Глава 7

• розробляє проекти нормативних документів, що визнача­ють функціонування стаціонарних установ та порядок надання в них соціальних послуг підопічним;

• надає необхідну методичну, організаційну допомогу на міс­цях в організації діяльності різних видів стаціонарних установ;

• розробляє програми соціальної реабілітації хворих дітей та дітей-інвалідів, які перебувають у стаціонарних установах, підтримує зв'язки з науковими й освітніми закладами з цих питань;

• контролює повноту надання громадянам похилого віку та інвалідам, які перебувають у стаціонарних установах, пільг і переваг, передбачених чинним законодавством, вносить пропо­зиції з цих питань.

7.2. Заклади інтернатного типу міністерства праці та соціальної політики україни

Стаціонарне соціальне обслуговування в системі Міністерства праці та соціальної політики України спрямоване на надання різнобічної соціально-побутової допомоги особам похилого віку та інвалідам, які частково або повністю втратили здатність до самообслуговування і за станом здоров'я потребують постійного догляду та нагляду. Таке обслуговування включає заходи щодо створення особам похилого віку та інвалідам найбільш адекват­них для їх віку і стану здоров'я умов життєдіяльності, а також реабілітаційні заходи медичного, соціального та лікувально-трудового характеру, забезпечення догляду і медичної допомо­ги, організацію відпочинку та дозвілля. Соціальне обслугову­вання осіб похилого віку та інвалідів здійснюється у стаціонар­них установах соціального обслуговування, профіль яких від­повідає їх віку, стану здоров'я та соціального становища.

На початок 2004 р. ліжко-мережа будинків-інтернатів харак­теризувалася такими даними:

Тип інтернатної установи	Кількість інтернатних закладів	Кількість місць
		План	Фактично	Зайнято
Будинки-інтернати для громадян похило­го віку та інвалідів	88	14 050	14171	13 586
Пансіонати для вете­ранів війни та праці	21	3 849	3 863	3 724
Спеціальні будинки-інтернати	4	638	643	601
Психоневрологічні інтернати	145	27 888	28120	26 664
Дитячі будинки-інтер­нати	56	8 984	8 978	7 856
Усього	314	55 409	55 775	52 431

І. Стаціонарні установи органів праці та соціального захи­сту населення мають свою передісторію. Вони існували ще до революції і називались будинками для бідних, приютами, бого-дільнями. Як правило, підпорядковувалися приватним особам, благодійним товариствам, окремим містам і земствам, які їх фі­нансували. Держава не брала участі в утриманні цих закладів, а благодійних пожертвувань не вистачало, і тому кількість місць у цих закладах була недостатньою, а їх матеріальна база потре­бувала зміцнення.

Перша світова і громадянська війни спричинили появу вели­кої кількості інвалідів, одиноких немічних людей. Виникла го­стра потреба в їх утриманні. Коштів для будівництва відповід­них приміщень для утримання цих категорій людей держава не мала. Як вихід, на такі цілі почали використовувати конфіско­вані поміщицькі садиби, монастирські споруди тощо.

РНК України своїм декретом "Про націоналізацію всіх бла­годійних закладів" від 4 березня 1919 р. передала приватні та громадські заклади, що обслуговували непрацездатних і неіму-щих (дитячі приюти, богодільні, інвалідні будинки, притулки) з усім їх майном і коштами Комісаріату соціального забезпечен-

224