48. Головні концепції філософії історії. Суб’єкт історії. Закони та рушійні сили історії, проблеми її смислу.

Філосо́фія істо́рії або історіосо́фія — розділ філософії, що займається проблемами сенсу історії, її закономірностями, основними напрямками розвитку людства та історичним пізнанням.^[1]Філософія історії покликана відповісти на питання про те, що є історія.

Гегелівська концепція.

Великою заслугою Гегеля в історії філософії є постановка питання про єдність логічного і історичного. В основі природних явищ і духовному житті людей, відповідно до ідеалістичній діалектиці Гегеля, лежить рух свідомості, логічний процес, зміст якого складають поняття, категорії, логічні закони, тобто усі абсолютизовані логічні абстракції. В цьому міркуванні гегелівської діалектики укладена геніальна думка про те, що логіка і теорія пізнання є узагальненням історичного процесу. Рух цих понять здійснюється по колу, тому що в абсолюті початок і кінець по Гегелю співпадають.

Це міркування має свої недоліки. З одного боку Гегель стверджує, що прогрес людства здійснюється по замкненому колі, і цим самим він заперечує революційний розвиток в сучасному і майбутньому, а з другого – філософ в інших роботах доклав багато зусиль, щоб вивести свої закони діалектики, тобто закони розвитку, які підтверджують поступовий рух уперед, перехід кількості у якість та можливість революційного перетворення явищ як природного так і суспільного життя.

В роботі “Філософія історії” Гегель тлумачив становлення суспільства як “поступовий перехід”, що виключав революційні перетворення суспільного життя. Цей свій погляд він підтверджував прикладами з тогочасного революційного життя.

Шпенглер

Філософ розглядав світову історію не в цілому, а розділяючи її на складові – форми. Він досліджує види, типи таких форм, причому з дуже великим біологічним нахилом. Вихідне, ключове поняття філософії історії Шпенглера – це поняття “органічне життя”, “живі форми”. Такими живими формами, або великими індивідами світової історії Шпенглер вважав, однак, не цивілізації, а культури. На його думку, трактування історії як єдиного, поступального процесу є неспроможним.

Загалом, вважав Шпенглер, історичний процес конституюють вісім великих культур: єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, “аполлонівська” (греко-римська), “магічна” (візантійсько-арабська), “фаустівська” (західноєвропейська) і культура майя.

Кожна історична культура – великий індивід історії, жива суперістота рослинного типу. На цій підставі Шпенглер вважає доречним використання для її характеристики поняття габітус. Габітус – це біологічний термін для позначення своєрідності зовнішнього вигляду рослини, рідше тварини. Шпенглер застосовує це поняття для визначення особливостей тієї чи тієї історичної культури, розглядає його як конкретизацію поняття стилю.

За тривалістю свого існування культури, подібно до біологічних особин одного виду, по суті не відрізняються. Ідеальна тривалість життя кожної культури становить, за Шпенглером, 1000 років. Але спільним для всіх культур є не тільки загальний строк існування. Кожна культура, кожна рання пора, кожне піднесення й спадання, кожен з її внутрішньо необхідних рівнів і періодів мають, наголошує мислитель, певну, завжди однакову, таку, що завжди повторюється зі значущістю символу, тривалість.

Шпенглеровське переосмислення історії є спробою на рівні найвищих узагальнень філософії по-іншому подивитися на розвиток людства. Біологічний підхід до розуміння змін культур і цивілізацій, а також розуміння суспільства в часи активної діяльності мислителя було дуже розвиненим і популярним серед науковців, що і надало працям Шпенглера оригінального характеру.

Суб’єкт історії — це особа в єдності її загальнолюдських та

індивідуально-неповторних виявлень. Унаслідок того суб’єкт історії

набуває не лише особистих, а й особливих виявлень: це особа як

представник певних соціальних спільностей — верств, станів, народу,

держави, етносу й т.ін.

Важливим для соціальної філософії є визначення рушійних сил та суб'єктів історичного процесу. 1) Основними рушійними силами соціального розвитку слід вважати потреби, інтереси, цінності. Вони можуть бути індивідуальними і суспільними, матеріальними і духовними. 2) Суб'єктами творення і розвитку суспільства виступають також маси і особи. Дійсним творцем історії є народ, народні маси. Вони породжують сторичних осіб, які мають вирішальний вплив /як позитивний, так і негативний/ на хід історії. Існує два хибні підходи до природи історичного процесу - фаталізм та волюнтаризм. Фаталізм - це філософські погляди, які стверджують, що історичний процес є фатальним, необхідним, а народні маси та історичні особи не мають впливу на його розвиток. Волюнтаризм - це філософське вчення, яке заперечує або ігнорує об'єктивні закони розвитку і вважає, що управління суспільним процесом можна досягти силою за допомогою дії історичних осіб. Така філософія веде до тоталітаризму, фашизму та культу особи. 3) Рушійною силою суспільства є соціальна революція. Її роль полягає в докорінній зміні усталених суспільних відносин і створенні нової суспільно-економічної формації шляхом класової боротьби. Існують такі типи революцій: буржуазна та соціалістична, які розрізняються за своїм характером і рушійними силами. Рушійними силами революції, як правило, є народні маси, прогресивні класи та виразники їхніх інтересів - партії. Соціальні революції можуть здійснюватися як шляхом насильства, так і мирним шляхом за допомогою докорінних реформ. Для кожної революції повинні існувати об'єктивні та суб'єктивні передумови, революційна ситуація, від якої залежить форма революції - мирна чи немирна. В сучасних умовах найбільш типовою є мирна форма революції, яка вирішує корінні соціальні питання /зміну влади/ економічних відносин політичними та економічними методами за допомогою реформ. 4) Важливим і постійним джерелом та рушійною силою суспільного розвитку, економічною основою кожної соціальної революції є протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами. Це протиріччя спонукає суспільство до дотримання загальною соціального закону - закону відповідності виробничих відносин характеру і рівневі розвитку продуктивних сил, тобто до рівноваги між ними. 5) Рушійною силою розвитку суспільства є також політична система, найбільш яскраво виражена у формі держави. Політична система - це система політичних партій, організацій, інститутів, рухів та відносин між ними. Політична система органічно входить до надбудови суспільства та обслуговує економічний базис. Важливим компонентом надбудови є держава. Це основна форма управління суспільством політичними засобами. Вона виникла після появи класів і необхідності встановлення злагоди між ними. Існує два погляди на сутність держави: марксистський, який вважає, що держава має класовий характер і є органом насильства, та загальнолюдський, за яким держава - це орган управління і досягнення блага. Другий погляд посідає нині провідне місце. Тип держави завжди відповідає суспільно-економічній формації - рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична, постсоціалістична. Держава, спираючись на владу, органи управління, армію, карні органи, розвідку, бюрократичний апарат тощо виконує дві функції - внутрішню і зовнішню. Основними Формами правління є монархія, конституційна монархія, республіка, парламентсько-президентська, або президентсько-парламентська, влада. В країнах СНД та Україні йде боротьба за створення незалежних демократичних правових держав з існуванням парламенту /законодавчої/, президента /виконавчої/ та судової влади /за наявності багатопартійної системи.