3. Ідея національного рідномовного виховання і. Огієнка

Іван Огієнко (1881—1971) народився в м. Брусйлів Житомир­ської області. Закінчив Київський університет, де працював до­центом, професором. Добре знав і вивчав історію школи в Україні.

Написав ряд підручників для українських шкіл: «Рідна мова» (1917)«Рідне писання» (1918), «Українська граматика» (1918), «Укра­їнські шкільні мотиви» (1921). Працював вчителем середньої школи та комерційного училища в Києві, приват-доцентом і професором університетів у Києві, Кам’янці-Подільському, Варшаві, Брно, Мо- нітобі, деканом Колегії Святого Андрія Первозванного у Вінніпезі.

Однією з найвідоміших сучасному читачеві наукових праць І. Огі­єнка є «Українська культура» (1918), де він постає як дослідник істо­рії освіти та культури України. Звертаючись до епохи українського Відродження (XVII—XVIII ст.), вчений зробив висновок про культу­рно-освітнє посередництво України між заходом і сходом, та про регенерацію української наукової думки у Московській державі.

У 1918—1920 рр. І. Огієнко керував Міністерством освіти і ві­росповідань Української Республіки та Кам’янець-Подільським державним українським університетом. За дорученням уряду Ди­ректорії він видав наказ про перехід на українську мову викладан­ня в школах усіх типів; створив комісію з опрацювання українсь­кого правопису; видав постанову про запровадження обов’язково­го безкоштовного навчання дітей шкільного віку.

Головним у розвитку духовності української молоді І. Огієнко вважав християнську доброчесність, справедливість і працьови­тість. Ці риси можливо виховати, на думку вченого, лише на ос­нові рідномовного виховання і тільки в родині. Таким чином, прин­циповими рисами педагогічних поглядів І. Огієнка можна вважа­ти: рідномовність; родинність; залучення християнських ідеалів.

Згідно з цим основними завданнями освітньо-виховного про­цесу в навчальних закладах України повинні бути: Українізація всіх типів навчальних закладів; доступність і єдність навчання; створення системи підготовки національних педагогічних кадрів.

4. Особливості розбудови загальної, професійної й вищої школи у 20-ті роки

г) Доба УРСР (Української Радянської Соціалістичної Республіки) (1919—1921)

В цей період керівництво системою освіти прийняв на себе На­родний Комісаріат Освіти, який здійснив наступні кроки в рефор­муванні освітньої галузі: запровадження єдиної трудової політехніч­ної школи і пропаганда трудового характеру навчання і виховання;

формування соціально-педагогічного напрямку досліджень науковців та вчительства (за підтримки Г. Гринька, Я. Ряппо); введення дво­ступеневої системи освіти (з 8 до 13 років та з 14 до 17); перетворен­ня першого ступеня в дитячий будинок, а другого — в політехнічну школу із залученням до певного виду професійної діяльності.

Таким чином, Народний Комісаріат Освіти запропонував свій шлях розбудови шкільництва для найширших мас населення Укра­їни. При цьому кожна з національних меншин, що населяли Укра­їну, також могла заснувати свої навчальні заклади з викладанням рідною мовою. Початок 20-х років став періодом створення ні­мецьких, польських, чеських, єврейських шкіл в Україні.

д) Доба непу (1921—1926 pp.)

В цей період розвиток освіти в Україні характеризувався про­явом двох протилежних тенденцій: залучення до української систе­ми освіти загально радянських педагогічних ідей, шо було проди­ктоване створенням Союзу PCP; формування в освіті Української PCP специфічних рис в організаційному та змістовому відношен­ні. Основою цієї відмінності став розвиток соціально-педагогіч­них наук на основі рефлексології, в орієнтації на основі рефлек­сологічні моделі Західної Європи.

Видатні науковці-педагоги 20-х років — О. Залужний, В. Про- топопов, І. Соколянський, Я. Чепіга, Я. Мамонтов — сформували підвалини розвитку цієї науки. Видавався науковий журнал «Укра­їнський вісник експериментальної педагогіки та рефлексології». Як наука педологія включала в себе цілий ряд дисциплін — антропо­логію, анатомію, фізіологію, історію, етнологію, етнографію. Пе­дагогіка також стала одним із структурних підрозділів рефлексо­логії і повинна була виконувати функцію реалізації теоретичних засад, що розроблялись педологією.

Отже, перші десятиліття XX століття в українській освіті мож­на визначити як період культурно-освітньої нестабільності.

Формування незалежності України вивільнило значний науко- во-педагогічний потенціал української інтелігенції, спричинило до розгортання широкої мережі українських навчальних, та наукових закладів різного рівня, а також громадських культурно-освітніх орга­нізацій. Основними принципами, на яких будувалася українська освіта у 1905—1926 pp., можна вважати рідномовність, доступність, рівно­правність у отриманні знань. Створення Союзу PCP та формування єдиної радянської системи освіти уніфікувало українську школу і ніве­лювало специфіку, якою вона відрізнялась у 20-ті роки XX століття.