Визначення кетонових тіл

Кетонові тіла (бета-оксимасляна та ацето-оцтова кислоти, аце­тон) утворюються головним чином у печінці, менше в нирках, стінках передшлунків, молочній залозі. Вони є звичайними мета­болітами обміну вуглеводів, жирів і деяких амінокислот, при роз­паді яких утворюється оцтова кислота у вигляді сполуки з кофер­ментом ацетилювання — ацетил ~КоА. Активована оцтова кислота в подальшому окислюється у циклі трикарбонових кислот, почат­ковим етапом якого є реакція конденсації з щавлевооцтовою кислотою (ЩОК). Окислення її блокується нестачею ЩОК, основ­ним джерелом якої є глюкоза. В такому випадку дві молекули ацетил -~ КоА конденсуються з утворенням ацетоацетил ~ КоА,. який є джерелом ацетону, ацетооцтової і бета-оксимасляної кислот.

У крові, сечі та молоці завжди є незначна кількість кетонових тіл. Підвищення їх рівня у крові (кетонемія) супроводжується по­силеним виділенням їх через нирки (кетонурія), молочну (кето-нолактія) і потові залози та легені.

Вміст кетонових тіл у крові визначають йодометричним мето­дом (за Енгфельдом у модифікації М. Лейтеса та А. І. Оди-нової), колориметричним методом Нейтельсона, а також експрес-методом з реактивом Лестраде. В нормі, за даними І. П. Кондра-хіна, у здорових тільних сухостійних корів вміст кетонових тіл становить 2,5—б мг/100 мл (0,4—1,03 ммоль/л), у корів че­рез 2—5 днів після отелення — 6—8, а через ЗО днів — 5,5— 7 мг/100 мл. У високопродуктивних корів порівняно з низькопро­дуктивними вміст кетонових тіл вищий. Основна кількість їх у крові (82—87 %) припадає на частку бета-оксимасляної кислоти.

Експрес-методом з реактивом Лестраде кетонові тіла в кро­ві визначають при їх мінімальному вмісті 10 мг/100 мл (1,72 ммоль/л). Швидкість появи забарвлення і його інтенсивність пропорціональні концентрації кетонових тіл у досліджуваній про­бі. Якщо інтенсивне забарвлення з'являється негайно, то це є по­казником наявності в пробі 50—80 мг/100 мл і більше кетонових

27Г

тіл, через 1 хв — ЗО—50; ледь помітне забарвлення після 3 хв — 10—30 мг/100 мл.

Стійка кетонемія зустрічається у тварин при гострому та під-гострому перебігах кетозу, цукровому діабеті. При цьому змінює­ться співвідношення між окремими компонентами кетонових тіл у бік збільшення вмісту токсичніших продуктів — ацетону та аце-то-оцтової кислоти. Помірна кетонемія супроводжує різні хворо­би: пневмонію, гепатоз і гепатит, міоглобінурію, гнійний мастит, ендометрит, причому підвищення концентрації кетонових тіл пере­важно відбувається за рахунок бета-оксимасляної кислоти.

ВИЗНАЧЕННЯ БІЛІРУБІНУ В СИРОВАТЦІ КРОВІ

Білірубін є одним з кінцевих продуктів пігментного обміну. Через ряд проміжних стадій з гему зруйнованих еритроцитів утво­рюється непрямий (вільний, некон'югований, непроведений через лечінку) білірубін, який е нормальною складовою частиною си­роватки крові (див. главу VII). Він нерозчинний у воді і тому не виводиться з сечею. У клітинах печінки непрямий білірубін спо­лучається з глюкуроновою кислотою, утворюється прямий, зв'яза­ний (кон'югований), проведений через печінку білірубін (холебі-лірубін). Сума вільного та кон'югованого білірубіну становить загальний білірубін.

Вміст білірубіну та його фракцій у сироватці крові визначають за методом Ієндрашика, Клеггорна і Грофа. Проведений через печінку (кон'югований) білірубін реагує безпосередньо з діазо-реактивом (тому його ще називають прямим), а непроведений має аналогічну реакцію лише після дії прискорювачів, до яких •належать кофеїновий або інші реактиви.

Збільшення вмісту білірубіну в сироватці крові більше наве­дених у таблиці 14 показників називають білірубінемією.

Білірубінемія спостерігається при захворюваннях, які супро­воджуються гемолізом еритроцитів за рахунок збільшення у крові яепрямого (вільного або непроведеного через печінку) білірубіну (піроплазмідози, лептоспіроз, отруєння гемолітичними отрутами).

Печінка в таких випадках не встигає переробити в прямий біліру­бін велику кількість непрямого, який утворився з гемоглобіну зруйнованих еритроцитів. Значне збільшення вмісту прямого білі­рубіну (проведеного через печінку, зв'язаного) в сироватці крові буває у випадку механічної жовтяниці, коли внаслідок порушення жовчовиділення нагромаджується жовч, підвищується тиск у жовч­них шляхах, що зумовлює перехід жовчі в кров'яне русло.

Ураження гепатоцитів порушує перетворення непрямого білі­рубіну в прямий і подальше виділення останнього в жовчні капі­ляри, тому в крові підвищується вміст обох фракцій білірубіну (паренхіматозна жовтяниця).

ВИЗНАЧЕННЯ АКТИВНОСТІ ФЕРМЕНТІВ

За останні роки значного розвитку досягла клінічна ферменто­логія, одним з напрямків якої є визначення активності ферментів з метою діагностики різних хвороб. Основою для цього є органо-специфічність деяких ферментів, тобто локалізація їх лише в одно­му з органів. При запальних і дистрофічних процесах ферменти з клітин елімінуються (вимиваються) у кров, внаслідок чого актив­ність їх в крові підвищується, що й дає змогу виявляти патологію даного органа. Підвищення активності органоспецифічного ензиму буде патогномічним показником патології. Так, органоспецифіч-ними ферментами печінки є сорбітолдегідрогеназа (СДГ), аргіна-за, орнітинкарбамілтрансфераза (ОКТ), глутаматдегідрогеназа (ГДГ), уроканіназа, п'ята фракція лактатдегідрогенази (ЛДГ₅); див. главу VII).

Для міокарда органоспецифічним є перший ізофермент лактат­дегідрогенази (ЛДГ), визначення якого можна з успіхом засто­совувати для диференціації органічних і функціональних порушень міокарда.

Ряд ферментів локалізується в кількох органах і тому підви­щення їх активності є типовим показником патології. Такі фер­менти, як і органоспецифічні, називають індикаторними. До їх числа, наприклад, належать аспарагінова (АсАТ) і аланінова (АлАТ) трансамінази, альдолаза, холінестераза, лактатдегідроге­наза, гамма-глутамілтрансфераза, креатинкіназа. Виявивши, на­приклад, підвищення активності АсАТ у сироватці крові великої рогатої худоби можна вести мову про порушення структури пе­чінки, міокарда або скелетних м'язів. Активність креатинфосфо-кінази підвищується при білом'язовій хворобі молодняка та ін­фаркті міокарда.

Визначення активності ферментів дає змогу поставити діагноз на ранній стадії хвороби. Так, при патології печінки активність трансаміназ підвищується значно раніше, ніж з'являються зміни білкових фракцій, кількості білірубіну, а при D-гіповітамінозі най-

27»

«більш раннім показником патології є підвищення активності кіст­кового (термолабільного) ізоферменту лужної фосфатази. Раніше інших тестів при патології міокарда реагують креатинкіназа і ЛДГ,.

Деякі ферменти та їх ізоферменти локалізуються у цитоплазмі клітини або в різних її органелах та ділянках органа, тому визна­чення їх активності дає змогу характеризувати ступінь пошко­дження паренхіми органа або ж уточняти місце локалізації пато­логічного процесу. Так, значне підвищення активності ГДГ, поява мітохондріальних ізоферментів АсАТ у сироватці крові є показ­ником глибоких структурних пошкоджень гепатоцитів, оскільки мітохондріальна мембрана щільніша і стійкіша порівняно з клі­тинною.

Завдяки підвищенню в крові активності гамма-глутамілтранс-ферази (ГГТ) та печінкового ізофермента лужної фосфатази мож­на уточнити місце локалізації патологічного процесу (запалення жовчних протоків — холангіт), і встановити, чи дане захворюван­ня або інші хвороби печінки (гепатит, гепатоз, цироз) супрово­джуються затримкою виділення жовчі (холестазом).

Диференціальна діагностика похожих за клінічними проявами хвороб є нерідко надто важким завданням. Багато біохімічних критеріїв виявилися несприйнятливими для диференціації хвороб. Використання ферментних тестів у таких випадках значно поліп­шило діагностичні можливості. Переконливим прикладом може •бути визначення трансаміназ або СДГ і ГГТ для диференціації печінкової і механічної жовтяниць (перші два ферменти зміню­ються при печінковій, а ГГТ — при механічній). У медицині для диференціації інфаркту міокарда та стенокардії велике значення має визначення активності креатинкінази і аспартат-амінотранс-ферази (КК і АсАТ). Інколи для диференціації патології важливі дані можна одержати при визначенні окремих ізоферментів одно­го й того ж ферменту. Наприклад, при рахіті у молодняка великої рогатої худоби підвищується активність кісткового ізоферменту, при ураженні печінки — печінкового, кишечника — кишкового (Левченко В. І., 1986). Досить показовими є зміни ізоферментів лактатдегідрогенази (ЛДГ) — активність першої фракції підви­щується при ураженні міокарда, а п'ятої — печінки.

Ферменти зарекомендували себе надійними критеріями, які досить чітко характеризують перебіг хвороби (гострий, хронічний) і її можливі загострення. За даними Б. В. Уша, наприклад, актив­ність АсАТ при гострому перебігу гепатиту підвищується у 5— 10 разів, а при хронічному — в 1,5—3 рази.

У клінічній практиці ензими використовують для оцінки ефек­тивності лікування, ступеня видужання, прогнозу. Відсутність змі-яи активності ферментів на фоні застосування лікарських препа­ратів є показником низької ефективності терапії. Ферменти вияви-

.280

лися інформативнішими показниками порівняно з Іншими біохі­мічними тестами при оцінці ступеня видужання. Так, визначення активності аспарагінової трансамінази (АсАТ) достовірніше відо­бражає репаративні процеси в печінці при гепатиті та гепатозі,, ніж вміст білірубіну (Головаха В. І., 1994).

Накінець, визначення деяких ферментів застосовують для про­гнозування закінчення хвороби. Наприклад, стійке зниження ак­тивності холінестерази при хронічному гепатиті є показником прогресуючої патології і несприятливого прогнозу.

Ферментна діагностика у ветеринарній медицині України лише набирає розвитку. Однак, як показує зарубіжний досвід, за нею велике майбутнє.

ДОСЛІДЖЕННЯ МОРФОЛОГІЧНОГО СКЛАДУ КРОВІ

У клінічній практиці дослідження морфологічного складу кро­ві включає підрахунок еритроцитів, лейкоцитів, тромбоцитів, ви­ведення лейкограми, вивчення патологічних змін клітин крові.

Підрахунок кількості еритроцитів. Еритроцити є носіями гемо­глобіну, який забезпечує організм киснем, переносить вуглекислий газ із тканин у легені, бере участь в регуляції кислотно-основного балансу (гемоглобіновий буфер) та у ряді ферментативних про­цесів, транспортує до тканин амінокислоти, ліпіди, адсорбує ток­сини.

Утворення еритроцитів (еритропоез) відбувається у червоному кістковому мозку. Початковим елементом є еритропоетинчутлива клітина, яка послідовно диференціюється в еритробласт, пронор-моцит (пронормобласт), нормоцити (нормобласти)—базофіль-ний, поліхроматофільний, оксифільний, ретикулоцит і еритроцит. У периферичній крові знаходять лише зрілі еритроцити, але при патології можуть з'являтися і ядерні — нормоцити (нормобласти).

Тривалість життя еритроцитів ПО—130 днів, руйнуються вони (гемолізуються) у фагоцитуючих макрофагах селезінки, печінки, легень, лімфатичних вузлів та інших органів.

Кількість еритроцитів підраховують за допомогою мікроскопа в лічильних камерах, серед яких найбільшого поширення набула камера з сіткою Горяєва, або в лабораторних кюветах, де сітка Горяєва нанесена на накривне скло. Кров попередньо розбавля­ють у меланжерах (кровозмішувачах) в 200 або 100 разів (кров набирають до мітки 0,5 або 1, а розбавлювач — до мітки 101) або в пробірках (метод П'ятницького). В останньому випадку в про­бірку набирають 3,98 мл рідини, а потім капіляром від гемометра вносять 0,02 мл крові (одержують розбавлення у 200 разів). Для розбавлення крові при підрахунку еритроцитів використовують 0,85%- або частіше 3%-ний розчин натрію хлориду. Підрахунок проводять у п'яти великих квадратах, кожний з яких розділений

28)