Питання для самоперевірки

1. Головні стратегічні аспекти цінової політики підприємства.

2. У чому полягають тактичні аспекти цінової політики підприємства?

3. Основні види цінової політики підприємства.

4. Основні методи встановлення ціни.

5. Характеристика методів ціноутворення в межах товарної номенклатури.

6. Які існують особливості встановлення цін за географічним принципом?

7. Основні підходи до встановлення цін зі знижками.

8. У чому полягає економічний зміст встановлення дискримінаційних цін?

9. Головні фактори ризику при ціноутворенні.

10. Основні підходи при диференціації цін.

Тема 4. Оптові ціни на продукцію промисловості

4.1. Сутність, види і структура оптових цін.

4.2. Собівартість продукції.

4.3. Прибуток і рентабельність.

4.4. Акцизний збір.

4.5. Податок на додану вартість.

4.1. Сутність, види і структура оптових цін.

Оптова ціна – це ціна, за якою виробник або посередник реалізують продукцію великими партіями торговельним і промисловим підприємствам, фізичним особам для подальшого перепродажу (переробки) або господарського споживання. Оптові ціни формують оптовий товарооборот. Вони компенсують виробничі витрати і забезпечують прибуток.

Оптові ціни класифікуються за сферами обігу. Така класифікація дозволяє виділити:

1. Оптові ціни на продукцію промисловості.

2. Закупівельні ціни.

3. Ціни біржових угод.

4. Оптові ціни експортно-імпортних угод.

5. Тарифи на вантажні перевезення.

Оптові ціни на продукцію промисловості поділяються на дві групи:

• оптові ціни виробника (підприємства);

• оптово-відпускні ціни.

Оптова ціна виробника (Ц_В) – це ціна, що фіксує витрати виробництва і прибуток виробника на одиницю товару або партію товарів. Така ціна показує, скільки витрачено коштів на виробництво товару з урахуванням прибутку.

Оптово-відпускні ціни промисловості (Ц_ОВ) діють у сфері реалізації товарів виробниками певним споживачам. Як правило, оптово-відпускна ціна відрізняється від ціни виробника на суму акцизного збору, якщо товар є підакцизним, і на суму податку на додану вартість (ПДВ). Але, якщо товар не обкладається ПДВ, то оптово-відпускна ціна буде дорівнювати оптовій ціні виробника.

Структуру оптових цін на продукцію промисловості можна представити формулами (4.1– 4.3):

ЦВ = С + П,	(4.1)
ЦОВ = С + П + ПДВ,	(4.2)
ЦОВ = С + П+ АЗ + ПДВ,	(4.3)

де С – собівартість виробництва одиниці товару;

П – прибуток виробника на одиницю товару;

АЗ – сума акцизного збору;

ПДВ – податок на додану вартість.

4.2. Собівартість продукції.

У сучасних умовах виробника товару цікавить рівень ціни, нижче якого виробництво буде збитковим. Таким мінімумом є витрати виробництва.

Для виробників продукції витрати виробництва виступають у формі собівартості.

Собівартість – це сукупність матеріальних, трудових і фінансових витрат, пов’язаних з виробництвом і збутом продукції, виражених у грошовій формі. Реалізація товару за цінами на рівні собівартості забезпечує просте відтворення.

В Україні порядок формування собівартості регулюється Положенням (Стандартом) бухгалтерського обліку 16 “Витрати”.

Собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг) складається з виробничої собівартості продукції (робіт, послуг), що була реалізована протягом звітного періоду, перерозподілених загальновиробничих витрат і наднормативних виробничих витрат.

До виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) включаються:

• прямі матеріальні витрати;

• прямі витрати на оплату праці;

• інші прямі витрати;

• загальновиробничі витрати.

До прямих матеріальних витрат включається вартість сировини й основних матеріалів, напівфабрикатів, інших матеріалів, що безпосередньо відносяться до об’єкта витрат.

До складу прямих витрат на оплату праці включається заробітна плата та інші виплати працівникам, які зайняті на виробництві продукції.

До складу загальновиробничих витрат включаються: витрати на управління виробництвом; амортизація основних фондів і нематеріальних активів; витрати на утримання, експлуатацію і ремонт, страхування, операційну оренду основних фондів; витрати на удосконалення технології й організації виробництва; витрати на опалення, освітлення, водопостачання; витрати на охорону праці; інші витрати.

Склад витрат, які входять до собівартості, не є незмінним, він може з тих чи інших практичних міркувань змінюватись. Со­бівартість має найповніше відображати витрати на виробництво про­дукції (робіт, послуг).

Залежно від часу розрахунку розрізняють:

планову собівартість, яку визначають перед початком планового періоду на основі прогресив­них норм витрат ресурсів та цін на ресурси, що склались на момент скла­дання плану;

фактичну собівартість, яка відображає фактичні витра­ти на виробництво продукції за даними бухгалтерського обліку;

нор­мативну собівартість, що відбиває витрати на виробництво та реалізацію продукції, розраховані на основі поточних норм витрат ресурсів;

кош­торисну собівартість, яка характеризує витрати на окремий виріб або замовлення, що виконується в разовому порядку.

Залежно від обсягу витрат, що входять до собівартості, розрізняють технологічну, цехову, виробничу собівартість.

Технологічна собівартість включає витрати, пов’язані з технологіч­ним процесом виготовлення продукції.

Цехова собівартість охоплює витрати цехів на виготовлення продукції.

Виробнича собівартість - це витрати підприємства, пов’язані з процесом виробництва продукції. Фактично виробнича собівартість збігається з цеховою собівартістю.

За тривалістю розрахункового періоду розрізняють собівартість місячну, квартальну, річну, а також індивідуальну собівартість і середньогалузеву. Індивідуальна собівартість відбиває витрати на виготов­лення продукції в умовах окремого конкретного підприємства, середньогалузева - відображає витрати на виготовлення однотипної продукції в середньому по галузі.

Індивідуальна собівартість використовується для планування, аналі­зу та порівняння витрат виробництва окремих підприємств, середньо-галузева - головним чином для ціноутворення.

Слід розрізняти собівартість продукції (робіт, послуг) і кошторис виробництва. Кошторис виробництва - це витрати підприємства, пов’язані з його основною діяльністю за певний період незалежно від того, відносяться вони на собівартість чи ні. Таким чином, кошторис вироб­ництва і собівартість загального випуску продукції не збігаються.

Витрати, що входять до кошторису виробництва, класифікуються за економічними елементами:

1)матеріальні витрати;

2)витрати на оплату праці;

3)відрахування на соціальні заходи;

4)амортизація основних фондів і матеріальних активів;

5)інші витрати, пов’язані з основною діяльністю.

Таке групування для всіх підприємств промисловості є ідентичним. До складу елемента “Матеріальні витрати” включається вартість витрачених матеріалів (крім продукту власного виробництва):

• сировини й основних матеріалів;

• купованих напівфабрикатів та комплектуючих виробів;

• палива й енергії;

• будівельних матеріалів;

• запасних частин;

• тари і тарних матеріалів;

• допоміжних та інших матеріалів.

Із витрат на матеріальні ресурси, що входять до кошторису, вирахо­вується вартість зворотних відходів.

Зворотні відходи - це залишки сировини, матеріалів, напівфабри­катів, теплоносіїв та інших видів матеріальних ресурсів, що виникли у процесі виробництва продукції (робіт, послуг). Вони втрачають повністю або частково свої споживчі властивості початкового ресурсу й у зв’язку з цим використовуються з підвищеними витратами продукції або зовсім не використовуються за прямим призначенням.

До зворотних відходів не належать: залишки матеріальних ресурсів, які відповідно до встанов­леної технології передаються в інші цехи, підрозділи як повноцінний ма­теріал для виробництва інших видів продукції (робіт, послуг).

Виробнича собівартість валового випуску продукції розрахову­ється так: із загальної суми витрат вираховуються витрати на роботи та послуги, що не входять до складу виробничої собівартості продукції. Ураховується зміна залишків витрат майбутніх періодів; при збіль­шенні залишків цих витрат сума приросту віднімається від загальної суми витрат на виробництво, а при зменшенні - додається.

Виробнича собівартість виготовленої продукції обчислюється як сума витрат на випуск валового випуску продукції, зменшена (збільше­на) на величину собівартості при зростанні (зменшенні) залишків не­завершеного виробництва.

Собівартість реалізованої продукції розраховується шляхом збіль­шення (зменшення) виробничої собівартості продукції на величину зміни витрат у залишках нереалізованої продукції.

Порядок розроблення кошторису виробництва може бути різним, залежно від розміру підприємства, стану його інформаційної бази та стадії планування. На стадії прогнозування величини витрат кошторис виробництва можна складати коригуванням фактичних витрат за мину­лий період.

Собівартість розраховується за статтями калькуляції. Приклад калькуляції собівартості представлено у таблиці 4.1.

Таблиця 4.1. Калькуляція фактичної собівартості борошна вищого, першого ґатунку ДП ДАК “Хліб України” “Комбінат хлібопродуктів”

№	Найменування статей	На 1 тонну борошна, грн.
		Вищий ґатунок	1 ґатунок
1	2	3	4
1.	Сировина і матеріали	1328,30	1216,05
2	Зворотні відходи (віднімаються)	3,82	3,49
3	Паливо і електроенергія для технологічних цілей	71,20	65,18
4	Основна і додаткова заробітна плата	53,90	49,35
5	Відрахування на соціальні заходи 37,67 %	20,31	18,59
6	Витрати на утримання і експлуатацію обладнання (амортизація)	15,01	13,75
7	Загальновиробничі витрати (ремонт)	40,54	37,11
8	Відсотки за кредит	7,46	6,83
9	Виробнича собівартість	1532,90	1403,36
10	Адміністративні витрати	53,15	48,66
11	Витрати на збут	33,25	30,44
12	Повна собівартість	1619,30	1482,46
13	Прибуток	111,73	69,68
14	Рентабельність %	6,9	4,7
15	Податок на додану вартість	346,21	310,43
16	Оптово-відпускна ціна	2077,24	1862,56

Калькуляція (від лат. “обчислення”) - це розрахунок собівартості одиниці продукції, виконаних робіт та послуг. Калькуляції складають на продукцію основного й допоміжного виробництв щомісяч­но, за квартал, за рік за цільовим призначенням.

Розрізняють такі види калькуляції:

планові (складають на основі прогресивних норм витрачання за­собів виробництва та робочого часу й використовують як вихідні дані при встановленні цін);

кошторисні (стосуються нових видів продукції, робіт та послуг для розрахунку відпускних цін);

нормативні (складають на основі існуючих норм використання засобів виробництва та робочого часу).

Перелічені види калькуляції є попередніми, їх розробляють до по­чатку виробництва продукції і використовують при складанні кош­торису.

Калькуляції, що за даними бухгалтерського обліку відображають фактичні витрати, називають звітними. Вони потрібні для контролю за виконанням планових завдань із собівартості продукції і для виявлен­ня резервів подальшого зниження витрат.

При калькулюванні встановлюють об’єкти калькулювання, виби­рають калькуляційні одиниці, визначають калькуляційні статті витрат та методики їх обчислення.

Об’єкт калькулювання - продукція (робота, послуга), со­бівартість якої обчислюється. До об’єктів калькулювання належать ос­новна та допоміжна продукція (інструмент, запасні частини), послуга і роботи (ремонт, транспортування тощо). Головним об’єктом калькулю­вання є готова продукція, що поставляється за межі підприємства спо­живачам. Калькулювання іншої продукції має допоміжне значення.

Для кожного об’єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця - одиниця його кількісного вимірювання (у штуках, метрах, тоннах, кіловат-годинах тощо). Наприклад, об’єкт калькулювання - ву­гілля, електроенергія, взуття, калькуляційна одиниця відповідно - 1 тон­на, 1 кіловат-година, 100 пар взуття.

При калькулюванні продукції (робіт, послуг) витрати групують за калькуляційними статтями, перелік і склад яких установлюється під­приємством самостійно.

Питома вага окремих статей у загальній сумі витрат характеризує структуру собівартості, і для різних галузей (товарів) може значно різнитися.

Залежно від способу віднесення на собівартість (способу розрахунку), статті калькуляції поділяють на прямі і непрямі.

Прямі витрати нормуються на одиницю товару.

Непрямі (непрямі) витрати розраховуються в цілому на весь обсяг продукції і розподіляються за видами виробів. До непрямих витрат відносяться: цехові, загальновиробничі і позавиробничі витрати; відрахування у державні або місцеві фонди (податки). Існує кілька способів розподілу загальної суми непрямих витрат на одиницю продукції: пропорційно виду сировини або готової продукції; пропорційно заробітній платі виробничих робітників. Усі непрямі статті витрат є комплексними.

Вони поєднують різні витрати:

• витрати на утримання, ремонт і знос цехових споруд;

• витрати на оплату праці допоміжного персоналу;

• адміністративно-управлінські витрати.

При розробці заходів з економії витрат велике значення має їх розмежування на основні та накладні, що враховує ступінь участі витрат у процесі виробництва.

Основні витрати безпосередньо пов’язані з процесом виготовлення товарів та мають місце за будь-яких умов виробництва. Це витрати на сировину і матеріали, на амортизацію і ремонт основних фондів, на заробітну плату робітників.

Накладні витрати пов’язані з управлінням підприємством, з реалізацією товарів, невиробничими витратами. До накладних витрат відносяться: заробітна плата управлінського персоналу, поштово-телеграфні, канцелярські витрати, витрати на відрядження, позареалізаційні витрати, витрати від браку.

Залежно від масштабу виробництва витрати поділяють на умовно-змінні та умовно-постійні.

До умовно-змінних витрат відносять ті витрати, абсолютна сума яких пропорційно зростає зі збільшенням випуску продукції і зменшується при його скороченні.

Умовно-постійні витрати – це витрати, абсолютна сума яких при збільшенні (зменшенні) випуску продукції істотно не змінюється.

З метою ефективного управління витратами виробництва їх групують на зовнішні та внутрішні, середні та граничні.

Зовнішні витрати – це грошові витрати, які підприємство несе при розрахунках з постачальниками, партнерами, найманими робітниками і т.п.

Внутрішні витрати – це витрати власних ресурсів (трудових, матеріальних, фінансових). Обсяг внутрішніх витрат визначається умовами альтернативного використання власних ресурсів.

Середні витрати – це витрати у розрахунку на одиницю продукції.

Граничні витрати – це додаткові витрати, пов’язані з виробництвом додаткової одиниці продукції.

Концепція граничних витрат дозволяє визначити витрати при розширені виробництва або їх економію при скороченні обсягу виробництва на певну кількість одиниць. Причому ці показники можуть суттєво відрізнятися від середніх витрат. Дана концепція є важливою для розрахунку прибутку підприємства, а також для обґрунтування оптимального обсягу виробництва.

Закон зменшення віддачі ресурсів: “Починаючи з певного моменту, послідовне додавання одиниць змінного ресурсу (наприклад, праці) до незмінного фіксованого ресурсу (капіталу, землі) дає менший додатковий продукт у розрахунку на кожну наступну одиницю змінного ресурсу”.

Таким чином, виробник може виявити потенціал задіяного ресурсу і не допустити його перенасичення, так як це веде до росту середніх витрат та підвищення ціни.

Для виявлення резервів зниження собівартості необхідно визначити фактори, які обумовлюють це зниження. Під факторами зниження собівартості продукції (робіт, послуг) розуміють усю сукупність рушійних сил і причин, які визначають її рівень та динаміку.

Розрізняють такі фактори зниження собівартості продукції:

1) підвищення технічного рівня виробництва, зокрема упровадження нової прогресивної технології, підвищення рівня механізації та автоматизації виробничих процесів; розширення масштабів використання й удосконалення техніки і технології, що застосовується; краще використання сировини та матеріалів;

2) поліпшення організації виробництва і праці, тобто удосконалення управління виробництвом і скорочення витрат на нього; упровадження наукової організації праці; поліпшення використання основних виробничих фондів; поліпшення матеріально-технічного забезпечення; скорочення транспортно-складських витрат тощо;

3) зміна обсягу виробництва, що зумовлює відносне скорочення умовно-постійних витрат у результаті зростання обсягу виробництва;

4) зміна структури, асортименту та поліпшення якості продукції.