4. Загальна характеристика освіти на західноукраїнських землях

Стан західноукраїнських земель, які з 1340-го року в результаті приєднання до Польщі майже на 500 літ відірвалися від Східної України й попали під польський вплив, на кінець ХVІІІ ст. був дуже невідрадний. У той час, коли над Дніпром зростала вільна козацька держава, західні землі не зазнали таких потужних народних визвольних рухів, як на Правобережжі та Лівобережжі. Вони потерпали від такого кріпацтва й національного пригнічення, якого не знали селяни на Великій Україні.

Щойно, коли 1772 року Галичина (а згодом і Буковина) перейшла під юрисдикцію Австрії, український народ, що населяв ті землі, відчув деяке полегшення. На західноукраїнських землях не було ні національних шкіл, ні освіти. Народ репрезентувало головним чином селянство, яке коротало свій вік у кріпаччині й безпросвітній темряві, та духовенство, яке своїм щоденним життям, освітою й духовними інтересами відрізнялося від селянства. Австрійський уряд, маючи на меті полегшити собі управління захопленою територією, зробив деякі кроки, щоб трохи послабити польський вплив і посилити свої позиції на західноукраїнських землях. Так, у 1782 році кріпацтво було скасоване й замінене на панщину. Одночасно відбулися певні зрушення у справі шкільництва: у 1774-му й 1790-му роках міністерством освіти були видані закони, відповідно до яких на кінець XVІІІ – початок ХІХ сторіччя в Галичині починають з’являтися перші народні школи.

З метою піднесення освіти серед українського духовенства Йосип ІІ, австрійський цісар, започаткував у Львові в 1783 р. духовну семінарію. У Львові й Перемишлі діяли університети з 4 відділами: філософським, юридичним, медичним і богословським.

Про стан справ з викладанням у школах та інших навчальних закладах українською мовою яскраво свідчить той факт, що до існуючих курсів для підготовки вчителів українці доступу не мали. Існувало тільки декілька середніх навчальних закладів. Загалом варто зазначити, що невеликі зрушення, які намітилися в тій порі на західноукраїнських землях, були ще занадто малосильними, щоб домінувати на освітній ниві. Мережа шкіл залишалася занадто слабкою для охоплення всіх дітей шкільного віку навчанням: поза школою залишалося 60% дітей в Галичині, біля 80% на Закарпатті, понад 80% на Буковині. Ще менше молоді було охоплено середньою і вищою освітою.

Нове сторіччя розпочалося для Західної України з добрими ознаками. Важливою подією, яка ознаменувала, з одного боку, початок нового віку, а з другого – зародження сталої національної системи освіти, виявилося прийняття у 1805 році шкільного закону, який визначив мету та зміст навчання, типи навчальних закладів, порядок їх створення та функціонування, їх взаємозв’язок та взаємозалежність.

У відповідь на численні меморіали, що їх слав Іван Могильницький разом з митрополитом Михайлом Левицьким, цісарським наказом від 1818 р. в суто українських школах дозволено було навчати всім предметам українською мовою, а у змішаних школах було введено українську мову як обов’язковий предмет для української молоді.

Справу української мови, літератури у школах, видання книг рідною мовою продовжили в 30-х роках М.Шашкевич, І.Вагилевич та Я.Головацький. Ці високоосвічені, активні представники української інтелігенції, що тоді народжувалася, створили у 1832 р. гурток, відомий в історії під назвою “Руська трійця”, який став провісником національно-культурного відродження на західноукраїнських землях. Вони склали літературно-етнографічний альманах “Русалка Дністрова”, вперше написаний живою народною мовою і фонетичним правописом.

Окрім трьох названих засновників гуртка, до нього входили також М.Ількович та М.Кульчицький. Позиції гуртка розділяли М.Устиянович та А.Могильницький. Вони відстоювали рідномовне навчання, право на існування української літературної мови, збирали та вивчали набутки народної творчості, поширювали освіту серед народу.

Започаткований у Франції, революційний рух 1848-го року швидко охопив Італію, Німеччину та Австрію і знайшов широкий відгук у Галичині, Буковині й Закарпатті. Цього разу Австрія більш рішуче переглянула свою пропольську національну політику й почала виразніше підтримувати своїх “русинів” супроти поляків.

Революційні події в Австрії відчутно окрилили західних українців. У травні 1848р. у Львові було створене політичне товариство “Головна Руська Рада”, яке зайняло позицію відокремленості української мови й українського народу. Відображенням думок і поглядів товариства став тижневик “Зоря Галицька”, перший номер якого вийшов 15 травня 1848 року.

“Головна Руська Рада” зайнялася народною освітою. На полі народного шкільництва українцям вдалося вибороти певні пільги, у тому числі відкрити кафедру руської мови й літератури при Львівському університеті, на чолі якої стояв Я.Головацький. Під егідою “Ради” львівські українці 16-го червня 1848 р. заснували культурно-освітнє товариство “Галицько-Руська Матиця”, призначене дбати про освіту широких верств суспільства, друкуючи й розповсюджуючи популярні книжки та навчально-методичну літературу.

Новий етап в освітній галузі пов’язаний з проголошенням нової конституції 1867-го року, яка надавала всім народам Австро-Угорщини право на розвиток національної культури, мови, школи. У 1868р. видається шкільний закон, у якому проголошуються принципи організації та діяльності початкових шкіл і учительських семінарій. Ним передбачався перехід шкіл з підлеглості церковним властям до світських шкільних органів. Для керівництва початковими, середніми й професійними школами була створена Крайова Шкільна Рада, а пізніше – повітові та місцеві шкільні ради. Закон проголосив обов’язкову й безкоштовну початкову 6-річну освіту, право навчатися рідною мовою. Істотно змінювалися існуючі типи шкіл: замість парафіяльних, тривіальних і головних шкіл установлювалися одно-, дво-, три- і багатокласні школи світського характеру, єдині для сіл і міст.

Починаючи з 60-х років, на західноукраїнських землях помітно розвивається середня освіта – гімназії й реальні училища. Термін навчання в гімназіях становив 8 років, а в реальних училищах – 7років. Закінчення гімназії давало право вступу в університет, а реального училища – у вищі спеціальні навчальні заклади. Навчання було платним. Висока плата за навчання, витрати на учнівську форму й утримання – все це було під силу тільки заможним людям. До цього часу навчання проводилося німецькою мовою, а з 1867 р. урядовим законом в Галичині вводилася польська мова викладання, на Закарпатті – угорська (мадярська). На Буковині мовою викладання залишилася німецька.

Становлення українських середніх навчальних закладів відбувалося дуже повільно. Тільки в 1874 р. українська мова навчання вводиться в першій (академічній) гімназії Львова. Під кінець панування Австро-Угорщини на Галичині існувало 5 державних українських чоловічих гімназій, в яких навчалося менше 4 тисяч учнів, що становило 22% всіх учнів гімназій. Крім державних, працювали 2 приватні українські чоловічі (Городенка, Рогатин) та 3 приватні утраквістичні (німецько-українські) гімназії (Яворів, Рогатин, Турка).

Становище з вищою освітою в Західній Україні не можна було назвати задовільним. На початку ХХст. тут функціонувало лише 4 вищих навчальних заклади: університети у Львові (1661) та Чернівцях (1875), політехнічний Інститут у Львові (1844) та академія ветеринарної медицини теж у Львові (1897). У другій половині ХІХ ст. реформувалася і педагогічна освіта. В Галичині й на Буковині почали створюватися вчительські семінарії з 4-річним терміном навчання.