Виховання з урахуванням культурних особливостей

Такий погляд на культуру дає змогу говорити про три аспекти виховання: соціальний (прийняття цінностей, норм, заборон), індивідуальний (виокремлення себе з середовища: самовизначення, самоствердження, самореалізація тощо) і комунікативний (взаємодія з середовищем).

Перший аспект передбачає виховання через вплив середовища, яке ми ще називаємо атмосферою школи, або її духом, - і це цілком педагогічні категорії.

Давно відомо, що в хороших школах педагоги протягом багатьох років терпляче вибудовують ідеологію школи, яку б неодмінно прийняли як дорослі, так і діти. Приймаючи цінності середовища, дитина стає частиною спільноти, отримує можливість пишатися цією причетністю (чи не тут бере початок патріотизм?), несе відповідальність перед нею (якість, необхідна для члена громадянського суспільства)... «Тату, а знаєш, дівчинка з нашого класу перемогла на змаганнях із гімнастики, - радіє дочка, прийшовши з гімназії, - ми її всім класом вітали!» А я радію з того, що нам пощастило з класним вихователем, Валентиною Володимирівною Зоріною. Серед багатьох її чеснот - уміння зробити досягнення кожної дитини предметом гордості всього класу.

Кожен із нас звик до атмосфери свого уроку. Але завітаймо разом зі своїм класом на уроки колег: ми зрозуміємо, наскільки відрізняються система взаємин, стиль роботи, способи виконання завдань та інші складові уроку. Вони не кращі й не гірші: вони - різні! І добре, коли в шкільні роки в людини виробляється здатність активно адаптуватися, розвиватися в різних соціальних середовищах, оскільки саме так вона стає Особистістю!

Другий аспект повертає нас до проблем самостановлення дитини, яке неможливе без пошуків сенсу свого існування.

Часто це зовсім нескладно - виявити повагу до людини. Але як багато це дає! Зі свого шкільного дитинства пам'ятаю, як одного разу наш класний керівник Риторія Іванівна Котова сказала: «Всі ми знаємо, що Микола Боритко займається в народному театрі ляльок, але не були на його виставах. Колю, може ти запросиш нас на виставу?» І я запросив, і весь наш театральний колектив знав, що в той день була особлива вистава - в залі мій клас із класним керівником. Вистава завершилася не оплесками - оваціями! Після неї мене оточили однокласники, я з гордістю показував їм наше життя за лаштунками, знайомив з іншими артистами, режисером...

Це не протиставлення спільноті: адже твоя цінність зростає, якщо ти можеш дати своєму співтовариству те, чого інші не можуть, якщо ти не тільки особистість, а й яскрава Індивідуальність!

Третій аспект розкриває таїнство виховання через взаємодію. На своїх заняттях із педагогами я іноді пропоную таку вправу. Трьом добровольцям із зав'язаними очима даю торкнутися до різних місць розрізаного яблука: до шкірки, хвостика, м'якоті. Потім пов'язки знімаємо, і педагоги разом намагаються з'ясувати, якого предмета вони торкалися. Швидше за всіх до правильного висновку приходять керівники підліткових клубів: вони звикли вислухувати інших (підлітків, їхніх батьків), бачити проблему з різних боків, не відкидати різні погляди, а зіставляти їх, узагальнювати, підсумовувати. Досить швидко доходять згоди педагоги додаткової освіти й керівники шкіл: їхня професія теж привчає до взаємодії. Гірший результат, на жаль, у вчителів: вони звикли до «єдино правильного» погляду. Дуже прикро, що себе я вся частіше ловлю саме на цьому. Хотілося б вірити у відродження в школі дискусійних клубів, де складається позиція співпраці. Дитина в такій атмосфері не боїться стати «білою вороною». Тоді школа перетворюється на своєрідну громаду, засновану на гуманістичних цінностях. У такій громаді людина стає Суб'єктом, поєднуючи в собі Особистість та Індивідуальність. У такій громаді вже не з'ясовують, чого має бути більше: виховання чи навчання. Життя має бути більше! Осмисленого та змістовного життя - радості Буття!

Перечитавши написане я зрозуміла, що так і не дала «правильного» визначення виховання: визначень може бути безліч, при цьому всі «правильні» і всі неповні. Прагнення довершеності - найнебезпечніше, що може бути у виховній діяльності. Довершеність - це кінець розвитку, буття ж - це процес. Суб'єктом не можна стати, ним можна лише ставати. Сподіваюся, читач пробачить мене за підвищену емоційність у висловлюваннях - науковцю належить писати академічним стилем. Але ж я писав про те, що наболіло; про те, що переживаю сам як педагог, як людина.

Захоплень і заохочень у ваших стосунках має бути як мінімум удвічі більше, ніж покарань і критики. Частіше кажіть дитині «можна», ніж «не можна», «обережно», ніж «не смій», «не роби», «ні».

Такий підхід не означає, що ви не повинні сердитися на дитину чи маєте приховувати свої почуття. Однак слід виявляти своє невдоволення якоюсь дією дитини, а не дитиною загалом. Можна засуджувати вчинки, а не почуття дитини. Навіть якщо дитина відчуває гнів, роздратування, які зазвичай вважають поганими, не засуджуйте її. Якщо вона їх відчуває, це означає, що на те є причини. Ви можете шукати ці причини самі або разом з дитиною.

Схвалення має бути конкретним. Часто батьки бояться «перехвалити», щоб дитина не стала самозакоханою, переконаною в тому, що на світі є тільки вона та її потреби. Ви можете не просто казати «ти чудовий», «ти найкрасивіша (найрозумніша, найдобріша)» тощо. Хваліть за конкретні дії: «Чудово, що допоміг помити посуд, а то я б ще довго не могла відпочити», «Спасибі, що сама зібрала портфель».

Не варто хвалити тільки за «великі» справи. Вчіть дітей радіти й цінувати маленькі успіхи. Ви можете ввечері разом обговорювати, що хорошого й радісного відбулося за день, завести щоденник успіхів, придумати разом, як відзначити, якщо дитина змогла впоратися з чимось уперше в своєму житті. Наприклад, якщо дитина вперше сама дісталася додому зі школи, можна відзначити цю подію разом чимось солодким. Чи придумати будь-які інші способи разом учитися помічати хороше.

Часто діти не можуть сказати, за що вони могли б похвалити себе сьогодні чи що сталося хорошого. Вони губляться, кажуть, що нічого такого, що було б варте схвалення, не зробили. Тільки поступово з'ясовується, що вони допомогли другові, вдало зіграли в гру, отримали хорошу оцінку, швидше, ніж завжди, змогли* зібратися, побачили особливо красиве дерево і мають ще купу гарних вражень та справ. Просто вони не звикли зважати на те хороше, що зробили.

Багато дорослих із сумом кажуть, що виросли на принципі:

«Якщо ти зробив чи зробила щось добре або навіть чудове, то це нормально, так і має бути, якщо погане - це жахливо». А схвалень і захоплення їхніми діями та вчинкам вони майже ніколи не чули. Для цього треба було зробити щось надзвичайне.

У деяких ситуаціях, особливо коли взаємини між батьками і дітьми вже стали дуже напруженими, батькам нелегко буває помітити щось хороше в дитині, похвалити її.

Наприклад, дитина вчасно не робить уроки. І починається важка війна нагадувань, критики, погроз із боку батьків та опору, відмовок, відтягування, істерик чи просто ігнорування з боку дитини. Ви можете спробувати змінити стратегію - запитати, що цікавого сталося за день, помітити щойно побудовану модель машинки або новий малюнок, складені речі, просто обійняти дитину, розповісти щось про свої справи. Можливо, з перших же ваших спроб вона й не почне ставитися до уроків більш відповідально, але це буде кроком до побудови добрих стосунків, які дадуть шанс вирішити проблему.