26. Простір та час, як форми існування матерії. Поняття соціального часу.

Важливою і невід'ємною формою існу¬вання матерії є простір і час. Категорія простору виражає властивості об'єктів бути протяжними, займати фіксоване місце серед інших, межувати з іншими об’єктами в структурній організації матеріального світу. Поняття простору має смисл тоді, коли воно по-в'язано з існуючою матерією, яка є диференційована, структуролізована. Якби світ не мав своєї складної структури, не розчленову¬вався на окремі предмети, а ці предмети не членувались би на ще більш дрібні елементи, пов'язані між собою, то тоді поняття прос¬тору не мало б сенсу. Як зазначалось, об’єкти матеріального світу постійно перебувають у русі і розвитку. Вони являють собою процеси, які розгортаються по певних етапах. В них можна виявити деякі якісні ета¬пи, певні стадії, які змінюють одна одну. Зміна цих стадій має характеризуватися певною повторюваністю. Такі особливості процесів характеризуються поняттям тривалості. Порівняння різних тривалостей виступає основою для кількісних вимірів, таких як швид¬кість, ритм, темп та ін. Абстрагування цих характеристик від самих процесів дає нам уявлення про таку форму існування матерії як час. Простір є тривимірним, він має довжину, ширину і висоту; час - є одномірним, бо він характеризується тривалістю. В фізиці ці виміри в певних випадках поєднуються, створюючи характеристику чотирьох вимірного простору - часу. В математиці є поняття помірного простору, в якому багатовимірність має умовний характер і використовується для структурного виразу властивостей розглядуваних об’єктів. Поняття багатовимірності використовується і в суспільних науках, коли мова йде про оцінку сутності людини, структуру суспільства, рівень його розвитку тощо.

Соціальний час – це форма буття соціуму, яка виявляється в зміні послідовних подій та складається з соціальних й індивідуальних уявлень. Час не існує поза соціальними змінами, бо події – це суть соціального змісту темпоральності, що характеризується тривалістю та послідовністю соціальних явищ в їхній взаємодії.

Поняття “соціальний час” використовують як узагальнення всіх різноманітних значень часу щодо суспільства, воно стає синонімом “історичного часу.” Можна визначити соціальний час як час існування, функціонування та розвитку суспільства, як “сукупність соціальних систем, від людини до соціально-економічної формації і людського суспільства в цілому, тобто, це час суспільного буття людей, їхня матеріальна діяльність і відносини, в які вони вступають в процесі діяльності.

26. Зміст і форми філософського вчення про розвиток ( діалектична та метафізична концепції)

Слово діалектика походить з давньогрецької мови. У первісному своєму значенні воно виражало мистецтво вести бесіду. Сократ і Платон діалектикою називали «мистецтво задавати питання й давати на них відповіді», мистецтво перемагати в полеміці зі своїм опонентом.

Нового змісту надав діалектиці Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Він розглядав діалектику як, перш за все, вчення про всезагальний зв’язок усього, що існує, з усім існуючим іншим. Саме такий підхід надає змогу розглядати і природу, і суспільство, і людське мислення не відриваючи їх одне від одного, а в їх органічному взаємозв’язку. Вчення ж, що базується на запереченні наявності в дійсності зв’язків усього з усім, Гегель назвав – на противагу діалектиці – метафізикою, запозичивши це слово також з античної філософії.

Подвійним змістом терміна діалектика обумовлене роздвоєння напрямків розвитку неї самої. Якщо сократівсько-платонівська діалектика послідовно просувалась у напрямку: діалектика – діалог (розмова) – дискусія (публічне обговорення якогось спірного питання) – дискурс (логічне обґрунтування доводів у ході дискусії), то започаткована Гераклітом діалектика, що згодом одержала назву наївної або ж стихійної (на відміну від діалектики Гегеля, яку прийнято називати ідеалістичною, і, відповідно, К.Маркса – матеріалістичною) отримала своє продовження в різного роду спробах – більш чи менш послідовних – виявлення джерела й певних закономірностей руху як саморуху, розвитку як саморозвитку.

Діалектика у всіх трьох її названих формах заснована на вимозі розглядати всі існуючі речі (предмети, явища, процеси) у їхньому взаємозв’язку, у русі та у розвитку. Метафізика ж – ізольованими одне від іншого. Відповідно, й способи (методи) мислення, якими керуються люди в своїй діяльності, поділяються за своїми засадами на діалектичний і метафізичний. Обидва вони мають право на існування, оскільки кожен із них здатний давати позитивний, тобто, ефективний реальний результат. Однак метафізичний спосіб мислення може призвести людину, яка ним керується до бажаного нею результату лише на обмеженому відрізку простору й часу. Тобто, цей спосіб (метод) мислення придатний для вирішення лише локальних задач, в яких ігнорування наявності дійсно існуючих зв’язків, руху й розвитку не веде за собою негативних наслідків. Для задач же, вирішення яких розраховане на більш віддалену перспективу, метафізичний спосіб (метод) мислення непридатний. В цих випадках необхідно керуватись не метафізичним, а діалектичним способом (методом) мислення. Діалектико-матеріалістична філософія, основи якої були закладені К. Марксом (1818-1883) і Ф. Енгельсом (182О-1895), увібрала в себе суттєві досягнення попередньої філософської думки, починаючи з ідейної спадщини філософів Стародавньої Греції та закінчуючи працями мислителів XVIII - початку XIX ст. Особливо великий вплив на формування їх філософських поглядів зробили Г. Гегель і Л. Фейербах, що вони самі неодноразово підкреслювали. Однак створена ними філософська теорія істотно відрізняється від всіх попередніх навчань перш за все тим, що в ній дуже тісно пов'язані між собою філософські ідеї з політико-економічній та науково-соціальної сторонами світогляду. Ця цілісність, взаімообоснованность складових частин світогляду (філософії, політекономії, теорії соціалізму) багато в чому пояснює те значний вплив, яке надавало це вчення на розвиток суспільних процесів у світі. У новій філософії матеріалістична діалектика застосована не тільки до розвитку природи і суспільства, а й до пізнання, до розвитку науки. Пізнання - це процес, який має складний, діалектичний характер, процес, в ході якого відбувається перехід від незнання до знання, від знання часткового, неповного до знання більш повному і глибокому. Вперше в історії філософії в основу теорії пізнання була покладена практика.

що передує, філософія прагнула дати всеосяжну систему знань, підпорядкувати собі і замінити собою інші науки. Філософські системи в минулому часто ігнорували позитивні знання про природу і суспільство, заміняючи наукові відомості вигадкою. Нова концепція доводила, що філософія не є "наукою наук" або "наукою над науками". Діалектичний матеріалізм - це наука, яка вивчає корінні питання співвідношення матерії і свідомості і самі загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення. Досліджуючи найбільш загальні закони розвитку світу, діалектико-матеріалістична філософія виступає наукової методологією приватних наук. Маркс і Енгельс з матеріалістичних позицій підійшли до пояснення не тільки природи, а й історії суспільства. Передує матеріалізм не був послідовним, завершеним. Його представники виходили з матеріалістичних принципів у поясненні явищ природи і ідеалістичних - суспільного життя.

1. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні метафізики і діалектики виявляється в розумінні зв’язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і чому належить майбутнє. Питання стоїть так: нове повністю відкидає старе чи якось його утримує для свого подальшого розвитку? Старе повністю зникає чи в “знятому” вигляді залишається в новому?

З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, котрі виключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого. Однак в об’єктивній дійсності все відбувається значно складніше. Розвиток необхідно включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого розвитку нового. А це вже діалектичний погляд на процес зв’язку нового зі старим, протилежний метафізиці, про що вже йшла мова вище.

2. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні джерела розвитку, руху, зміни. Фактично метафізика його серйозно і не досліджує, обмежуючись уявленням про “першопоштовх” як джерело руху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами, що є недостатнім з точки зору науки, діалектики. Остання таке джерело руху і розвитку вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі матерії через ці суперечності.

3. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні “механізму” розвитку, способу переходу від старої до нової якості. З точки зору метафізики таким “механізмом” є зміна, рух як процес зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення існуючого поза якісними змінами, стрибкоподібним розвитком, коли виникає нова якість на основі кількісних змін.