4.Відносини єс з Радою Європи та обсє.

ЄС зближує з РЄ не тільки подібність у назвах, ідентична символіка, але й спільність цілей. «Метою РЄ є досягнення єдності між його членами в ім'я захисту і здійснювала ¬ тичних ідеалів і принципів, які є їхнім спільним надбанням, і сприяння їх економічному та соціальному прогресу» (ст. 1 Статуту РЄ).

Єдність у цілях в той же час не є підставою для ототожнення двох інтеграційних організацій. Це самостійні політико-пра-вові утворення, що мають суттєві відмінності у своєму юридичному та фактичний статус. Неоднакова їх правова природа.

1. ЄС та РЄ створені і функціонують на базі різних установчих документів. Для Союзу це договори, що засновують три Європейські співтовариства, і Договір про ЄС. Для РЄ, - його Статут, який є за формою міжнародним договором.

2. Різні дати створення двох організацій. ЄС почав формуватися в 1950-і рр.., А Договір про ЄС вступив в дію в 1993 р. Статут РЄ був підписаний і набув чинності в 1949 р., тобто за два роки до підписання установчого договору пер ¬ вого з Європейських співтовариств (ЄОВС).

3. ЄС і РЄ мають неоднаковий склад держав-членів. Усі 27 країн, що входять до Союзу, одночасно складаються і в РЄ. Зворотне не вірно. Загальне число країн - учасниць РЄ дорівнює 43. З точки зору складу РЄ - ширша організація, ніж ЄС, то з точки зору компетенції співвідношення є зворотним.

4. В якості предметів ведення і напрямків діяльності Європейських співтовариств і Союзу спочатку виступала економіка. В даний час вони охоплюють всі найважливіші сфери суспільного життя, включаючи питання формування загальної оборонної політики Союзу. РЄ хоча і не прив'язаний до якоїсь однієї області життя суспільства, концентрує свою діяльність на питанні забезпечення прав і свобод людини і громадянина, насамперед основних прав і свобод. Питання, що стосуються національної оборони, в компетенцію РЄ не належать (п. «d» ст. 1 Статуту).

РЄ традиційно розглядають в якості головного міжнародного форуму прав людини в Європі, правозахисної організації. Документи, розроблені РЄ в цій області (Європейська конвенція про захист ¬ ті прав людини і основних свобод 1950 р.), використовуються у своїй де ¬ ності ЄС.

5. за характером своїх повноважень ЄС виступає як організація політичної влади, обсяг повноважень ко ¬ торою з плином часу все більше збільшується (за рахунок поступки державами-членами нових суверенних прав).

Інститути Союзу видають нормативні акти, які не вимагають ратифікації і носять загальнообов'язковий характер. З введенням єдиної валюти Союзу - євро - в компетенції цієї організації (в особі Європейського центрального банку) від дер ¬ жав-членів перейшли ключі-ші питання кредитно-грошової полі ¬ тики, включаючи грошову емісію.

2. На відміну від ЄС РЄ власними правотворческими (і адміністративними) повноваженнями не володіє. Органи РЄ не виданих нормативних актів. Вони готують проекти міжнародних, конвенцій, які пропонуються (!) Державам-членам для підписання і ратифікації, а також беруть резолюції та рекомендації - акти, що не мають юриди ¬ тично обов'язкової сили.

Єдиний випадок часткового обмеження державного суверенітету країн, що входять в РЄ, відноситься до системи гарантій основних прав за Європейською конвенцією 1950 Кожна особа, права якої з наявного в Конвенції переліку порушені, може в кінцевому рахунку звернутися до Європейського суду з прав людини, заснований на базі даної Конвенції. У подібних випадках Суд уповноважений покласти на відповідну державу обов'язок провести «виплату справедливої ​​компенсації потер ¬ певшей стороні» (ст. 41 Конвенції).

6. в рамках своєї компетенції органи ЄС прийняли десятки тисяч документів - нормативних актів, судових рішень прецедентного характеру ... - які разом з установчими договорами становлять джерела ПЄС як самостійної правової системи.

У РЄ такого немає.

РЄ та ЄС - інтеграційні організації, різні за своєю правовою природою.

5.Європейський Союз як інтеграційне обєднання. Організаційні принципи Європейського Союзу.

Копенгагенські критерії - критерії вступу країн в Європейський союз, які були прийняті в червні 1993 року на засіданні Європейської ради в Копенгагені і підтверджені в грудні 1995 року на засіданні Європейської ради в Мадриді. Критерії вимагають, щоб у державі дотримувалися демократичні принципи, принципи свободи і поваги прав людини, а також принцип правової держави (ст. 6, ст. 49 Договору про Європейський союз). Також в країні має бути присутня конкурентоспроможна ринкова економіка, і повинні визнаватися загальні правила і стандарти ЄС, включаючи прихильність цілям політичного, економічного і валютного союзу.

Умови для отримання членства в ЄС

Протягом переговорів з кожною країною-кандидатом, вона регулярно перевіряється на предмет відповідності Копенгагенським критеріям. На основі цього, приймається рішення щодо того, чи можливо вступ, і якщо так то коли, або ж які дії повинні бути зроблені перед приєднанням.

Критерії Членства Європейського союзу визначені у відповідності з цими трьома документами:

1992 Маастрихтська угода (Стаття 49) - географічні та загальні політичні критерії

Декларація Європейської ради червня 1993 в Копенгагені, тобто Копенгагенські критерії - більш детальний опис загальної політики

політичні

економічні

законодавчі

Структура переговорів з державою-кандидатом

визначення і деталізація умов

твердження, що підкреслює, що новий член не може вступити в союз, у випадку, якщо сам ЄС не має достатню «поглинальну місткість» для цього.

Географічні критерії

Стаття Угоди Європейського союзу (TEU) [1] від 1992 года, або Маастрихтської угоди, (тепер стаття 49 TEU) говорить, що будь-яка європейська країна, яка дотримується принципів ЄС, може подати заяву на приєднання. Немає жодних уточнень щодо можливості прийняття в союз неєвропейських країн, але прецеденти відхилення заяви Марокко і діалог про близьку інтеграції Ізраїлю, у форматі «виключаючи повне членство» вказує, що приєднання неєвропейських держав до ЄС є неможливим. Однак, визначення, чи є країна «європейської», може дати, наприклад, Єврокомісія або Європейський рада. З цього приводу були дебати на рахунок Кіпру - острови, який є географічно азіатським; але обширні історичні, культурні та політичні зв'язки з іншими європейськими країнами дозволяють його розглядати як європейську країну в негеографіческой контексті. Є також частини держав членів ЄС, що знаходяться поза Європи - наприклад, французька Гвіана знаходиться в Південній Америці і входить до складу ЄС, будучи невід'ємною частиною Французької Республіки. Острів Гренландія, що є частиною північноамериканського континенту, приєднався до Європейського економічного співтовариства в 1973 році як залежна частина Данії, але вирішив покинути ЄЕС в 1983 році, через чотири роки після здобуття широкої автономії. Були великі суперечки щодо того, чи є Туреччина європейською країною, [джерело не вказано 351 день] на підставі, що тільки 3% її території знаходяться в географічній Європі (на захід від Стамбулу), і її столиця, Анкара, розташовується в Азії. Деякі спостерігачі наголошували, що багато європейських держав не бажають вступу Туреччини в ЄС, аргументуючи це тим, що країна, де понад, ніж 90% населення сповідують іслам не може бути частиною Європи, де основною релігією є християнство. Є також багато інших економічних і політичних аргументів, які виступають проти турецького членства. ЄС почав переговори про вступ з Анкарою 3 жовтня 2005 проте, згідно Структурі Ведення переговорів з Туреччиною, яка була прийнята в той же самий день, переговори залишаються «відкритим процесом, результат якого не можна гарантувати заздалегідь.»

Прихильники розширення також стверджують [джерело не вказано 351 день], що між Анатолійськой і європейською історією є багато спільного від Олександра Великого до Османської імперії, і що географічний аргумент в цьому випадку не грає вирішальної ролі.

Також «неєвропейські» держави, не маючи права бути членами, можуть претендувати на деяку ступінь інтеграції з ЄС, описану у відповідних міжнародних угодах.

Політичні критерії

Демократія

Функціонуюче демократичне правління має забезпечувати рівне право для всіх громадян країни можливість брати участь у політичних процесах прийняття рішень на всіх рівнях влади, від місцевого самоврядування до національного. Необхідно наявність вільних виборів при дотриманні таємниці голосування, право на створення політичних партій без будь-яких перешкод з боку держави, справедливого і рівного доступу до вільної преси; вільних профспілкових організацій, свободи особистої думки, і виконавча влада повинна бути обмежена законами і суд повинен бути незалежний від неї.

Верховенство закону

Верховенство закону передбачає, що державний орган може діяти тільки в рамках законів, які були прийняті у встановленому порядку. Принцип призначений для захисту від свавілля влади.

Права людини

Права людини є «невід'ємними» і належать всім людям, тобто ними не можна наділити, не можна надати, обмежити, обміняти, або продати (наприклад, людина не може продати себе в рабство). До них відносяться право на життя, право бути притягнуті до судової відповідальності тільки відповідно до законів, які існують на момент вчинення злочину, право бути вільним від рабства і право на свободу від катувань.

Загальна декларація прав людини вважається найбільш авторитетним нормативним документом у галузі прав людини, хоча у неї немає настільки ефективного механізму забезпечення дотримання положень, як у Європейської конвенції з прав людини. Дотримуватися вимоги цієї конвенції зобов'язані і кілька країн, які нещодавно приєдналися до ЄС з метою здійснення серйозного реформування законодавства, державних служб і судової системи. Багато змін, мають відношення до свобод і прав етнічних та релігійних меншин, або усунення нерівності в обігу між різними політичними групами.

Повага і захист прав меншин

Члени таких національних меншин повинні мати можливість зберегти свою особливу культуру і мати право на свою рідну мову (наскільки це не суперечить дотриманню прав інших людей, а також демократичним процедурам і загальної законності), також не повинні страждати від будь-якої дискримінації

Відповідна конвенція Ради Європи з цього питання було великим проривом в цій області. Однак, конвенція досі не включає чітке визначення таких меншин. Як результат, багато з її підписали держав, додали офіційні роз'яснення, що описує, хто в їхній країні зараховується до меншості. Деякі приклади представлені нижче. Заяви, зроблені у зв'язку з договором № 157. Рамкова конвенція про захист національних меншин, включає:

в Данії: «німецька меншина в Південній Ютландії»;

в Німеччині: «Данці німецького громадянства та члени лужицьких сорбів людей з німецьким громадянством .... етнічних груп, традиційно проживають у Німеччині, фризи німецького громадянства і сінті та рома німецького громадянства »;

в Словенії: «італійського та угорського національних меншин»

у Сполученому Королівстві корниш меншини в Корнуолл і ірландські націоналісти і республіканці в Північній Ірландії.

в Австрії - сербські, хорватські, словенські, угорські, чеські, словацькі, циганські та сінті групи.

в Румунії близько 20 національних меншин.

в Ірландії: Ірландські мандрівники.

Багато інших підписавши просто заявили, що вони не мають яких-небудь національних меншин.

Був досягнутий консенсус (серед експертів-юристів, так званих груп Венеції), що ця конвенція належить до будь-якої етнічної, мовної чи релігійної групи, яка визначає себе як відмінна, яка формує історичну частину населення і нинішнього меншини в чітко визначеній області, і яка підтримує стабільні та дружні відносини з державою, в якій воно живе. Деякі експерти та країни хочуть йти далі. Тим не менш, деякі групи меншин, як, наприклад, іммігранти, які ніде не згадуються, стурбовані цією конвенцією.

Економічні критерії

Економічні критерії, в широкому сенсі, вимагають, щоб країни-кандидати мали функціонуючу ринкову економіку і щоб їх виробники могли впоратися з конкурентним тиском у рамках Союзу.

Юридичне вирівнювання

І нарешті, формально, що не копенгагенський критерій. Додаткова вимога про те, що всі потенційні члени повинні привести свої закони у відповідність з принципами європейського права, що формувалися протягом всієї історії Союзу, відомими як акти співтовариства.