26. Г. Сковорода – фундатор філософії українського духу. Гуманістичний характер вчення про спорідненя працю.

Його філософські твори можна поділити на 4 цикли:

I – праця “Наркіс. Разглагол о том: Узнай себе”.

II – до якого входять декілька робіт, зокрема “Дружня розмова про душевний світ” 1775 р.

III – “Ікона Алківіадська” та інші.

IV – “Сварка архістратичи Ікхайла з Сатаною про те, чи легко бути бла-гим”.

Мислителя хвилювали проблема соц.нерівності людей, пошуки шля-хів до людського щастя. На його дум-ку, цей шлях лежить через самопіз-нання та працю. Людина повинна займатися у житті тим, що найбільше відповідає її нахилам, а для цього вона має бути незалежною, уникати визискування і слави. Ці переконання зумовили викриття духовенства, старшини, всіх, хто принижував і гнобив народ.

Філософська концепція Сковоро-ди грунтується на тезі про існування трьох світів: макрокосму – всесвіту, який є вічним; мікрокосму – люди-ни; “символічного” світу Біблії. Практичний досвід, який Сковорода вважав джерелом усіх знань, привів до критики релігійних догматів; він піддав сумніву окремі положення Біб-лії, хоча йшукав в ній духовне нача-ло.

Г.Сковорода – один з визначних гуманістів свого часу. Він був широ-ко обізнаний з творами стародавніх і сучасних філософів. Гуманістичні ідеали викладені в поетичних збірках “Сад божественных песней” та “Басні Харковськія”, підручниках з поетики та етики.

Філософія “серця”, вчення про сродну працю, мала дещо утопічний характер в час поневолення укр.ко-зацтва. Бо кріпацтво і “сродна” праця не умісні. Сковорода бачив, що у сусп. панують пригноблення людини, несправедливість, що керівною, ру-шійною силою людських вчинків є матеріальний інтерес.

Гуманістичні, демократичні та просвітницькі ідеї Г.Сковороди вплинули на розвиток передової філософії та сусп.-політ.думки України, а його поетична спадщина заклала підвали-ни класичної української літератури.

Особливий інтерес становить його концепція спорідненої праці. Сковорода чи не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. Смисл людського буття він вбачав у праці, а справжнє щастя — у вільній праці за покликанням. Думка про визначальну роль спорідненої праці у забезпеченні щасливого життя вперше набула загального принципу вирішен¬ня проблеми людського щастя і смислу людського буття.

Безпосереднім суб'єктивним виявом людського щастя Ско¬ворода вважав внутрішній світ, добрий сердечний настрій, душевну міць. Досягти цього можна, виконуючи веління своєї “внутрішньої натури”, пізнаного в собі “бога”. Цією “вну¬трішньою натурою” є спорідненість з певними видами праці. Люди повинні пізнати самі себе, свої здібності й виробити відповідний своїй природі спосіб життя. Спорідненість, покли¬кання і є справжнім “богом” у людині.

У цьому контексті розглядає Сковорода й проблему соціаль¬ної нерівності, визнаючи тільки одну нерівність — нерівність обдаровань і покликань, тобто нерівність “природного” походження. Звідси його принцип “нерівної рівності”. “Бог, — пи¬сав Сковорода, — богатому подобен фонтану, наполняющему различные сосуды по их вместимости. Над фонтаном надпись сія: “Неравное всем равенство”... Меншій сосуд меньше имеет, но том равен есть большему, что равно есть полный”. Крізь відповідну призму і критикує він суспільні вади, ратуючи за моральну перебудову світу шляхом подолання неспорідненої праці, бо саме вона породжує суспільні вади. Треба займатися тією справою, для якої людина народжена.

Великого значення у пізнанні людської природи, у виборі людиною свого місця у житті Сковорода надавав практиці, вправам, завдання яких — вдосконалювати природні дані. Наука і звички повинні спрямувати людину на шлях спо¬рідненої корисної для суспільства праці, яка є основною сфе¬рою вияву сутності людини в її високих духовних прагненнях.