. Порядок такого звільнення передбачає ст.405 КПК. Таке звільнення провадиться судом за заявою засудженого, або за поданням прокурора чи органу, що відає виконанням покарання. Таке звільнення відбувається згідно з ухвалою суду. Від моменту набуття чинності новим законом особа, згідно з п.1-1 ч.1 ст.55 КК, вважається такою, що не має судимості. Звільнення засудженого від покарання має бути своєчасним, оскільки продовження виконання покарання з моменту набуття чинності новим законом буде незаконним і утворює підстави для відшкодування звільненій особі моральної і матеріальної шкоди (ст.53-1 КПК). Якщо ж новий закон караність діяння не усуває, а лише пом‘якшує її, то згідно з ч.3 ст.54 КК призначена раніше судом міра покарання, що перевищує санкцію нововиданого закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленого цим законом. Ч.3 ст.54 текстуально не регламентує ситуації, коли засудженій особі призначено покарання більш суворого виду, ніж передбачено санкцією нового закону. Однак відповідь на це дає системний аналіз ст.3, 6, 39, 47, 54 КК та ст.405-1 КПК. Таке покарання після набуття чинності новим законом втрачає законні підстави і тому підлягає заміні на найбільш суворий вид покарання, передбачений новим законом, із застосуванням коефіцієнтів, вказаних у ст.47 КК щодо переведення одного виду покарання в інший. При цьому максимальний розмір такого покарання не може перевищувати максимального його розміру за санкцією нового закону. Різновидами звільнення від покарання є застосування до засуджених осіб амністії або помилування. Амністія і помилування не змінюють кримінальний закон чи судове рішення. Закон про амністію не може передбачати заміну одного покарання іншим чи зняття судимості щодо осіб, які звільняються від відбування покарання, амністія не звільняє від обов‘язку відшкодування шкоди. Амністія є повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчинені злочину (ЗУ “Про застосування амністії в Україні” від 01.10.96). Помилування – це акт (указ) глави держави, за яким певна особа повністю або частково звільняється від покарання, або до неї застосовується більш м‘яке покарання, або ж особу знімається судимість (Положення про порядок здійснення помилування осіб, засуджених судами України, затверджене Указом Президента від 31.12.91).

15. Поняття і види стадій вчинення злочину.

Стадії вчинення злочину — це певні етапи його здійснення, які істотно різняться між собою ступенем реалізації умислу, тобто характером діяння (дії або бездіяльності) і моментом його припи¬нення. КК визнає злочинними і ка¬раними три стадії вчинення злочину: 1) готування до злочину; 2) за¬мах на злочин, що разом з готуванням до злочину становлять незакінчений злочин; 3) закінчений злочин.

Закінченим злочином визна¬ється діяння, яке містить всі ознаки складу злочину, передбачено¬го відповідною статтею Особливої частини КК.

Незакінчений злочин — це умисне, су¬спільна небезпечне діяння (дія або бездіяльність), яке не містить усіх ознак злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини ККу зв'язку з тим, що злочин не був доведений до кінця з причин, не залежних від волі винного.

Готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів знарядь, підшукування спів-учасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину.

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спря¬мованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведе¬но до кінця з причин, що не залежали від її волі.

Закінчений злочин.

Закінченим злочином визна¬ється діяння, яке містить всі ознаки складу злочину, передбачено¬го відповідною статтею Особливої частини КК (ч.І ст. 13).

У закінченому злочині існує єдність об'єктивної і суб'єктивної сторін. Тут винний повною мірою реалізував умисел, завершив ді¬яння, виконав усі дії, що утворюють об'єктивну сторону складу зло¬чину, заподіяв шкоду об'єкту.

Момент закінчення злочину є різним залеж¬но від конструкції складу злочину, описання ознак злочинного діяння в законі. Законодавець використовує три види конструкції складів злочину. У зв'язку з цим розрізняють злочини з матеріальним, фор¬мальним та усіченим складами.

Злочин із матеріальним складом вважається закінченим з того моменту, коли настав вказаний у диспозиції статті Особливої частини КК суспільне небезпечний наслідок.

Злочин із формальним складом вважається закінченим з момен¬ту вчинення самого діяння незалежно від настання суспільне небез¬печних наслідків.

Злочини з усіченим складом — це різновид злочинів із формаль¬ним складом, тому вони є також закінченими з моменту вчинення самого діяння. Особливість їх полягає в тому, що момент закінчен¬ня злочину переноситься законодавцем на попередню стадію, тоб¬то на стадію готування до злочину або замах на злочин.

При вчиненні злочинів з усіченим складом особа, як правило, не зупиняється на стадії юридичне закінченого злочину, не припиняє його, а виконує подальші діяння, що охоплюються цим же складом злочину та спрямовані на той же об'єкт, і завдає йому шкоди.

Незакінчений злочин та його види.

Незакінчений злочин — це умисне, су¬спільна небезпечне діяння (дія або бездіяльність), яке не містить усіх ознак злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини ККу зв'язку з тим, що злочин не був доведений до кінця з причин, не залежних від волі винного. Незакінченим злочином є го¬тування до злочину та замах на злочин (ч. 2 ст. 13). У літературі не¬закінчений злочин нерідко називають: попередньою злочинною ді¬яльністю, розпочатим, незавершеним злочином, невдалою діяльні¬стю у вчиненні злочину.

При незакінченому злочині умисел винного залишається повніс¬тю не реалізованим, об'єктивна сторона не розвинутою, шкоди об'¬єкту не завдається.

Незакінчений злочин може бути вчинений шляхом як активної поведінки (дії), так і пасивної (бездіяльності). Водночас особливості складів багатьох злочинів виключають стадію готування до злочи¬ну або стадію замаху на злочин чи ту й іншу разом.

Незакінчений злочин (готування до злочину і замах на злочин) — це не здійснена можливість завдання шкоди об'єкту посягання. Зло¬чинна діяльність припиняється у зв'язку з обставинами, що виник-ли всупереч волі і бажанню суб'єкта.

Якщо певний мотив і (або) мета є обов'язковими ознаками скла¬ду закінченого злочину, вони повинні мати місце й у незакінченому злочині

Видами незакінченого злочину відповідно до ч. 2 ст. 13 є готування до злочину та замах на злочин.

. Готування до злочину.

Готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів знарядь, підшукування спів-учасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину.

При готуванні до злочину дії винного ще безпосередньо не спря¬мовані на об'єкт і не ставлять його в безпосередню небезпеку. Суб'єкт ще не виконує того діяння, яке є необхідною ознакою об'єктивної сторони складу злочину.

З об'єктивної сторони готування до злочи¬ну може проявлятися в різних діях, але спільним для них є те, що всі вони полягають лише у створенні умов для вчинення злочину, який, однак, не доводиться до кінця з причин, які не залежать від волі винного (наприклад, винного затримали органи влади).

З суб'єктивної сторони готування до злочину можливе лише з прямим умислом, тобто особа усвідомлює, що створює умови для вчинення певного злочину і хоче створити такі умови. При цьому винний має умисел не обмежуватися лише готуванням до злочину, а вчинити такі дії, які призведуть до закінчення злочину.

Види готування до злочину. Відповідно до ч. 1 ст. 14 готуван¬ня до злочину проявляється: а) у підшукуванні засобів чи знарядь для вчинення злочину; б) пристосуванні засобів чи знарядь для вчинен¬ня злочину; в) підшукуванні співучасників; г) змові на вчинення зло¬чину; ґ) усуненні перешкод; д) іншому умисному створенні умов для вчинення злочину.Підшукування засобів чи знарядь для вчинення злочину — це будь-які дії з придбання, отримання, тимчасового позичення, купівлі, пошуку, засобів чи знарядь для вчинення злочину тощо. Спосіб під-шукування засобів чи знарядь може бути як злочинним, так і незло-чинним.

Під засобами вчинення злочину слід розуміти предмети ма¬теріального світу, що застосовуються при вчиненні злочину. Вони або необхідні для вчинення злочину, або полегшують чи прискорюють його вчинення (наприклад, підроблені документи для шахрайства, одурманюючі речовини для зґвалтування тощо).

Знаряддя вчинення злочину — це предмети, призначені для без¬посереднього виконання дій, що утворюють об'єктивну сторону складу закінченого злочину (наприклад, зброя, відмички тощо).

Пристосування засобів чи знарядь для вчинення злочину — це будь-які дії по виготовленню або зміні предметів, внаслідок чого вони стають придатними або більш зручними чи більш ефективни¬ми для відповідного застосування.

Підшукування співучасників — це будь-які дії по притягнен¬ню, залученню до вчинення злочину інших осіб: виконавця (співвико-навця), організатора, підмовника або посібника.

Змова на вчинення злочину — це згода двох або більше осіб у спільному вчиненні злочини.

Усунення перешкод — це усунення перепон, які заважають вчиненню злочину, здійсненню злочинного умислу.

Умисне створення умов для вчинення злочину — це різноманітні дії, що створюють можливість для вчинення зло¬чину (наприклад, підготовка місця вчинення злочину, сховища для приховування викраденого тощо).

Замах на злочин.

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спря¬мованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведе¬но до кінця з причин, що не залежали від її волі.

Об'єктивними ознаками замаху є: а) вчинення діяння, безпосе¬редньо спрямованого на вчинення злочину; б) недоведення злочину до кінця; в) причини недоведения злочину до кінця не залежать від волі винного.

З суб'єктивної сторони замах на злочин можливий тільки з пря¬мим умислом. Якщо особа не хотіла вчинення злочину, вона не може і здійснити замах на нього, тобто зробити спробу вчинити його. При замаху на злочин особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки і хоче довести розпочатий нею злочин до кінця з настанням зазначених на-слідків.

Види замаху на злочин. Замах поділяється законом на закін¬чений і незакінчений.

Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважало необхідними для доведен¬ня злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не за¬лежали від її волі. Цей замах нерідко називають невдалим.

Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхіднішії для доведення злочину до кінця.

Залежно від придатності об'єкта і засобів посягань розрізняють придатний замах на злочин і непридатний. Непридатний замах на злочин, у свою чергу, поділяється на замах на непридатний об'єкт і замах з непридатними засобами. Таким же може бути й непридатне готування до злочину.

Замах на непридатний об 'єкт (він може бути закінченим або незакінченим) має місце тоді, коли об 'єкт не має необхідних влас¬тивостей (ознак) або він зовсім відсутній, внаслідок чого винний не може довести злочин до кінця. Особа припускаться фактичної по¬милки, що і позбавляє її можливості довести злочин до кінця. Це, наприклад, спроба крадіжки з порожнього сейфа чи порожньої ки¬шені; постріл у труп, помилково прийнятий за живу людину; викра¬дення предмета, помилково прийнятого за бойові припаси чи нар¬котичні засоби.

Замах із непридатними засобами (він також може бути як за¬кінченим, так і незакінченим) має місце тоді, коли особа помилково чи через незнання застосовує такі засоби, за допомогою яких, внаслі¬док їх об 'єктивних властивостей, неможливо закінчити злочин.

При цьому засоби можуть бути як абсолютно, так і відносно не¬придатними для заподіяння шкоди.

Абсолютно непридатними вважаються засоби, використання яких за будь-яких умов (обставин) не може привести до закінчення злочину (наприклад, спроба отруїти людину речовиною, помилко¬во прийнятою за отруту).

Відносно непридатними є ті засоби, які лише за даних конкрет¬них обставин не можуть привести до виконання задуманого (напри¬клад, спроба вчинити вбивство з вогнепальної зброї, що виявилася зіпсованою). Наявність непридатного замаху визнається нашою су¬довою практикою.

. Судимість — це правовий наслідок засудження особи, який визначає її правовий стан, пов'язаний з наявністю відповідних правообмежень на період виконання обвинувального вироку та на час, обумовлений законом після його виконання.

Ознаки:є наслідком засудження за вчинення злочину,що триває і після відбуття покарання;особливим правовим статусом засудженого(має персональний характер і пов'язаний лише зцією особою);має чітко визначені часові межі встановленні кку;полягає в обмеженнях які застосовуються до особи що має судимість та в інших несприятливих для неї правових наслідках;умови перебігу судимості та її кримінально-правові наслідки взначено кку та ін. нпа постанова пленуму верховного суду про застосування судами законодавства про погашення та зняття судимості.

Зміст судимості визначений у ст. 88 КК України. Згідно із ч. 1 цієї статті вона настає з моменту вступу в законну силу обвинувального вироку суду. З цього моменту для особи виникають відповідні визначені законом правообмеження. Приміром, особа, яка має судимість, не може обиратись депутатом Верховної Ради України, місцевих органів самоврядування, не може призначатись на посаду судді та ін. Саме із судимістю закон пов'язує правову оцінку особи при вчиненні нею нового злочину, визначає умови застосування інститутів звільнення від кримінальної відповідальності та покарання.

Значення інституту судимості полягає в посиленні боротьби з рецидивом злочинів, запобіганні проникнення злочинної ідеології у владні структури (ст. 88 ч. 2).

Основні кримінально-правові наслідки судимості пов'язані з тим, що:

- наявність в особи, яка вчинила злочин, непогашеної або не знятої судимості відповідно до ст. 32 ч. 4 КК дає підстави для оцінки нового злочину як повторного;

- наявність в особи судимості дає підстави для визнання нового вчиненого нею злочину як рецидиву злочинів (ст. 34 КК);

- виходячи з того, що відповідно до ст. 67 ч. 1 п. 1 КК повторність і рецидив злочинів визнаються обставинами, що обтяжують покарання, наявність судимості також автоматично визнається обтяжуючою обставиною;

- наявність в особи судимості відповідно до статей 75, 81, 82 КК визначає встановлення більш жорстких умов застосування пільгових норм звільнення від покарання та заміни призначеного покарання більш м'яким. У зв'язку з цим не можна погодитись з точкою зору авторів цитованого підручника «Кримінальне право України. Загальна частина», які вважають, що наявність судимості «виключає застосування до особи, яка вчинила новий злочин, пільгових інститутів кримінального права, наприклад, звільнення від кримінальної відповідальності (статті 45^7). Аналіз вказаних статей не дає підстав для такого висновку. Законодавець жодним чином не згадує наявність судимості при визначенні правообмежень у застосуванні цих інститутів, а розширене тлумачення вказаних кримінально-правових норм є недопустимим, отже суттєво обмежує права особи;

судимість безпосередньо визнається обтяжуючою обставиною при вчиненні низку злочинів, передбачених нормами Особливої частини КК (напр., ст. 186 ч. 2 «Грабіж», ст. 201 ч. 2 «Контрабанда» та ін.).

Як вже зазначалось, судимість виникає з моменту винесення обвинувального вироку. Однак не просто обвинувального вироку, а такого, яким особі призначено покарання. Згідно із ст. 88 ч. З «Особи, засуджені за вироком суду без призначення покарання або звільнені від покарання, чи такі, що відбули покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута законом, визнаються такими, що не мають судимості». Також не мають судимості особи, яких було реабілітовано у встановленому порядку (ч. 4).

30. Погашення судимості.

Погашення судимості — це автоматичне її припинення при встановленні певних, передбачених законом умов.

Головним з них є невчинення особою протягом строку судимості нового злочину.

У осіб, звільнених від від¬бування покарання з випробуванням судимість погашається при сприятливому перебігу іспитового строку. Якщо та¬ким особам було призначено вироком суду додаткове покарання, строк якого перевищує Іспитовий строк, то судимість погашається після відбуття цього додаткового покарання.

У деяких випадках судимість погашається самим фактом відбут¬тя покарання або звільнення від нього.

Судимість погашається після відбуття таких покарань, як позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною ді¬яльністю (ст. 55 КК), службові обмеження для військовослужбовця (ст. 58 КК), тримання в дисциплінарному батальйоні військовослу¬жбовців (ст. 62 КК) або з моменту їх дострокового звільнення від цих видів покарань.

У пунктах 6-9 ст. 89 КК строки погашення судимості диферен¬ціюються залежно від категорії злочинів (ст. 12), до яких належить вчинений засудженим злочин. Для злочинів невеликої тяжкості — два роки; середньої тяжкості — три роки; тяжких — шість років; особливо тяжких — вісім років.

Закінчення передбачених ст. 89 КК строків судимості за умови, що перебіг строку не переривався вчиненням нового злочину, дозво¬ляє вважати особу такою, яка не має судимості, що є важливим чин-ником реалізації прав людини.

У зв'язку з тим, що погашення судимості пов'язується зако¬ном з перебігом певних строків, важливе значення мають передба¬чені ст. 90 КК правила обчислення цих строків.

Частина 1 ст. 90 КК встановлює загальне правило, відповідно до якого строки погашення судимості обчислюються з дня відбуття основ¬ного і додаткового покарання. Так, якщо особу було засуджено до чо-тирьох років позбавлення волі (основне покарання) і трьох років поз¬бавлення права обіймати посади, пов'язані з матеріальною відповіда¬льністю (додаткове покарання), строк погашення судимості почне обчислюватися тільки після відбуття додаткового покарання, тобто піс¬ля закінчення семи років, тому що тільки після цього строку особа буде вважатися такою, що відбула як основне, так і додаткове покарання.

У зв'язку з широким застосуванням умовно-дострокового і до¬строкового звільнення від покарання, а також заміни покарання більш м'яким, виникає питання, як обчислювати в цих випадках строк по¬гашення судимості: з моменту відбуття покарання, визначеного виро¬ком суду, чи з моменту звільнення.

Закон вирішує і це питання. У ч. З ст. 90 КК встановлено: якщо особу було достроково звільнено від від¬бування покарання, то строк погашення судимості обчислюється, ви¬ходячи з фактично відбутого строку, але з моменту звільнення від від¬бування покарання (основного і додаткового).

Якщо зазначені в ст. 90 КК строки витікають без їх перерви вчи¬ненням нового злочину, то особа вважається такою, що не має суди¬мості. Проте якщо особа, яка відбула покарання, до закінчення стро¬ку погашення судимості знову вчинить злочин, то відповідно до ч. 5 ст. 90 КК строк погашення судимості переривається.

У цьому разі він починає обчислюватися заново (з самого початку) після фактич¬ного відбуття покарання (основного і додаткового) за останній зло¬чин.

112. Зняття судимості.

Під зняттям судимості розуміється припинення судимості рішенням суду. При знятті судимості на відміну від її погашення перебіг встановленого законом строку і невчинення особою нового злочину самі по собі, автоматично, не припиняють стан судимості.

Для зняття судимості згідно з ст. 91 КК необхідні такі умови:

1) відбуття особою покарання у виді обмеження волі або позба¬влення волі;

2) закінчення не менше половини строку погашення судимості, передбаченого в ст.89 КК;

3) встановлення судом того, що особа зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення.

Для дострокового зняття судимості необхідна сукупність цих умов.

Якщо суд встановить наявність цих умов, він ухвалює рішення про зняття з особи судимості, після чого особа визнається такою, що не має судимості.

Якщо суд не вважає за можливе зняти судимість, то особа про¬довжує вважатися судимою і перетерплювати пов'язані з нею обме¬ження до повного закінчення передбачених законом строків пога-шення судимості.

18. ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ:

- необхідна оборона – ст. 36;- крайня необхідність – ст. 39;- затримання особи, що вчинила злочин – ст. 38;- фізичний або психічний примус – ст. 40;- виконання наказу або розпорядження – ст. 41;

- діяння, пов’язане з ризиком – ст. 42;- виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації – ст. 43.

Необхідна оборона. Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади. Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів

- особи, яка захищається,

- іншої особи,

- суспільних інтересів та інтересів держави,

- від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було перевищення меж необхідної оборони.

Перевищення меж необхідної оборони – умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.

Не е перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальної відповідальності застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів

- для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб,

- для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інші приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

Заподіяння шкоди визнається правомірним, якщо напад був суспільно-небезпечним, тобто загрожував тяжкими наслідками життю,здоров’ю, власності тощо. Захист при необхідній обороні визначається правомірним тільки тоді, коли шкода заподіяна особі, яка нападала, а не комусь іншому. Шкода при захисті може бути завдана нападаючому особисто – його здоров’ю, життю, майну.

Необхідна оборона неможлива:

- проти правомірних дій посадових осіб працівників міліції, судових виконавців тощо;

- при нападі неосудного, про що заздалегідь знає той, хто захищається, в іншому випадку той. На кого напали, має право захищатися за правилами крайньої необхідності.

Уявна оборона – це дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реально суспільно небезпечного посягнення не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого,лише помилково припускала наявність такого посягнення.

Уявна оборона виключає кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення. При уявній обороні особа підлягає відповідальності:

- як за перевищення меж необхідної оборони – якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення, але при цьому перевищила межі захисту, що дозволяються в умовах відповідного реального посягання

- як за заподіяння шкоди через необережність – якщо особа в обстановці, що склалася, не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання.

Затримання особи, що вчинила злочин

Не визнаються злочинами дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи.

Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, - умисне заподіяння особі,що вчинила злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання аюо обстановці затримання злочинця. Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, має наслідком відповідальність у випадках, спеціально передбачених у:

Ст. 118 ККУ ( Умисне вбивство ) та ст. 124 ККУ( Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень ) – у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.

Крайня необхідність. Не є злочином заподіяння шкоди право охоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності. Дії у стані крайньої необхідності – це дії для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує:

- особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також

- суспільним інтересам чи інтересам держави,

- якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

Перевищення меж крайньої необхідності - це умисне заподіяння шкоди право охоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відведена шкода.

Особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо в наслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою,що загрожувала, вона не могла оцінити відповідальність заподіяної шкоди цій небезпеці.

Небезпеку що породжує стан крайньої необхідності, створюють:

- дії сил природи – повінь, пожежа, блискавка та ін. стихійні лиха;

- фізіологічні та патологічні процеси – голод, хвороба;

- напад тварин – диких чі домашніх, які нападають самі, без впливу людей;

- дії людей – малолітніх, неосудних, якщо про це відомо тому, кому вони загрожують.

Стан крайньої необхідності виникає тільки у разі небезпеки заподіяння значної шкоди. У тих випадках, коли відвернута шкода рівна заподіяній, крайньої необхідності немає. Особа, що заподіяла шкоду в стані крайньої необхідності, зобов’язана відшкодувати цю шкоду потерпілому (ст. 445 ЦКУ). Враховуючи обставини події, суд може перекласти цей обов’язок на особу, в інтересах якої ця шкода була заподіяна.

Фізичний або психічний примус. Не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду право охоронюваним інтересам,вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками.

Якщо особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, то питання про її кримінальну відповідальність за заподіяння шкоди право охоронюваним інтересам вирішується відповідно до положень ст. 39 ККУ («Крайня необхідність»).

Виконання наказу або розпорядження. Дія або бездіяльність особи,тщо заподіяла шкоду право охоронюваним інтересам, визначається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження.

Наказ або розпорядження є законними, якщо вони:

- віддані відповідною особою в належному порядку та в межах її повноважень,

- за змістом не суперечать чинному законодавству,

- не пов’язані з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Особа, яка відмовилась виконувати явно злочинний наказ або розпорядження не підлягає кримінальній відповідальності.

Особа, яка виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження – підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах.

Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу чи розпорядження, то за діяння, вчинене з метою виконання такого наказу чи розпорядження – підлягає відповідальності тільки особа, що віддала злочинний наказ чи розпорядження.

Діяння, пов’язане з ризиком. Не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду право охоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети.

Ризик визнається виправданим, якщо:

- мету,що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком,

- і особа яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що здійснені нею заходи є достатніми для відвернення шкоди право охоронюваним інтересам.

Ризик не визнається виправданим, якщо він завідома створював загрозу для життя інших людей, або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій.

Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. Не є злочином вимушене заподіяння шкоди право охоронюваним інтересам особою, яка відповідно до чинного закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності.

Особа зазначена у частині 1 статті 43 ККУ, підлягає кримінальній відповідальності лише за вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації:

- абсолютно важкого злочину, вчиненого умисно і пов’язаного з насильством над потерпілим,

- або тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов’язаного із спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких наслідків.

19. ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Особа яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених ККУ, а також на підставі закону України про амністію чи акта помилування.

Звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених ККУ, здійснюються виключно судом, а порядок звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку:

Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності.

1) із дійовим каяттям (ст. 45) – якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані збитки або усунула заподіяну шкоду,

2) із примиренням винного із потерпілим (ст. 46) – примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності.

3) з передачею особи на поруки (ст. 47) – з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням за умови, що ця особа протягом року з дня передачі її на поруки: виправдає довіру колективу; не ухилятиметься від заходів виправного характеру; не порушуватиме громадського порядку, якщо вона щиро покаялася.

4) із зміною обстановки (ст. 48) – якщо буде визнано, що на час розслідування або розгляду справи і суді внаслідок зміни обстановки вчинене нею діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною.

Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули:

5) із закінченням строків давності (ст. 49) – притягнена до кримінальної відповідальності і покарання особа, яка вчинила злочин, має сенс і може мати виховний вплив лише до певного часу. Витік встановленого законом часу, після якого особа не може бути притягнута до кримінальної відповідальності, називається давністю.

- 2 роки – у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі;

- 3 роки – у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;

- 5 років – у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

- 10 років – у разі вчинення тяжкого злочину;

- 15 років – у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

Строк давності залежить від тяжкості вчиненого злочину.

Перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила злочин,ухилилася від слідства або суду.

Питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначене довічне позбавлення волі, вирішується судом.

Давність не застосовується у разі вчинення злочинів проти миру та безпеки людства, передбачених у статтях 437-439 і ч. 1 ст. 442 ККУ

9. Поняття,значення,тлумачення закону про кр.відповідальність

Закон про кр.відповідальність-це сук.систематизованих і окремих законодавчих актів,які визначають заг. Принципи та пдстави кр.відповідальності,призначення покарання,звільнення від відповідальності й покарання ,а також визначають злочинність і караність діянь.

Закон про кр.відповідальність фактично скл. З одного закону-кр.кодексу

Кр.кодекс України-це прийнятий,ввр закон,який містить систему взаємопов’язаних і взаємозумовлених юрид норм,що розкривають заг.поняття та принципи кр.права України,умови і підстави притягення до кр.відповідальності та звільнення від неї і визначають.які суспільно-небезпечні діяння є злочиними та які покарання слід застосувати до осіб котрі їх вчинили.

Ознаки закону:загальнообов’язковість,формальна визначеність,прийняття його тільки парламентом України і лише цей закон визначає злочинність і караність діяння.

Призначенням закону є забезпечення правовими засобами охорони прав і свобод людини та громадянина,власності,громад.порядку,громад.безпеки,довкілля,конституційного ладу України від злочинних посягань,забезпечення миру і безпекм людства,а також запобігання злочинам.кр.законодавство ґрунтується на принципах і положеннях КУ,дослівно відтворює низку положень.водночас керується принципам і нормами міжнародного права.Після набрання чинності кр.кодексу,що рег.питання,пов’язані з кр.відповідальністю,не можуть застосуватись як самостійні нормативно-правові акти.У кр.правві застосування аналогії для визначення злочинності діяння не припустиме.це базується на такому принципі:немає злочину та немає покарання,якщо немає закону,що їх встановлює.

Тлумачення кримінально-правових норм – це з’ясування та визначення змісту правової норми,тобто волі законодавця,відображення у прийнятому ним законі.Тлумачення кримінального закону поділяється на види залежно від суб’єкта,способів і обсягів тлумачення.За суб’єктом тлумачення поділяють на: офіційне,судове,доктринальне. До прийняття Конституції України 1996р. парламент нашої держави мав право тлумачити чинні закони та їхні окремі положення. Таке тлумачення мало назву – автентичне. Тепер Верховна Рада України при прийнятті законів,якщо це необхідно,дає визначення певних понять і термінів власне у примітці до закону(якихось його частин). Отож автентичне тлумачення,під яким звичайно розуміють роз’яснення закону власне законодавцем – ВРУ, - не застосовується.

Офіційне тлумачення (іноді його називають легальним) – це тлумачення чинних законів або їхніх положень КСУ. Згідно зі ст. 147 КУ,»КСУ вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України».

Судове тлумачення кримінального закону може відбуватися у процесі судового розгляду кримінальних справ(казуальне). Коли суд будь-якого рівня застосовує по кожній справі певні кримінально-правові норми,з’ясувавши їх зміст і відповідність КУ. У разі невідповідності кримінального закону КУ суд повинен застосувати норму Основного Закону як норму прямої дії. У разі невизначеності питання про те,чи відповідає КУ застосовуваний закон або закон,який підлягає застосуванню конкретній справі,суд за клопотанням учасників процесу чи з власної ініціативи зупиняє розгляд справи та звертається з мотивованою ухвалою(постановою) до ВСУ,який відповідно до ст. 150 КУ,може порушувати перед КСУ питання про відповідність КУ законів та інших нормативно-правових актів. Судове тлумачення кримінального закону може здійснюватись і Пленумом Верховного Суду України у формі його постанов щодо певної категорії кримінальних справ (правозастосовне). При цьому таке тлумачення не повинно підміняти закон,звужувати чи розширювати його зміст. Положення що містяться в таких постановах Пленуму Верховного Суду України,не є обов’язковими для судів.

Доктриальне тлумачення кримінального закону – це наукове тлумачення,котре дають фахівці в галузі права –вчені та практичні працівники – в монографічних роботах, наукових статтях,коментарях тощо.

Тлумачення кримінального закону за обсягом коло суспільно небезпечних діянь,які охоплюються певною кримінально-правовою нормою,поділяються на: 1) буквальне(з’ясування змісту кримінально-правової норми на точну відповідність до тексту закону); 2) поширювальне (надання дії закону перших меж, аніж це безпосередньо випливає з буквального тлумачення кримінально-правової норми,оскільки певні аспекти цього діяння зрозумілі контекстуально); 3)обмежувальне (надання дії закону вужчих меж,ніж це передбачає буквальний зміст певної кримінально-правової норми ).

З способами тлумачення класифікують на: 1) філологічне (власне аналіз тексту); 2) логічне (з’ясування змісту закону й обсягу його правової регламентації тощо); 3) системне (зіставлення змісту відповідного кримінального закону з іншими положеннями цього ж чи будь-якого іншого закону,визначення юридичної природи цього положення в системі); 4) історичне (з’ясування умов, причин, які зумовили прийняття законів,вивчення проектів Кримінального кодексу та історії розвитку законодавства).

10. Принципи чинності кримінального закону у просторі

Кримінальний кодекс України передбачає просторову та часову юрисдикцію кримінального закону (ст. 4-8).

Просторова юрисдикція означає поширення кримінального закону України в межах певної території та щодо певного кола осіб.

Часова юрисдикція кримінального закону України означає тривалість дії кримінального закону в межах певного часового інтервалу.

Просторова юрисдикція кримінального закону ґрунтується на трьох основних принципах: територіальному, національному та універсальному.

Територіальний принцип (ч. 1 ст. 6) регламентує чинність кримінального закону на території України. Винятком із територіального принципу є принцип дипломатичного імунітету (ч. 4 ст. 6). Він передбачає, що кримінально-правова юрисдикція України не поширюється на осіб, які мають дипломатичний імунітет, але зберігається щодо вчинених ними в Україні злочинів. Тому до відповідальності за ці злочини вони притягаються в державі, яка є акредитуючою.

Національний принцип (принцип громадянства), який передбачено ст. 7, регламентує чинність кримінального закону щодо діянь, вчинених за межами України її громадянами та особами без громадянства, що постійно проживають в Україні.

Універсальний принцип (ст. 8) передбачає поширення чинності кримінального закону України щодо діянь, вчинених за межами України іноземними громадянами та особами без громадянства, що не проживають постійно в Україні, у випадках, передбачених міжнародними договорами, або якщо вони вчинили передбачені КК України особливо тяжкі злочини проти інтересів України та її громадян.

Просторові принципи визначаються, як правило, нормами кримінального закону України. Однак за сучасної світової спільноти просторові принципи корелюються певною мірою міжнародними угодами. Це стосується ч. 4 ст. 6 - про коло осіб, які не підлягають юрисдикції кримінального закону України, та ст. 8 КК, відповідно до якої, як вже зазначалося, іноземці та особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочин за її межами, підлягають в Україні відповідальності за кримінальним кодексом або якщо вони вчинили передбачені КК України особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України.

Найбільш яскравим прикладом є приєднання України до Європейських конвенцій. Ці конвенції суттєво корелюють зміст територіального та національного принципів просторової чинності кримінального закону України.

Крім просторових принципів чинності кримінального закону України, діє і принцип чинності кримінального закону у часі (ст. 4), що визначає, який кримінальний закон має застосовуватися до конкретної ситуації у контексті її часових характеристик.

1 Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах / Верховний Суд України ; за заг. ред. В. Т. Маляренка. – К. : Юрінком Інтер, 2005. – С. 225.

2 Трайнин А. Н. Общее учение о составе преступления / А. Н. Трайнин. – М. : Госюриздат, 1957. – С. 59.

3 Більш детальніше див.: Кримінальне право України. Загальна частина : підручник / Г. В. Андрусів, П. П. Андрушко, В. В. Беницький [та ін.] ; за заг. ред. П. С. Матишевського та ін. – К. : Юрінком Інтер, 1997. – С. 96–107.

4 Уголовное право Российской Федерации. Общая часть : учебник / отв. ред. д.ю.н. Б. В. Здравомыслов. – М. : Юристъ, 1996. – С. 87.

5 Див.: Советское уголовное право. Общая часть / под. ред. Г. А. Кригера, Б. А. Куринова, Ю. М. Ткачевского. – М.: Изд-во МГУ, 1981. – С. 103–108; Трайнин А. Н. Общее учение о составе преступления. – М. : Госюриздат, 1957. – С. 119–121.