Тема XIV

176

ретворився з видання для українських родин у репрезентативний всеукраїнський літературно-науковий орган, що виходив аж до кінця XIX ст., коли його заступив «Літературно-Науковий Вісник», сторінки якого в часи редагування М. Грушевським та І. Франком збагатилися цілою низкою перлин красного письменства.

Заходами діячів Товариства головний на Західній Україні Львів­ський університет, хоча і поволі, через перепони з боку поляків, поступово робив кроки на шляху до українізації: збільшувалася кількість українських кафедр, української професури (на кінець XIX ст. тут було вже 9 професорів-українців: М. Грушевський,

О. Колесса, К. Студинський, С. Дністрянський, П. Стебельський, В. Вергановський, С. Рудницький, С. Томашівський, І. Свенци- цький). Більш активними й масовими (за участю студентів) стали виступи щодо відкриття самостійного українського університету. Ці вимоги набули такого розголосу, що австрійський цісар навіть погодився на відкриття університету в 1916 році, проте на заваді стала Перша світова війна.

Товариство активно здійснювало опіку над студентською мо­лоддю. Воно мало кілька фондів, з яких давало стипендії студен­там. Товариство дбало також і про українські середні школи, ви­магало від уряду поширення мережі українських гімназій, які, хоча й повільно, постійно зростали. Варто відзначити тісний зв’язок Товариства з наддніпрянськими вченими і культурно-освітніми діячами. НТШ всіляко допомагало їм в їх тяжкій боротьбі проти царського уряду і великодержавницької шовіністичної російської громадськості за права української нації.

3. Ідея національного шкільництва м. Грушевського

Після Т.Г. Шевченка та І.Я. Франка постать М.С. Грушевсько­го є найвидатнішою в українській культурі. В 1894 р. він за пора­дою свого вчителя Володимира Антоновича, видатного українсь­кого історика, переїздить до Львова й займає посаду професора історії України у Львівському університеті, на якій перебуває до 1914 р. Одним із головних завдань громадсько-наукової, літера­турної та освітньої діяльності Грушевського у цей період було, за його словами, «обстоювання українства як на російському, так і на галицькому грунті».

Рельєфно виступає велич його особистості в довголітньому (1897—1913) керівництві Науковим товариством ім. Т.Г. Шевчен­ка. З його керівництва починається новий період у праці та роз­витку цього Товариства, в якому він виявив себе негіеревершеним організатором наукового й літературного життя. Саме він пере­творив Товариство з чисто літературного в науково-літературне і прагнув того, щоб на його Грунті заснувати в Україні Академію

Наук, та світова війна завадила йому цього досягти. Часи голову­вання М. Грушевського в НТШ — це золота доба наукового роз­витку українознавства і впровадження українознавчих дисциплін у світову науку. В його планах було зробити Товариство свого роду трампліном, з котрого українське національне життя мало підня­тися на висоти повної культурної незалежності й знайти визнання свого академічного характеру в світових наукових колах.

Незважаючи на сильний польський опір в австрійському уряді щодо надання НТШ титулу Академії Наук, Товариство під керів­ництвом Грушевського з успіхом виконувало функцію найвищої української наукової установи в Галичині, яка також мала сильний вплив серед українських науковців на Наддніпрянській Україні. Грушевський в той час був не лише найвидатнішим українським істориком, але й винятково здібним організатором. Проте він доб­ре розумів, що головний центр українського наукового життя по­винен бути в столиці України — Києві, який до 1905 року не мав змоги заснувати наукового товариства з виразним українським на­ціональним обличчям з причини насильної русифікації української культури на Наддніпрянщині. Коли в 1905 році було скасовано за­борону українства, проголошену 1876 року, київські науковці, які гуртувалися в «Старій Київській Громаді» та її органі «Киевская Ста­рина», вирішили приступити до організації Українського Науково­го Товариства. 29 квітня 1907 року на загальних зборах УНТ Гру­шевський був обраний його головою. За свою організаційну модель УНТ взяло Наукове Товариство ім. Т.Г. Шевченка. Грушевський як голова НТШ у Львові та УНТ у Києві спричинився до об’єднан­ня наукових сил із різних українських земель і до створення ще до 1918 року, як він писав згодом, безтитульної академії наук.

Дещо пізніше у резолюціях, винесених на Всеукраїнському вчительському з’їзді, що відбувався 5—6 квітня 1914 року в Києві, секція вищої школи ухвалила звернутися до Української Централь­ної Ради із заявою про організацію на основі УНТ Української Академії Наук як неминуче потрібного органу розвитку україно­знавства і взагалі науки українською мовою. У кінцевому резуль­таті в 1920—1921 роках УНТ прилучилося і злилося з новонаро­дженою Академією Наук. Давня мрія Грушевського, його попере­дників і співробітників створити всеукраїнське наукове вогнище до певної міри була здійснена.

Проте Грушевський не обмежувався тільки науковою діяльні­стю. Поруч з нею він виконував велику культурно-освітню робо­ту: виступав із публічними доповідями, співробітничав у львівсь­кій пресі, заснував загальноукраїнський літературний і науковий місячник «Літературно-Науковий Вісник» (1898), плідна діяльність якого високо оцінена в історії української літератури, культури й освіти. Роком пізніше за його ініціативи з’явилася «Українська Видавнича Спілка» — перше на всю Україну книжкове видавницт­во. Крім того, він співробітничав у київському щомісячному істо- рико-етнографічному та літературному часописі «Киевская Ста­рина», що відіграв велику роль у розвитку української культури в умовах Російської імперії.

Грушевський на власні кошти заснував у Києві школу імені свого батька. Намагаючись забезпечити нормальний розвиток укра­їнського національного шкільництва в Галичині, він очолював львівську Крайову Шкільну Раду.

У період еміграції ним був створений Український соціологіч­ний інститут (УСІ), програмою якого передбачалося вивчення стану соціального руху в Україні та в світі, а також утворення зв’язків з міжнародними та національними організаціями, інформування цих організацій про соціальний український рух, українську куль­туру й освіту. Одним з головних завдань інституту була організа­ція педагогічної діяльності. Для цього Михайло Грушевський під­бирає необхідні педагогічні кадри, створює спеціалізовану бібліо­теку, розробляє план дій, організовує викладання соціальних

і культурно-освітніх наук. Цикл лекцій, які читали співробітники УСІ й сам Грушевський, присвячувався широкому колу питань з проблем соціально-економічного й культурно-освітнього напрям­ку, історії української революції, її культурних і освітніх проблем. Інститут займався також активною видавницькою діяльністю: було видано 10 найменувань книжок з різних питань, у тому числі освіт­ніх. До речі, примірники цих книжок інститут розсилав у всі най­більші бібліотеки світу, причому безкоштовно, з метою розповсю­дження відомостей про Україну. Функціонування інституту припи­нилося у зв’язку з від’їздом Грушевського в 1924 р. на батьківщину, бо прохання перенести його на український грунт Наркомат осві­ти України не задовольнив.

Особливо слід відмітити заслуги Грушевського у відстоюванні права українського народу на навчання дітей рідною мовою. У бо­ротьбі за українську мову він дуже ґрунтовно обговорює справу заснування українських кафедр при університетах (у Львівському університеті йому вдається це зробити), енергійно піднімає голос за те, щоб створити приватні українські гімназії (у Львові вона таки була створена).

Грушевський прагне розвинути національну самосвідомість укра­їнського народу, роз’яснити йому, хто він такий і звідки з’явився, де його витоки, як йому треба відноситись до своєї материнської мови і навчання своєю мовою. Видатний вчений пише й публікує цілу низку відповідних статей, об’єднує їх у збірки «Хто такі укра­їнці і чого вони хочуть», «На порозі Нової України», «Вільна Україна».

На теренах шкільництва Грушевський підкреслює, що першим принципом організації народної освіти й національного вихован­ня має бути навчання рідною мовою. Для втілення цього принци­пу він друкує одну за другою серії статей. Турбота про статус україн­ської мови як національної уявляється Грушевським ключовою в процесі національного становлення.

Грушевський вважав, що серед усіх потреб розвою національно­го виховання потреба рідної школи є найголовнішою, бо народ, який не має своєї школи, ніколи не виб’ється на самостійну дорогу існу­вання; він може бути лише пасинком чужих народів. Отже, Грушев­ський, відстоюючи право українського народу мати свою народну мову і навчати своє підростаюче покоління цією мовою, зробив ве­ликий внесок у розбудову національної системи освіти в Україні.